Горянин. Води Господніх русел

«Люди найчастіше запитують те, на що мають відповідь, -розважував Тимко.
– А коли відповіді немає, то нащо й виясняти? Запитуй радше ділом, аніж словом. І в роботі прийде тобі відповідь».

Старий навмисно ходив до Зрячого Каменя. Той показався з води до половини. Так, що вже було видно півобличчя - ніс, очі, підняті дуги брів і зморшки на чолі. Плішина обросла мохом. Чоловік, вибитий на камені, наче дивувався. Коли вода впаде ще нижче, з’явиться сумовита посмішка. А коли відкриється й корчувата борода, кам’яна твар виказуватиме

застережливий подив. Того чекали всі з острахом. Він теж цього боявся.

«Коли Ріка покаже писане лице, чекай біди, - віщував тихим шепотом Тимко.

– Або небо урветься нечуваною зливою, або град посіче садовину, або зірветься лавина, або все посаджене згорить на корені».

«Хто то на камені, вуйку?»

«Чоловік з крилами».

«Хіба люди мають крила?»

«Були такі, що мали. Вони спускалися на наші гори з небес, бо тут много ягід і медового цвіту. І вода тут солодка й пречиста. А дерева зеленими шатрами заступають палюче сонце й студені вітри. Вони радо зліталися сюди, бо тут рай був земний».

«Вуйку а де його крила?»

«Ходь, покажу».

Вони пробралися через цвинтарний тернівник і піднялися на крутий грунь, порослий вовчою ягодою. На вершечку здіймалася скеля, що нависала могутньою брилою. Під нею могли сховатися від дощу й п’ятдесят чоловік. Посередині була глибока щербина. Видно, тут відколовся камінь, що застряв у Ріці. Зрячий Камінь. Може коли котився в долину, то й вибило на ньому ті знаки, схожі на людське обличчя. Про це вже потім здогадався старий. А тоді, під щербатим розкриллям скелі, його сердечко терпнуло від нової таїни.

«Вуйку, від чого той чоловік скам’янів?»

«Від смутку. Злий грім ударив у гору і розколов її навпіл. Якраз тоді збирала в полонині ягоди наречена цього чоловіка. Блискавка спалила їй крила - і вона впала в глибокий ярок між горами. Велика жура пойняла того чоловіка. Всі побратими відлетіли в спасенне небо, а він залишився сидіти над прірвою і плакав, плакав. Аж доки сльози не наповнили цю зворину, а сам він закам’янів. Так зачалася наша Ріка, що має ім’я тої дівчини».

«А його як звали, того крилатого чоловіка?»

«Буркун. Так і нині називають цей кам’яний верх. А Квасний кадуб, що б’є коло нього - бур кут».

Камінь той чимось осібний, ні на які не схожий. І сама скеля, від якої він одірвався. Тимко казав, що він від ревми помічний. Треба його нагрівати в печі і обкладати тіло. Хворість витягне.

«І на серце класти?
– питав малий.
– Бо няня серце болить».

«Треба жити так, аби серце не надірвати. Бо серцю ніякий камінь не поможе. Серцю помагають лише вода,спокій, піст і молитва. Та твоєму вітцеві це неприйнятне. Бо водку він любить більше, ніж воду».

Що правда, то правда. Та все ж, коли п’яний тато засинав, малий крадькома підкладав під нього камінці, відкришені з Буркуна. Але це не помагало. Може тому, що батько в серці носив якийсь важчий камінь?

Від Зрячого Каменя старий повертався через цвинтарець. Цього разу теж довелося продиратися крізь терновий живопліт. І чому ці кущі так гінко женуть на гробах? Терновий вінок останнього клаптя земної юдолі... Старий вийшов на задні могили. Бабин хрест підточили мурахи, і він похилився чисто як і вона в останні роки. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило його, малого.

А дорослих лякало інше: як будуть горбату бабу ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда? Коли вже достругували дошки, вуйко Тимко, понурий і мовчазний до того часу, коротко відрубав: «Збивайте деревище як на її дівочий зріст». Ті знизали плечима, але скорилися. Тимка мали за чудного, але слухали його. Надто за родинних знегод і непевних ситуацій, коли ніхто не знав чого держатися. Тоді Тимко виринав зі свого притишку і кидав знічев’я два-три слова, неначе на вітер. І той розказ усі приймали за непохитний закон, і керувалися ним, знову забувши про блаженного Тимка з соломою у волоссі. І все влагоджувалося, знову триб їх родинного життя плинув рівно і мирно.

Так і тоді було, з бабою. Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша і спокій, легкий, аж по- дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить». Та нараз прикусив язик, бо Тимко сіканув його очима, як шомполами. І того дня, і другого він гірко мовчав. Гіркота стікала йому сивими шнурочками з очей...

Мурашки геть під’їли бабин криж, запевне мали під ним гніздо. Треба буде сіллю сипнути. Але солі старий не мав уже й для страви. Коли всідався на перекуску, перевертав кепку догори дном. І поки готував якусь замішку, на вогкому околиші проступала сіль поту. Він тулив до неї цибульку. Сіль була гіркою, як у робочого коня. Та все-таки це була сіль. Її якраз вистачало на одне

трапезування. Так і наступного разу перевертав кепку. І свіжа сіль проступала на ній знову.

Живий чоловік міг якось перебитися, а на могили треба купити пачку-другу солі. Всі хрести струхлявіли. Лише Тимків стояв твердо, як білий гриб, вибілений дощами, обточений вітрами, затверділий на камінь. Широкі рамена крильми затуляли собою інші зотлілі деревинки. А бабин криж просив підпори. Іржаве око цвяха з-під кривого дерев’яного плеча запитально дивилося на нього. Чисто бабиним зором. Як тоді, в дитинстві. Аж шкіру взяло брижами.

Після баби залишилися чоботи жовтавої шкіри на шнурівці і рецепт-трибної квасівки, яку всі до одного любили і якою пригощали найповажнішого гостя. Хоча баба називала це «стравою для прощави», себто для простолюду. Зате чоботи були найбільшою цінністю для неї. А відтак це поштиве ставлення до чобіт перебрала і вся родина, і діти, і внуки. Диковинні то були чоботи! Чим більше баба старіла й марніла на лиці, сап’янові «румунки» не те що не зношувалися, але й, здавалося, відновлювалися, коли їх перед празником витягали зі скрині. Аж ясніли оксамитовою ніжністю, як гузенцята персика. З роками набували живої тілесної барви. Баба, щоправда, всіляко їм годила: змивала дьогтьовим милом, змащувала конопляною оливою, набивала середину сухим дубовим листям. Чоботи мали шану і догляд, а на свою шкіру баба уваги не давала. Руки зсихалися в зморщені пташині лапки, а кістки обличчя неначе обтяглися давнім пергаментом, як у всіх смуглих і худих жінок. Лише очі в косих прорізах волого блищали, як перестиглі вишні з-під листя. Відай, не марно товклися монголи по Тисянській долині, потратили тут чіпке сім’я.

Дід звідти вивіз бабу в гори. Сплавляв туди дараби з лісом. Відв’язував із плоту смеречини для теківських газдів, а молода вдовичка сама прив’язалася. Верховинські дівки підлітали й відлітали, вгадавши круту вдачу джигуна, а ця прийнялася одразу, як вербовий прутик. Погуляли в Севлюші на виручені гроші, а коли вертали назад у Теково, захмелілий дід згріб Ружіку у ведмежі лабети. Гадав, що вона, як інші, буде відбиватися, дряпатися, а вона звузила ще більше свої очі в дві палкі щілки і з гарячим придихом запитала: «Хочеш мене?» - «Хочу, золотанько».
– /«Дуже хочеш?»