Горянин. Води Господніх русел

...І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика - скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів п’ять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне - щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими п’ятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами..

Тут вони роззувалися і мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі - що збивати пусто обувку! Йти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловіку дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога - босі?»

«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок - Він до тебе два».

«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»

«Він з нами йде».

«Теж босий?»

«Не лопочи дурне».

«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».

«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»

«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»

«Помагати нам буде».

«Помагати робити сіно?»

«Ні, помагати жити. А комусь - і помирати».

«Бабко, поміч і в смерті потрібна?»

«Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя».

Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як риб’ячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. «Дожилисьмо, - кректав дідо Микула.
– 3 тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого...» - «Не бійся, я тебе не лишу, - втішала його баба.
– Дійдеш куди треба. Душа зряча».
– «Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка», - муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні. Черлена ружа трояка, Мала я мужа, мала я мужа, Мала я мужа пияка.

Він нич не робить, лише п’є, Прийде додому, додому прийде, Прийде додому - мене б’є.

Не бий ’ня, муже, не карай, Лишу ’ти діти, діти ти лишу, А сама піду за Дунай.

Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати і дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувапася: «Старій бабі й на печі ухаби». Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами... «Там, де уснула, там і копайте їй», - звелів син Тимко. А його, внука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, - «уснула». Не кожен собі вимолить такий вічний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дідовим. Як у земній близькості. Але й цього їм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дідового, поки не зіперся на його акацієве плече. Може, то й не мурашина робота... Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дідо Микула, учив його: «Приймай мале за велике».

Залишилися після баби легкі й теплі, як перепілки, чоботи-румунки і вічний казан мідного виклепу. В ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зілля, яким вуйко Тимко гоїв громадську худобу, і грибна квасівка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигірські газдині. Одне - почути, інше - приготувати, а ще інакше - вкласти у вариво пряний гомін половецьких степів, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах.

Він добре пам’ятає, як баба ворожила в задвір’ї над казаном, підкидаючи під нього крихке грабове паліччя і солому з підлісних невдобин. Видно, сенс мало й те, на чому готувалася страва. Все має значення в роботі, коли робиться з душею. У киплячий квас-розсіл із квашеної капусти клалися варені нашатковані гриби. Гриби бралися лише сушені, біляки й лисички в рівних частках. Окремо тушкувалися на топленому маслі з цибулею нарізані соломкою буряки, їх теж висипали в казан. Варилося це якихось сім хвилин. Тоді підсипалася промита крупа, яка є в коморі (добре коли гречка). Підварювалося над жаром. Коли квасівка була готова, її заправляли товченим часником, меленим перцем, рясно посипали зелениною. Баба ще спускала в казан на ниточці жмутик свого зілля. Бо квасівка та була не лише ситною смакотою, але й ліком для шлунка й печінки. Зятя її після безоіцадного пиття на ноги клала тільки ця страва.

На парасгас за бабою жінки теж наварили квасівки. Не такої смачної, як її, але теж доброї. Він сидів за столом біля вуйка Тимка і тихо запитав його: «Тепер, коли баби вже немає, і Бога з нами не буде?»

«Не знаю, це від нас залежить, від нашого ведення. А Він сам вирішить - бути з нами чи ні».

«Бог з неба на нас дивиться, вуйку?»

«Бог нас бачить не згори, а зсередини».

Ці вуйкові слова тоді його дуже вразили і навіть злякали. Але сам себе й заспокоїв: «Добре, що квасівка така смачна. Може й Богові засмакує. Якщо Він там, усередині...»

...Придивлявся до місяця, прислухався до ранніх птиць, ловив носом вітерець із ближнього звору. Чекав грибного знаку. І не одного, а одразу трьох. Тоді можна брати в руки кошар, а ще ліпше два. Грибний нібито дощ був, але то пусте. Він потягнув у ліс нетерпеливців із села, що потім верталися зі жменею пліснявих сироїжок. Може б і старий спокусився, але перестрів того дня змію-веретінницю. Зупинився, дав їй дорогу, посвистуючи в піднебіння. Вона подячно заглянула йому в очі, він у її. Ні, гадина ще цього літа не переповзла через справдешнє грибовище. І він заспокоївся.

А люди тяглися горі і випулювали очі в його бік. Уздовж берега з води вже стриміли чотири модринові палі. Старий не любив людського муравлища, держався двору, аби не підігрівати розпити. Хай кожен думає собі, що хоче. Знав, що поголоси підуть. Один голова в селі, а язиків сто. Якийсь грибар уже кричав другому, як із гарячки: «Диви, Йва, Горянин міст кладе через Ріку. Та не впоперек, а вздовж. Добре нам буде ходити не мокрою рінню, а сухими дошками».
– «Овва, та чи стачить йому на той міст цього лісу?!»

Він і сам посміхнувся. Що на них сердитися? Вода в решеті не встоїть.

Ріка прийняла його зі звичною радістю. Ріка була тою ж. Старий був іншим. Мусив бути таким. Він заходив у Ріку з дебелими гострими колами, щоб загнати їх углиб річища. Перед тим довго вибирав з позначеного місця каміння і громадив його на березі. Коли діставав плитняки з дна ями потрібної глибини, то занурювався у воду з головою. Натягнута Рікою з гір снага студенила тіло, гостро пронизувала мозок. Камінь під водою стукав у камінь і кістками пробігагала приємна електрика. Невидима водяна пороша кислуватою свіжістю лагала на обличчя, на губи, на язик. Старий теж радів вимушеному зближенню з Рікою, але не виказував цього. Ні виглядом, ні словом. Він давно вже не розмовляв з Рікою.

Старий спускав стовп у заглибину і прямовисно його закріплював. Для цього з берега підтягав дві довгі ворини і прибивав їх до палі. Самі жердини на суходолі прикладалися камінням, аби втримати вагу дерева й силу течії. Потім старий стелив на них дощечки і підступав до торця палі з величезним дерев’яним молотом, обкутим обручами. Удари дерева об дерево лунали майже беззвучно, та ще вода згладжувала їх. Здавалося, що стовп навіть не здригається. Та це тільки здавалося. Старий знав, що грабова довбня робила своє. Тверде вістря модрини заходить у рінне ложе. На міліметр-два, але заходить. Ніготь до нігтя - вершок. А там і п’ядь. Якщо вглибиться на дві п’яді, то й досить. Вживлені в дно палі він ретельно обкладав камінням, щоб стояли без підпори, чекали свого часу. Далі в нього був припасений інший загад.