Горянин. Води Господніх русел

«Е-е-е-е, дорогенький, та вам і не треба йти. За вами приїдуть і відвезуть. І все необхідне заберуть. 1 документи всі підготують у сільраді. Вам лише підписати. Не переживайте».

«За себе я не переживаю. Хіба за вас - так далеко машину гнали. В пусті вітри. їдьте, доки світло».

«Ми поїдемо, а ви подумайте. Добре подумайте. І затямте, що рубати дерева й порядкувати в річковому руслі ніхто вам не дозволить», - усмішечка ще висла на безкровних директорських губах, та голос осклів, різав вухо.

«Дозволяють чи не дозволяють - коли їх питаєш, - промовив із моторошною веселістю старий.
– А я нікого не питаю».
– * Підняв перед собою сокиру і розціпив пальці. Залізо важко впало і вп’ялося верхнім ріжком леза в дошку, впритул з носаком його чобота. Якби на кілька сантиметрів ближче - відсікло б ніготь пальця. Місток захитався. Може, Ріка розхитувала його, а може

дріботіння начальника, що спішно задкував, гугнячи під ніс: «Ну-ну, ну-ну...»

Два дні спокійно минули в роботі. А на третій на протилежному березі загурчали аж дві машини. Повилізали люди. Старий, поглядаючи із заростей цвинтаря, нарахував їх семеро: сільський голова, два міліціонери, комбінатівський інженер, ще якісь незнайомі. Скопом рушили до мосту, загупали каблуками. Мостини задрижали, та люди цього не відчували. Це чула Ріка і добачав старий із своєї зеленої криївки. Коли були десь на середині, поперечини старечо заскрипіли і дружно завалилися. Гурт людей в одній ґвалтівній груцомасі посипався у воду. Такі ділові й бадьорі хвилину тому, тепер вони бовталися, як цуценята. І лаялися, порскаючи водою. Добре, що в цю пору мілко, потоплена комісія хапала свої мокрі течки й кепки. Дільничний кинувся за кашкетом уплав, та так і не наздогнав його, вийшов на берег голомозий. Біля автомобілів роззувалися, трусили мокрими піджаками, викручували сорочки, щось гулюкали в телефони. А один смачно реготав, ляскаючи себе по голому череву. Старому цього найбільше було шкода.

Інженер, що за його пам’яті прийшов на їх комбінат ще легінчуком, обдивляв повалений на бік місток. А відтак гукнув своїм: «Струхлявіли підпори. У воді дерево ще якось тримається, а тут підсохло і під вагою хруснуло. По одному треба було йти».
– «Най собі самі ходять по одному чи попарно!
– огризнувся котрийсь із компанії.
– А ще ліпше - хай вертоліт собі наймуть. Гроші мають».

Може, інженер не добачав, а може, не хотів дещо побачити: підпорні стовпці'під верхом були підпиляні й замащені намулом. Дуже тонко підпиляні, але звичне око лісівника мало б це вздріти. Якби дуже хотіло. Та ліс - середовище темне...

Комісія поїхала, а старий розібрав повалений міст на дошки. Вцілілі бервена сточив на підпорах у вузьку подовжню кладку. По ній одна людина якось могла пройти. І то не кожна. Старий міг. А до інших йому не було діла.

Ще одна поточна робота звершена. Можна було вертатися до головної - до Ріки. Та в своїй упалості приймала тепер усе смиренно. І старий переборював у собі жалість до неї.

Давно підмічено, що будь-який рух притягує чужу цікавість. Одні прийшли, другі присунули, будуть і треті. Старий знав це, провадячи неухильно своє діло. На другому березі зрізав дерн, який тут називають «борозна». Добрий клин загати вже був забитий хворостинням і камінням. Згори старий насипав землю і встеляв її дерном, щоб відновити берег. Щоб і сліду руйнування не було видко. При обмілині з того боку рясно гучало різнотрав’я, підбите низькою папороттю. Зрізаючи клапті борозни, напав на калган - непоказне блідо-рожеве квітовиння. Зате який корінь! Вуйко Тимко честував це зілля, як нікотре. Казав, що охлялому відновлює сили, а літньому вертає молодість. Старий посміхнувся: і те, й друге не завадить. І почав обережно оббирати борідки бурих корінців.

«Ви помітили, скільки квіток, - почув позаду хлопчакуватий голос, - мають хрестоподібні пелюстинки?»

Старий не підводячись обернувся і побачив звислі з кладки ноги в збитих кросівках. Чи то дітвак, чи миршавий молодик у вицвілій чорній сорочині і таких же штанцях помахував бадилиною. Вилиці його світилися усміхом і дрібною білястою порістю.

«...І ваш калган, і мій чистотіл, і пахучий бузок, і поживна конюшина, і розкішний рододендрон, і багато інших».

«Це правда, - потвердив старий неохоче - рододендрон - божественна зелень».

«Уся зелень божественна, - протяжно виповів хлопчище. Як учитель на уроці. І старому це не сподобалося.
– До слова сказати, я вже другий місяць никаю горами, щоб знайти рододендрон. Та марно. А кажуть, що зараз він якраз убирається у цвіт».

«Нащо він тобі?» - запитав старий для годиться.

«Нінащо. Хочу подивитися, як цвіте. Хіба цього мало?»

Старий ковзнув у його бік підозрілим поглядом, але було щось у того в очах таке - якась тиха, глибинна відчуженість, - що він майже повірив йому. І несподівано для себе сказав:

«Я знаю, де ростуть рододендрони».

Той мовчав, мрійно вдивляючись у хитку прозорість води. А потім підвівся і повагом, ніби для самого себе, вимовив: «Можливо, я теж колись знатиму це.
– И обернувся до старого: - А ви залишайтеся в здоровлі й терпінні», - і пішов під гору, сутулий, худенький, як недолітне галченя. V

Старому не сподобалося, як той попрощався. Терпіння він йому бажає. Що ти, хлопику, знаєш про терпіння, щоб комусь його зичити? І чому - терпіння? Кого і що тут терпіти? Йому б сил більше, аби дочасно, до дощів загнуздати Ріку. А тоді вже хай терпить вона. Ну, й грошенят би ще не завадило, щоб справити залізні дуги для колод. А так - усе йде ладом. Як ведеться: уцача плужить, поки чоловік їй служить. А чи він їй не служить, не підпомагає?!

Старий спровадив очима вутлий чорний силует, що розтанув у просвітах чагарів. Грибник - не грибник, турист - не турист, якийсь заброда. Чудний, і сорочина в нього чудна, ледве не до колін. І очі має дивні: глянув

м’яку печать поклав. І смішок не для когось, а для себе. В собі. Так вуйко Тимко посміхався. Та посмішка точилася десь із повноти його нутряного світу. І очі втягували тебе в свою глибінь.

Добре, що той чоловічок не запитав його, де ростуть рододендрони. Бо тоді старий мусив би пояснювати. Хоча він і гак не напав би того місця. Досі рододендрони старий показав лише одній людині - веселуну Аркадію... Хто знає, якому богу той молиться, та й чи молиться взагалі, а тоді його пещений рот плаксиво скривився, як у вівці: «Господи, я не знав, що на світі може бути така краса!» Цілим крем’янистим спадом, від закрайка букового пралісу до урвища, збігали золотисті хвилі розкішного цвіту. Вітерець, що завжди провіває полонинські кряжі, гойдав його мінливими габами, і грубі сірі валуни поміж кущами здавалися грізними пастухами, що стережуть це золоте руно.

«Райський закуток! аж захлинався від захвату Аркадій.
– Старий, ти пригостив мене воістину царським десертом».

Допіру в підліску вони пополуднували смаковидлами з Аркадієвої торби, запивши їх кубинським ромом. Це нагадало йому осінь, коли він водив Аркадія в Залом на вовків, і той перед ночівлею читав йому з тоненької книжки. Там була списана оповідь про старого рибалку, що піймав у морі здорову рибину і мав з нею велику баламуту. Старий не розумівся на риболовлі, але чомусь його пройняла та приключка з чужим дідом. Аркадій читав повільно, наче смакуючи добре питво, а старий нетерпеливився дійти кінця, аби. дізнатися, чи той рибар таки витяг рибу, чи вона зірвалася, чи, може, сердега сам відтяв волосінь, аби влегшено вернутися в свою посілість пити ром, який він любив... Під кінець читання старий і сам був напнутий, як волосінь із рибою, що не давалася в руки. Він розумів і рибалку, розумів і рибу. І не знав, кому дати правду. А сама книжка була правдива, що й казати! Пам’ятається, як тішило того бідолаху те, що хоч рани на руках швидко гояться на солоному вітрі. Хоч така поміч.

Аркадій по тому запитав його мимохідь, чи сподобалася йому ця історія. Старий, заспокоєний кінцем, міг би щось сказати, але боявся насмішити Аркадія, котрий з усього хихотів. Тому він лише запитав стримано: «А що, ром направду добре питво?» - «Ром - молоко піратів, - у звичній манері відповів Аркадій.
– Його треба пробувати, словами не розкажеш». І не забув про їх розмову, наступного приїзду витяг дві білі пляшки. Одну дав до припасу Калані, а другу вони розпили під грядою рододендронів. Пили неквапно, смакуючи, бо Аркадій неодмінно хотів побути тут бодай півдня - «напитися краси, надихатися пахощів». Може, за це старий і любив його, дурисвіта. А кубинський ром йому сподобався. Дивним чином пропікав нутрощі і холодив мозок.

Аркадію тоді він дозволив зірвати одну гілочку. Лише одну. А сам не ламав. Тільки в перші зазимки, коли рододендрон скручував листя в цівочки. За зиму кущ їх майже не тратив. Зате підсохла віть, покладена у банку з водою, зацвітала. Старий підгадував, щоб то було на саме Різдво. Цього навчив його дідо Микула, затятий звіролов і знатник зела.

...Ті сині, дзвінкі, як крижані бурульки, різдвяні вечори. Коли вони, малі звіздарі в заячих вушанках, ходили присілками колядувати. Сунули волохатою вервечкою, ступаючи один одному в слід. Подекуди сніг був до пояса, а ще морозяною курявою віявся зі смерек, що двигали важкими плечима, як сонні коні. Свічечка в обтягнутій шкіряними клаптями звізді вела їх через кучугури й замети. Медовим блимканням теплила суворе холодне пустирище, бадьорила їх хід. З палицями, аби відганяти собак, а може, й вовчугу, вони йшли з гори на гору, від хижі до хижі, натужно протоптуючи пішничок у снігах. Вони несли в захмарні гражди Віфлеємську звізду і простеньку пісню про дитятко, що народилося в яслині і звичайними пеленами повилося в Бога. Діставшись до засвіченого вікна, вирівнювали дух і різко гукали: «Гей, пане газдо, чи даєте веселити у сесь Святий вечір?» - «Веселіть, веселіть».