Горянин. Води Господніх русел
Шрифт:
Розріджені спекотою воздухи принесли віддалений подзвін. «Десь когось ховають, - подумав старий.
– Там відійшла людина, тут помирає дерево. Там живі проводжають мертвого, тут живий захищає мертвих. Правічне коло життя і смерті».
Він дочекався, коли згасне дзвін, і поклав на кору останні хрещаті зарубки. Тоді вперся в стовбурище обіруч. Та модрина не хотіла полишати своє столітнє кореневище. І він її розумів. Та мусила й вона його зрозуміти. Старий зрубав вільшину і впер одним кінцем у смереку, а другим у модрину. І взявся тоншити замашними ударами капу. Враз серцевина дерева хруснула, як зламаний хребет. Він притьмом
Старий сяяв змокрілим лицем, як лезо його сокири. Все пішло в струну. Модрина, як було замислено, лягла на торці паль, увігнавши їх на добрих півметра в дно Ріки. Ріка зойкнула від болісної несподіванки, і крик той заглух у лапатому гілляччі, що запрудило половину річища.
«От і маєш!
– сказав старий, знесилено опускаючись навколішки перед пнем.
– Це тобі перша страва моєї гостини».
Свіжий зріз пахнув чимось привабним і віддалено знайомим із дитинства. Він випростався на пахучих трісках і заснув. Повержене дерево забрало всю його силу.
Новий день дав нову снагу. Старий зрубав ще одну модрину, з нижнього кінця. Дерево, як і перше, прибило верхи решти стовпів. Кістяк загати врізався в Ріку тупим ромбом, готовим розсікати водяні вали. Але то був лише хребет перепони, що мала захистити його садибу. Її належало укріпити, зробити непробивною. І він за це взявся. Обрізав гілки з повалених модрин і забивав ними промежину між берегом і палями, прикидав їх камінням. Матеріалу було достатньо. Паліччя громадилося купами і з дерев, повалених Рікою. Каміння теж вистачало. Що гірська земля найліпше родить, то це камінь!
Ріка, збагнувши своє притіснення, впиралася, сердито шарпала віття, жбурляла бризками старому в обличчя. Його ці вибрики лише веселили. Ріка, виснажена сушшю, не мала спромоги чинити належний опір. Сухоліття було йому в поміч. Літній світний день
довгий, як вік. Робота спорилася. З пенсії планував замовити в кузні великі скоби, якими скріпить модринові мостини з палями. А може, якщо вистачить грошей, то й перехопить їх ланцюгами. То вже буде надійно. На цьому не треба економити. А вікна без скла потерплять, під шопою ще довго можна спати. Прийдуть ягоди -теж привернуть якісь гроші. І сушені гриби будь- коли обернеш у свіжу копійку.
За цюканням сокири й шумом Ріки старий не одразу вчув дирчання двигуна. Товстенький молодик стояв біля «бобика» і уважно спостерігав за його роботою. Старий упізнав у ньому чоловіка, що став недавно головою села.
«Добрий день», - гукнув той із-за берега.
«Добрий».
«Поступив сигнал, що ви ліс рубаєте. Та ще й відкрито...»
«Я, чоловіче, ліс не рубаю вже сорок років».
«А це що таке?» - показав голова на стяті модрини.
«Це дерева, посаджені моїм прадідом. На моїй землі».
Гість неквапом перейшов місток і підійшов до нього. Руки не подав. Та й добре, бо руки в старого були закаляні глиною.
«То сливове чи яблуневе дерево може бути вашим, приватним, - роздратовано товмачив голова, - а лісове є надбанням держави. Чи, може, ви не знаєте, що живете в державі, яка має уряд зі своїми законами?!»
«Знаю. Та тут мої уряди, тут моя держава», - старий легенько копнув камінець у яму, набиту хмизом.
Ріка притихла, не заважала розмові,
сама прислухалася.«Моя справа - попередити, - сухо відрізав начальник і обвів газду поглядом, ніби обручем стис.
– І мій
обов’язок - повідомити зацікавлені інстанції. Лісгосп і управління водного господарств. А вони й покарати можуть».
«Я вже караний», - тихо виповів старий, не дивлячись наприбутнього. Він дивився на Ріку. Більших напастей, ніж від неї, не чекав ні від кого.
«Може як людина я вас і розумію, вуйку, - пом’як той, - але як представник влади відповідально вам наказую: припиніть несанкціоновані роботи, бо накличете на себе біду».
«Ми з бідою, як риба з водою. Від неї не відхрестишся».
Голова і сам зівкав відкритим ротом, як риба, не знаючи, що сказати ще. А тоді махнув рукою і пішов дріботним кроком назад, обходячи ламань.
Наступного дня під вечір у заріччі знову загурчала машина. Вже інша - чорна, надута, з квадратним писком. Вийшли троє, вбрані по-міському, задивлялися в його бік, чинно щось обмірковували. Затим двоє сіли в авто, а третій подався до містка. Старий, як був із сокирою, - рушив йому назустріч. Мостини скрипіли під його чоботами. А той ступав м’яко, обережно. Мав світле рідке волосся й такі ж світлі безбарвні очі, що сміялися. Та якось неприязно. Робленим був той сміх.
«Бог у поміч. Я новий директор вашого лісокомбінату. Ну, зараз це вже приватне підприємство. Ви мене не знаєте...»
Старий мовчав. Він зазвичай відмовчувався з начальством. І самому так легше, і їм так подобалося.
«...А я вже вас знаю, - з удаваною привітністю правив директор.
– Знаю, що пропрацювали в нас майже п’ятдесят років. Це щось. Такі, як ви, - золотий фонд фірми. І ось така біда сталася... Мені пізно повідомили, ми б ужили заходів. Та ліпше хоч пізно, ніж ніколи. Треба вам звідси вибиратися, бо самі бачите: будинок аварійний, берег обвалюється, дерева підмиває. Що ви вдієте тут сам на схилі літ? А в нас гуртожиток. Дамо вам кімнатку - і живіть собі в задоволення, скільки треба. Хіба ви того не заслужили?! І їдальню поряд відновлюємо, щоб можна було перекусити. Тепер, знаєте, все по-іншому робиться, приватно, по- підприємницьки».
Старий затято мовчав. Його обличчя було тверде і посічене чорними зморшками, як кора в’яза. Він і сам був такий - високий, густо збитий, вузлуватий. І мовчазливий.
«Плата символічна за гуртожиток, - продовжував добродій.
– А головне - буде з чого платити. Тут один чоловічок готовий прикупити вашу садибу під дачу. Це нині модно. То най бере, якщо не має більше клопотів. Я так собі гадаю... Ну, гроші не бозна-які, самі розумієте
що може коштували ця розруха. Та на чарку й цигарки матимете завжди. Не переживайте...»
«Я не переживаю, - змирливо виповів старий.
– Бо не п’ю й не курю».
«О, за це хвалю. Але, як кажуть у вас тут у горах: в чоловіка інтерес, коли повний черес. А в нас на Донбасі говорять по-іншому: з грошима і в грязі чистий... То що скажете, шановний?»
«Ви сирота?» - запитав старий руба, встромивши в нього пронизливий погляд.
«Що?» - знітився той із несподіванки.
«Ви маєте свій дім?»
«Маю, звісно».
«Кожна птиця має своє гніздо, кожен звір - свою нору. І я маю. Моє гніздо, моя нора тут. Я не сирота, щоб доживати вік у чужих стінах. Звідси на своїх ногах я не піду нікуди».