Горянин. Води Господніх русел

Гадаєш, я не пам’ятаю це? І не розумію, що то була твоя воля? Ще один дарунок нам. І застереження Петрові: з Рікою не змагайся! Та його це не напоумило. Перегодом той дурило утнув собі нову бавку: прив’язав до вільхи мотузок і, розхитавшись і обхопивши коліна руками, падав у воду бомбою. А дружочки його гулюкали з берега. Котроїсь спроби гнилий мотуз урвався, і пробийголова впав на тверде плесо, ляснувши грудьми і лицем. Удар оглушив його і він безвільно дався воді, став захлинатися. Ти наче пришіптувала: «Кортіло великої води - тепер маєш досить!». Ота вода з нього потім виходила носом і вухами, бо двоє хлопців учасно кинулися й витягли причмеленого колотника. Довго ще по тому Петрові вилиці на зміну погоди дерев’яніли й сизо темніли, як вода. Але й тієї науки йому було мало. І тоді ти в новій нарузі над собою подала йому третій урок. Останній.

Було й інше... Коли мене справедливо відлучила від себе Калина, як пса блудного витурила - було за що! І я залишився навіч зі своїм стонегідним гріхом, - ніхто і ніщо мене не розраджувало в гнітючій покуті. Ні приятелі, ні горілка, ні куриво, ні навіть вірний коник, братко моїх лісових мандрів. І ліс не розвіював моєї гнітючої журботи, що чадом обсіла душу. І душа наполовину була жива, а наполовину мертва. Тупою пилою різала її печаль. А ти прийняла мене й такого. І вздоровила. Непоборна сила тягла мене тоді до тебе. Сновидою блукав я берегами, рівняючи ходу за течією. Тихомирний, урочистий плин вливав у мене супокій, а бурхлива бистрина неначе вимивала з серця намул. Я ходив берегами життя і смерті і заново відкривав тихий сенс бутності.

Ти, Ріко, вчила мене ще й незворотності кожної хвилини. І я помалу навчився подячно приймати те, що є. Те, що маю на щодень. Приймати себе таким, яким я є. Бо і я, як краплина, течу рікою свого роду, і хіба можу я бути інакшим, ніж моя родова ріка?! Все мине, все перетече, почав розуміти я. Дід Микула любив ще казати: «Якось жилося дотепер, проживемо й відтепер».

Так воно й сталося. Наше з Калиною поживання помалу лягло в звичне, як доти, річище.

Я все пам’ятаю, Ріко. Ніщо не згладили роки. Моя пам’ять не гірша за пам’ять твоєї води. А що така є - в цьому я не маю сумніву. Твоя протяжна рухлива плоть жива і вічна, не те що наша. І в твоєму плині замкнені образи перебігу часів і світів. Не раз я спостерігав, як ти вдивляєшся в знайомі дерева, під якими течеш, як проводжаєш хмари, що пливуть твоєю посестрою - небесною рікою. Ти все бачиш, усе чуєш, усе знаєш. Коли я нахиляв над твоїм дзеркалом своє лице, воно, непорушне до того, злегка здригалося, наче вітало мене, впізнавши. Ми впізнавали одне одного і раділи цьому. Так було, і, здавалося, буде довіку. До межі мого віку... Та щось зламалося в твоєму поводженні. Тобі стало тісно, і свій поступ ти вирішила почати з мене. Знаю, так ведеться: притісняють того, хто найближчий, а отже

найслабший у своїй прихильності й любові. Так ти мене означила. І це війна. Твоя війна, Ріко. Але я до неї готовий. І ти це завтра побачиш».

Липнева ніч коротка, як пташиний ніс. Тиха, парка й пахуча. Старий пополудні навмисне тяв двічі-тричі косою. Тоді ночівля була з припахом в’ялої травиці. З густими намерками падали лісові запахи - ялівцю, гнилих пнів, запрілих мохів, грибів, ягід, старого дерева стін. Ніч ділили навпіл гук'и. Кожному - свій час. Час збудливого оживлення після денної спеки і час німого безгоміння, коли безвільно опускаються горби гір, а дерева засинають стоячи. Тиша бувала такою різкою, що будила його. Синьо-лілові схили, облиті місяцем, були схожі на дві щелепи ночі, а Ріка - на срібний язик. Передзвін води на перекаті, здавалося, засвічувався в безживному мороці тиші. І блимкала в далекій далечіні, як недремний світляк, самотня пастуша ватра. Від цього і йому не було так самотньо в порожній прощілині гір.

«Пан спить, а ліс росте», - промовляв сам до себе. Промовляв, щоб почути голос нового дня. Ліс обнімав його простір зокола. Ліс панував тут справіку. Пан Ліс. Дражливою терниною вп’явся в його сон дозрілий надум. І тепер він не стільки спав, як чекав. І це чекання лоскітно холодило груди.

Небесні зорі ще скапували гіллям у роси земні, а чоловік уже стояв босоніж під деревом, упершись грудьми й чолом у стовбур. Все блищало від вранішньої мокроти. Первісна сила струменіла з папороті в тіло. Від терпких воздухів оберталося в голові. Зморшки дерева злилися із зморшками його чола. Здавалося, чоловік молиться. А він просив щось удерева й радився. А хіба прохання й жадання поради не є молитвою?!

Дерево вчуло його. Не могло не почути, бо дерево і людина тепер були заодно. Бувають щасні проміжки, коли зливаються з єдиному розумінні людина і природа, людина і час, людина і Бог.

Старий мусив говорити з деревом, бо підійшов до нього з сокирою. Дерево мало впасти. Але не абияк. В цьому був його план.

Старий нічого не їв зранку, лише напився води. І тричі вмив росою очі. Йому, як ніколи, потрібен був зараз добрий зір. Хоча що очі в цій затії? Тут вимагалося щось більше, ніж звична міра ока. Може, міра нервової сили, волі, міра терпіння? Це він мав. Тому й не оглядався назад, коли затяв перший засік на капу. Лісорубський хист жив у ньому, як у білці живе хист плигати з гілки на гілку, з дерева на дерево. Сокира злітала легко, весело, дарма що деревина була крицевою - аж дзвеніла. Кожен удар був прицільним, ощадним у своїй точності. Тріски зі свистом відлітали, як залізні осколки. Модрина неохоче відкривала свою рожеву соковиту плоть. Натужно гуділи груди дерева, як у пораненого на бранному полі воїна, що має впасти. За якусь годину заглибина-капа була прорубана. Нею модрина, неначе злим оком, дивилася на Ріку. На те місце, куди мала впасти.

Дідо Микула з дванадцяти років брав його з собою на уходи рубати ліс у бутинах румунського Марамороша. Сизі буки, рівні, як свічки, затягували небо зеленими плахтами крон. І тихо гуділи, якщо лягти між них і прислухатися. «Струни лісу, - казав дідо Микула.
– 1 так, як вони рівненько тягнуться в небо, так мають і впасти на землю. Туди, де замірить дереводіл».

Часом, при доброму настрої, дідо велів комусь відміряти двадцять кроків у довільному напрямку й застромити в землю паличку. Тоді брався за крайнє дерево, що підлягало рубці. Ретельно висікав капу, а на мітку-тичку навіть не поглядав. Зате щось шептав букові. В діда Микули були свої сокровенні неписані молитви. І свій приспіх у лісорубському ділі. Рубав він не з плеча, як інші, а з-над голови, і рубав стовбур по обидва боки, звільна похитуючи міцним станом. Здавалося, що то не тяжка праця, а дозвільний танець. І сокира на довгому тонкому топорищі літала, як цяцька. Тоді малий ще не розумів, скільки сноровки й муцрого досвіду втілено в цих рухах. Дідо потребував удвічі менше замахів, ніж інші. То була бистра і красна робота, і така, що не виснажує, бо робітник між помахами й ударами відпочивав, збирав силу, переводив дух, як кажуть. А роботу цю, безперечно, наснажував дух. Дух майстерності й таланту...

Коли бук підрубувався до хиткої рівноваги, дід хрестив його двома зарубками і легенько штовхав долонею. Дерево з оглушним тріском падало на встромлену палицю, заганяючи її в землю. В такий момент стовбур зазвичай штовхають жердинами цілим гуртом, а тоді обачно кидаються врозтіч. А дід спокійно стояв собі, чекаючи кінця. Бо знав, що робить, і знав, як поведеться дерево. В цьому й ховався лісорубський талант. Не штука зрубати дерево, штука - повалити його за короткий час і в безпечне, зазначене місце. Дідо Микула це вмів.

А він, старий, був онуком того лісового майстра. Це зародилося й утвердилося в ньому, як сік у дереві твердне на бурштинову смолу.

Старий приклав лезо сокири до вилиці - щетина не піддалася. «Затупилася», - сказав до себе й заходився гострити їїпласким річковим каменем. А невдовзі, коли сонце вже спрагло ссало ранкову росу, зазвучало лунке почергове цюкання. З кожним ударом дерево непомітно здригалося, тратило присохлі війчасті хвоїнки. Вони сипалися йому на плечі, на плесо Ріки, як золотий дощ. А може, з хвоєю сіялося й насіння. Перед тим як умерти, дерево хотіло залишити своє сім’я. Як усе живе.

Криця дідової сокири, привезеної із Загреба, тупилася. Старий тричі гострив її. Втома його не слабила, бо був голодний цієїроботи. Давно на неї чекав. Сонце замикало денне коло, а він усе рубав і рубав. Бо вінцем роботи хотів замкнути день. Тут працювати було легше, ніж на відкритому дворі. З цвинтарика і з Ріки тягло прохолодою. Ріка вкрадливо мружилася в його бік. Вона розпочала цю боротьбу, він продовжує її. Ріка повалила модрину на нього - він повалить на неї. Війна є війна. І дерево - їхня зброя. Так він гадав тоді.