Горянин. Води Господніх русел

До Благовіщення ще все стояло в кам’яному тілі, а тоді враз скресло, ожило. На Мотрони старий учув журавлів-веселиків, і задер голову на втомлений, ламаний ключ у небі. «Нарешті. Прилопотіли дорогенькі». їх і дідо Микула завжди чекав з нетерпінням. 1 уважно рахував, бо скільки журавлів долетіло, стільки коштуватиме того літа корець жита. Старий теж їх чекав, але з іншої причини. Журавлі приносили з собою велику воду. Він був майже готовий прийняти її. І вона прийшла.

Ріка прибувала щодень, стягуючи з гір тисячі потічків із талих снігів. Густа каламутна бистрінь жадібно хапала і несла все, що поламала й знищила зима. Старий «згодовував» їй крихку глину-черленицю своєї копанки. З цього мав два добра: по-перше, облегшув свою працю; по-друге, рінь, не віднесена водою, стелилася обіч руслом, укріплюючи його підмитий берег. Залишалося згладити вузький перешийок, аби пустити напір у новий підкопаний рукавець. Ріка аж захлиналася повносиллям. Вирувала, рокотала, сичала на перекаті, скипала брудними пухирями, захлиналася на закруті. Рідке глинище навпіл з кришивом леду сунуло гримучою лавою.

Щоб не зірватися в зловісну купіль, старий прив’язав себе до дерева. Ріка огризалася, досягала його мокрим галуззям, сікла батогами колючих бризок, що зливалися на обличчі з потом. ГТес дивився на це широко розкритими, потемнілими від подиву очима. До загадкових видозмін двох речей - води й вогню - так і не зміг призвичаїтися цей бувалий собака. Він завмер на купині, зіщулившись у винуватій немічності, що не може нічим зарадити. А старий без передиху лупав рінний берег. І Ріка, збиваючи шумовиння, пожадливо ковтала землю.

Щойно минув полудень, коли берегова коса була підрізана. Старий ледве встиг вихопитися мотузкою на узвишшя, як лавина каламуті шибнула за ним, закрутилася в заводі, била хвилями у свіжі краї, як чорт ногавицями. Стриножена пасткою бокова течія захлиналася, гасла і вже впокорена сунула далі до його надбережжя. Все вийшло за його задумом. Ціла зима каторжної праці дала очікуваний плід. Він «зловив» Ріку на самому її розгоні. Зловив і загнуздав, як молоду кобилицю, пустив навіть не галопом, а тихим кроком.

Так, як він ходив з усіма своїми кіньми - нога в ногу, в одне биття сердець людини й животини. З кіньми він розумівся. Тепер нарешті повернулося й порозуміння з Рікою.

Старий, забувши відкинути кирку, побіг цвинтарем до своєї береговини. Течія тут ішла рівним і плавний ходом, не сягаючи країв. Його берег її вже не лакомив. Він аж замилувався тим грізним живописним спокоєм Ріки. Посідані губи розтягнулися в посмішці. Промінець обережно намацав під нависом кострубатих вусів металевий зуб. Світ усміхнувся йому теж. Старий кинув на землю шапку і засміявся вже вголос, озираючись на Пса: «Диви, хлопче! Диви! Не вода тече, а залізо». Пес жадібно дивився на нього, а не на Ріку.

Але що це?! Старий либнув оком убік і побачив, як твердий і сухий закрайок берега почав осідати, відламуватися куснями і зсуватися у воду

«Гей!
– вигукнув він.
– Чекай!» Упав на груди і загріб руками рухливу землю. Наче міг зупинити оту руїну. Але брили з плюскотом зривалися в воду там і тут. Старий пружиною зірвався на ноги і побіг за сокирою. В десять замахів підрубав молоду вільху і потяг до Ріки. Засилив . її у вирвану яму, щоб воді було важче підмивати далі. Так же поволік і другу, третю, четверту. Тріски з соковитим чвирканням стріляли йому в обличчя. Супив брови, аби захистити очі. Тверда кірка мозолів кривавилася, порізана сучками. При самій воді звисало досить товсте дерево. Його було шкода, та час він шкодував ще більше. Йому здавалося, що ці малі загати з густих крон здержать на якийсь час берег, а там він щось придумає.

Напоєна весняними соками вільха не давалася, затуплена сокира відскакувала, як від заліза. Старий

якось висік капу, а тоді став тягнути стовбур за гілку на себе. Дерево кріпилося, кректало, та все ж поволі хилилося. Доки старий не підклав плечі. І тоді воно підломилося і всім тягарем лягло на нього. Старий здригнувся і на в’янучих ногах осів на коліна, впав на лікті. Спробував піднятися - де там! Його придавило так, що годі було й ворухнутися. Ледве розгріб рукою ямку перед ротом, аби міг дихати. Дихалося важко, з хрипом. Ріка шуміла зовсім поряд, за крок від його волосся. Лунко зриваються в воду кленки землі. Здавалося, він чує грудьми, як стогне в глибинах підмитий грунт, що ось-ось відірветься від своєї предковічної, материзної основи.

«Чуєш, сестро, - прохрипів старий.
– Ти поклала мене на коліна... домоглася свого. Тут я твій увесь. Твій гонитель і осквернитель. Тепер можеш мене забрати з моїм берегом і кістками мого роду. Може, в сих трудах і була моя правда, але сила твоя».

Тяжкий тягар, та ще ця промова втомили його, і старий знепритомнів.

З нетями повернув його холод. Вода захолодила йому лице. Голова висла над урвиськом - стільки берега забрала за цей час Ріка! Вона щось скрадливо жебоніла йому на вухо. Старий прислухався: «Жи-и-ий... жи-и- ий,.. жи-и-и-ий!» Ріка розбудила його до життя. Пес збоку лизав запечені рани на руках і скавулів. Був уже вечір, але ще видкий. Старому наче щось прилинуло зі сну. Давня розмова з вуйком Тимком: «Якщо доля кладе нас на коліна, це означає, що треба помолитися... І встати, і йти далі. І знайдуться сили, щоб дійти до кінця».

Старий лежав долічерева, прибитий до землі тяжезним деревом. Він проказав молитву, коротку, як видих: «Господи, помилуй нас грішних!» Не мав сил на довшу, та й не пам’ятав довші. Під ребром щось муляло

сокира. Він розгріб ще одну ямку, щоб повернути голову боком. Прикинув, що стовбур лежав на висоті коротшій за топорище. «Хоч це добре», - відмітив про себе. Тоді взяв сокиру і підсунув її під вільху сторчма, вперши обухом у землю. Ліва рука намацала камінець і передала його над шумливою течією правиці. Обережно набравши повітря в стиснуту грудину, старий став цюкати каменем по руків’ю топорища. Удари були короткі й слабенькі, але дерево подавалося. Коли нарешті топір став під ним стовпцем, старий відчув полегшу. Однак того підйому було замало, щоб звільнитися від гніту.

Якийсь час старий пролежав без руху, спрагло дихаючи на повні груди. Тоді намацав у кишені ніж- чепелик, що залишився йому від діда Микули. Ним він різав хліб і солонину, підстругував окоренки лопат. А навесні щепив деревцята. Лише не цієї весни. Гостре лезко з рипом протяло шкіру кожуха. Старий вів його обачно, щоб не діткнутися до живого. Бо заклякле й вихолоджене тіло могло не відчути болю. Кожух він розрізав уздовж правого боку. Провів пальцями по розтину - чи нічого не заважає? Тоді взявся спорювати рукави, один і другий. Марудна це була робота. Але нарешті стягнув їх із рук. Після того затис обома руками комір, скулився, наскільки міг, і з натугою вивільнився з кожуха, а отже і з-під гніту дерева. Як вуж, що залишає стару шкіру.

Збоку лежала кирка, обчухрана до срібного блиску перекопаною землею. Старий розмахнувся і кинув її у воду. Підібрав шапку, згріб понівечену кожушину і пішов берегом. Пес спроквола рушив за ним. Ріка обганяла їх, зазираючи в очі блимавками призахідного сонця.

Він думав, що зляже по тому. Але ні, ранок заглянув у його вікно і застав старого свіжим, спочилим. Ба більше, тугий вузлик з голубине яйце, який він до того намацував під рубцем на шиї, несподівано розсмоктався. Неначе прирічна земля витягла його.

Десь тиждень старого не бралося ніяке путнє діло. Випасав козу, пригинав їй гілля молоденьких акацій. Коза, кокетливо косуючи на нього очима, стягувала губами ніжні облатки листя. Збирав берегами ломаччя, нанесене водою, і складав у купи. Злощасну вільху не чіпав. Берег неначе вкляк перед нею. За тиждень майже не посунувся. Вода впала, і це зупинило підводну течію. Вільшини, які він тоді застромляв у вибоїни, відкрили йому приховану силу води.

Тепер гриз себе: як він, битий старий вовк, міг злегковажити давнім, як світ, законом: тиха вода берег рве?! А він гамував бистру воду, грізну для ока і вуха. Її він зловив у сильце рукава, та глибинна течія жере й далі його берег.