Горянин. Води Господніх русел

Ніхто не знає, що приховано в людській душі. І хто може знати, що ховається в глибинах норовистої гірської Ріки?! Цього він не знав. І не знав, як із цим далі боротися. Та й не хотів уже.

В понеділок засвіта старий умився, поголився, напакував бесаги лісових припасів і пустився в село. Зійшов з гори прямохідь на церковне дворище. Отець Дам’ян, простоволосий, у довгій вовняній реверенді, щось толкував незнайомій жінці. Старий, не скидаючи ноші, почекав поки вони скінчать розмову. Церква стояла під новеньким гонтом, з округлими вікнами, ще не тинькована. На двір заїхала теліга з річковим каменем і хлопчак став його скидати. Старий поклав торби й заходився йому помагати. Монашик угледів його і жваво підійшов. Узяв його руку у свої долоньки, радісно всміхаючись: «Вітаю дорогого ктитора нашого. Та ви, бачу, знову з дарами! З-під самих хмар тягнете на плечах таку ношу...»

«Волові роги не тяжкі», - зам’явся старий.

«Уклінна вам подяка за вино. Це не вино, а насонцений розтоплений рубін».

Старий не знав, що таке рубін, але не запитав. Не міг побороти ніяковості.

«Але присядьмо собі», - сказав монах, провадячи його до лавиці під липою.

«Я до вас по ділу, - поспішно встромив старий, виправдовуючи якось підвищену увагу до себе.
– Чи вільно переносити кістки з гробів на інше місце?.. На надійніше. Недалечко, під горою».

«Вільно, але не бажано. Навіщо? Добра земля потрібна живим, а прах і сам по суті є земля. Яка вже є... Залишмо мертвим спокій, а живим надію».

Старий не пропускав ні одної рисочки його лиця, ні одного слова, ані жодного перепаду ламкого горлового голосу. Хлопчина збоку спорожнив віз і вйокнув на коня.

«Возимо камінь на новий фундамент, - пояснив отець Дам’ян.
– Помишляємо закласти невелику обитель. Отам під груником. Двоє братів уже зголосилися подвизатися тут. Я третій коло них. Як наші люди кажуть: доки діло волочиться, лишати не хочеться...»

«Якраз і я про це хочу повісти... Прийшов проситися вам у поміч».

Чернець здивовано дивився на нього.

«Я трохи знаюся в роботах, - знічено докинув старий.
– 1 інструмент свій маю... добрий інструмент».

Він подумки згадав про кирку. Але ж її можна дістати з Ріки, він місце пам’ятає.

«Нам кожна пара рук дорога. Але ж ваша справа, наскільки я знаю, не довершена».

«Е-е-е, пусте, - відмахнувся старий.
– Яка то справа?».

«Ну, не говоріть так. Малі справи - дійсно малі справи, казав один святий, але якщо робити їх ретельно

це велика справа».

«Все, з Рікою покінчено!
– ляснув себе по коліну старий.
– Чи то зі мною... Одним словом, ми з нею порозумілися. Точніше, я зрозумів її. І дав їй спокій... Могил, правда, мені шкода - колись вона добереться до них. А так...»

«І що, нічого, кажете, не можна вдіяти?»

«Нє. Дурного робота... То коли мені прийти, отче?»

«Коли? Стягнемо матеріал, то дамо вам погук. Але хотів вашої поради. Чим би ви раяли обсадити церковний двір?»

«Обсадіть ялівцем, - блиснув очима старий.
– І пахнути буде, й очам любо. А ягоди які солодкі - наш верховинський виноград. Я дуже ялівець люблю. Біля нього якось аж думка ясніє... Я б такого ялівця накопав біля Зрячого Каменя! Сам би й засадив вашу ограду».

«Нашу, - засміявся монашик.
– Нашу з вами.‘Садіть, якщо зазвалися. Коли посилати підводу за саджанцями?»

«Позавтра най буде зрана. Доки ще земля мокра».

Дам’ян перейшов з ним двір і покликався провести його до верхнього пасла. Якусь хвилю йшли мовчки.

«Мені не йде з голови ваша Ріка», - обізвався монах.

«І мені вона там сидить колом. Що брехати».

«А спробуйте-но закинути ще раз сіті».

«Сіті? Отче, та ж я думаю не про рибу ...»

«І я не про рибу. Це я так... Пригадалася одна історія. Брати-рибалки цілу ніч ловили в морі і не впіймали нічого. І верталися втомлені додому. Але прийшов Чоловік, про якого вони вже чули, і порадив їм ще раз закинути невід. Вони були знесилені й зневірені, але послухали його. І за короткий час наловили багато риби. Бо Він чекав їх на березі...»

«Хто був той Чоловік?»

«Ісус. Спробуйте й ви закинути сіті з Ним».

«Але Ріку сітями не зловиш, отче», - поблажливо мовив старий.

«Сіті бувають різні. На вашу Ріку теж має бути якийсь невід».

«Який?»

«Я не знаю, брате. Але знає Він...»

Слово «брат» притулилося старому до грудей, як материна долоня. І гріло його впродовж дороги. З вигляду - дітвак дітваком, думав він про монашика, а так добре бути з ним у розмові. Якби ще й він, старий, умів підтримувати розумну бесіду. Тепло приязні, яке ніс тепер із собою, зливалося з тихою втіхою передчуття нової роботи з ялівцем. Він давно нічого не саджав. А тим більше лісові дерева.

Молодий дрізд весь час літав угорі, радісно посвистуючи. Невже той самий, що ув’язався за ним із самого ранку? Може, свій, із зацвинтарного чагарника? Тепер повертається до свого домівства, як старий до свого. Усе до свого осідку спішить, своєму раде. Навіть камінь вилежує ямку. Дрозди селилися в ялівцевому гаю за Рікою проти Зрячого Каменя. Вони дуже люблять солодкі ялівцеві шишкоягоди, чорні, з масним восковим нальотом. Але й діти горян їх люблять, і змагаються в добичі з птицями, обколюючи руки глицею.

Старий таки дістав з Ріки свій чекай. Цупке кореневище ялівцю не добудеш із ріняччя самою лопатою. Тонкі бурі корінці чіпко, як дроти, обплітали каміння. Треба було їх розплутувати, звільняти, щоб дістати цілу бороду волокон. Інак ялівець не приживеться - дуже вередливе на пересадку дерево. Зате яке воно пожиточне і гойне для верховинця! Ялівцем парили бочки й корита. Вуйко Тимко настоював корінь для сухотників. А тим, що хрипіли й кашляли, давали дихати посіченими гілками. Баба в піст варила з ягід солодкий кисіль. Не раз кортить просто пожувати для підкріплення ніжну зелену молодину. Зайдеш, бувало, в ялівцеві зарості й не хочеш звідти виходити - так легко, так просвітло дихається.

Тут, у зарічному яру, старий ніколи не копав. І вже перший саджанець його немало здивував. Не так деревце, як земля під ним - цільний пісок під верствою листяного перегною. Не заплавний намулець, який у розповені Ріка залишає на берегах, а глибокі заляги чистого піску. Крупного, гострого, з білими крихтами намитого кремнію. Отже, це був не ярок, як гадалося дотепер. Це було старе, залишене русло. Тепер сухе, як вухо. Старий прискіпливо обнишпорив його.

видовбуючи пробні ямки. Так і є. Ялівцева памолодь привільно обсіла вибалок, розкошуючи в рихлому піщанику.

Дерево починай розуміти з кореня, з грунту, в якому воно зав’язалося. Тепер, коли копнув углиб, старому відкрилося все. Яруга починалася від Зрячого Каменя. Видати, колись тут русло роздвоювалося. А брила, що відірвалася від Буркуна, заглушила його. І ту окату брилу, врослу в берег, занесену піском, назвали Зрячим Каменем. В одній і викопаних ямок старий знайшов плескатий голиш. Ретельно промив його: на камені чорніли візерунки засохлих рачків. Давній слід Ріки... Навчить біда ворожити. Серце старого збуджено загупало. Хоч він ще й не знав, чому.