Горянин. Води Господніх русел
Шрифт:
Цілий день він викопував ялівці. Вибирав мудренькі, рясні, з темною глицею. І прикопував їх до завтрього дня в мокрий пісок. Забув і про їду. Крім саджанців, нарізав ще й живців і обв'язав їх кучмами моху. Вирішив, що накидає у віз цього ж супіску і закладе за церквою шкілку. Тоді за кількоро літ можна буде там обсадити ялівцем цілу бережину.
По роботі старий відчухав смолу з рук дубовою корою, змив їх у Ріці. Тут же, під каменем, розклав вогонь. Спік на рожні хліб і солонину, розділив порівну собі і Псові. Жував і розглядав Буркуна, що скелею нависав над розпадиною ярку. Як здоровезний орел з підбитим у польоті крилом. При потребі, якби вперіщив дощ, то можна б під ним підводу сховати. Друге крило, Зряче, тепер лукаво мружилося з-під берега затканими жовтим лишайником очима.
Вуйко Тимко розповідав про давнього мудрія, котрий стверджував, що в одну Ріку не можна зайти двічі. Старий йому вірив. Ніколи його Ріка не була однорідною, коли переходив її вбрід. За хвилю була вже іншою. Як вітер, як запах з лугу, як шум лісу, як кров у його серці, як думка в голові... А може, він сам був щоразу вже іншим?!
Кусав свій хлібець, а очима поїдав скелю. Він виріс під нею,-настільки звикся з нею, що зазвичай і не помічав оту кам’яну громаду на тлі далеких бузкових вершин. А тепер чомусь ухопився за неї спраглим, невідривним поглядом. Аж у очах зарябіло. Так і задрімав на осонні, приголублений лагідними вечоровими променями.
Приснився дідо, білоголовий, з напливами кучматих брів, із посіченим рубцями і віспою лицем. І врочисто мовчазний, як завжди, коли «годує» Ріку. На перевернутих ночвах - скиба кукурудзяного хліба і гладун молока. Дідо відщипує кришки і сіє у воду. Хвостом по плесу вдаряє чорна рибина - Ріка прийняла гостину. Тоді дідо вмокає довгі пальці в глиняник і збрискує з них молоко у воду. Ріка ласо плямкає хвилями, ластиться до босих дідових п’ят. На Димитрія Ріку треба підгодувати, щоб вона не захлинулася наглою повінню, не залляла пашницю і дала на нарік добру траву на молоко... Каркнув ворон із Буркуна-дідо здригнувся і зачепив ліктем глек. Молочний струмок потік коритом, але дідо тут же зупинив його скибкою.
«Діду, а Ріку... Ріку можна так перепинити?»
«Все можна. Кілько світа, тілько дива».
«А я зможу, діду?»
«Зможешся, дитинко».
«Коли?»
«Я вже тобі казав: коли камінь потече долі водою...»
Дідо пускає хліб за водою, а рештки згрібає з корита в долоню, щоб віднести додому й засипати під поріг. Той окраєць він виміняв у жебрака на цілу паляницю і круг сиру Велику силу має злидарський хліб!
Денний сон короткий, зате шовком шитий. Що людині на яву бредеться, то й сниться. Старий прохопився і ступив до Ріки. Освіжив лице, набрав води в капелюх, щоб пригасити ватрицю. Міг би й чоботами її прибити, але за це дідо Микула ачей із того світа б йому грозив. Жбухнув воду на примлілий жар - розігріта брила тріснула, з неї відщербився плаский камінчик. Старий, дмухаючи, поклав його на долоню. Довго розглядав, наче якусь диковикку, доки губи не розтягнулися в дитинній усмішці. Тоді примірився і, як збитошний дітвак, пожбурив камінь плазом - і той застрибав по воді, ледве черкаючись поверхні. Ніби плив-летів долі Рікою.
І знову старий дивився на скелю. Довго дивився. Чекав, коли очі призвичаяться. Тоді включилася й голова.
«Невже сліпий ухопився тропи?» - прошепотів він дуже тихо. Самими губами прошепотів. Щоб дочасно не вчула Ріка.
Тіні сутінків лягали на Буркуна. А камінь мовчав. Зате озвалися птиці. Вони наприкінці дня проявляють більшу жвавість. Вибираються на верхівки дерев, щоб попрощатися на сьогодні з сонцем.
Два дні старий висаджував ялівці в церковній загороді. Там і ночував у повіті. Та що за сон у чужині - як у зайця? Коли посадив деревця, зі старих віконниць збив парник, заклав живці. Навчив служку, як їх поливати й затіняти від сонця. Шибав собою туци-сюди, а думкою сторожив Ріку, примірявся до Буркуна. Внутрішнім зором бачив його одномірне кам’яне крило
як йому самотньо в небі. І сам собі дивувався. Умудрив Господь сліпоту. Скільки руками переносив землі, скільки перетовк каменя, скільки нарубав дерева - і все на вітер! А тут заснув з руками на колінах - і відкрилося, як дитині на долоньці. Таки доля наша в Бога на колінах...
Отця Дам’яна
не було, від’їхав до Мукачева. Розпорядився, аби старий саджав на свій розсуд. Він і саджав. Патлатий, що знімав його на Різдво, і тепер тут за ним ув’язався, тріщав камерою.«Як там ваша Ріка, дядьку?»
«Мокра».
«Я розумію, - цірив той рідкі зуби.
– Як вона себе поводить?»
«Тече», - відрізав старий з нехоті теревенити пустопаш.
Ялівці він висадив так, щоб років за п’ять зійшлися тісним живоплотом. 1 побіг додому.
Вдома довго гострив тесак. Обв’язався пасмугами лика і забрів у папороті, що закучерявили гору, наче цільна овеча отара. Молоденькі бліді стрілки щойно випнулися з землі, а торішні віяла тріщали на вітрі, як пересохлий папір. Наткнувся на пеньок, на якому бурундук розклав сушити свої пожитки: грибки, горішки, корінці. Це віщувало добру годину. Те, що й треба було старому. Стинав папороть, громадив у снописька й перев’язував ликом. Простромляв їх дерев’яним колом і завдавав на плече. І ніс до Буркуна. Здаля могло видітися, що хвилями папороті пливе вгору сірий стіг. Пса в заростях не було видно. Старий тісно скирдував пласти біля підніжжя і вертався за новою ношею. Добре, що косити тут було що. Скеля поволі оперізувалася товстим перевеслом сухої папороті.
Працював, як у дурноті. Сонце світило стиха, без жари. До вечора нагромаджена січка обхопила Буркун тісним обручем. Старий обійшов його і, втішений, зійшов долі, аби нарешті кинути щось до рота. На Ріку він не обзирався. Бо й часу не мав, та й не було зараз діла до неї. Вся його теперішня сутність, всі розмисли були прикуті до цього грубезного каменя, випнутого в поривному корчі, що наче аж просився в політ. А на Ріку що вже дивитися? Вона сама тепер зачаєно поглядала за ними.
Другого дня з рана-раннього старий носив сюди вже в’язки хворостиння. Спочатку укладав дрібний труск, на нього нахрещував сухе ломаччя, яке ще раніше постягував із цілого берега. Ніби знав наперед, що для чогось придасться. Тепер мав готове в руки. Ріка з повіддю нанесла його будь здоров. Приготувала старому полегшу. Було б ще ліпше, якби возив із Торком. Бувало, старий, коли вертався з лісу, нав’ючував паліччя обабоки сідла, а сам ішов поряд, обхопивши на розпутинах коня за шию. Аби підсліпуватий Торко не забив ноги. Кінська грива і його сорочка пахли однаково...
Наступного дня старий теж тягав хмиз. Підібрав усе до стеблини. І порубані вільхи поніс. Доки їх не забрала з крихкого берега Ріка. Але того палива йому здавалося мало, і розібрав усі ворини з плоту. Загорода вже й так просилася до обнови. Відтак узявся за дровітню. Носив на плечах в’язки колотих бучків - це мало дати найбільшу потугу жару. Носив не шкодуючи. Дрова ще будуть. Літо довге, а хаща сама в город лізе. Не залишив у дворі ні тріски. Лише тоді дав собі передих. Сів під горішиною і сполошив сороку.
«Ба кого ти кличеш, небого?»
Не встиг перевести дух, як зачув оклик із того берега. Листоноша Анна. Перейшов через бер, поклонився їй. Та сходу лукаво під’южила: «Ану в танець, вуйку! Маєте листа. Аж із Росії. Без легінського танцю не дам».
«Чи можна, Аннице, я іншим відкуплюся?»
«Ба чим?»
«Скільки маєш діточок?»
«Тройко шибеників. Такі ж закляті, як їх отець. Як до біди, так до їди».
«Це добре, Аннице. Бери мою козу».
«Що, вуйку?»
«Боюся, що животина без жіночих рук прикипить. А я скоро зійду на діл у роботу. Не буцу ж за собою тягнути козу. Ти з нею клопоту не бійся. Сама собі знайде потраву на ширині. А два-три літри молока щодень - як знайшов... Береш козу - і край!»
Анниця щось хотіла встромити, але тут їй в очі упав Буркун, оторочений до половини сушняком. Наче велетенський кам’яний птах у гнізді. В лячному подиві перевела очі на старого.
«Ти, дівко, не на гору витріщайся, а ходи запізнаватися зі своєю козою. Бо в мене робота стоїть. Мені з вами ніколи довго розвозити. А гора як гора, що з нею станеться?»
«Я, вуйку, нічого не бачила й не чула», - змовницькою скоромовкою відторохтіла поштарка.
Коза, здурена хлібом, легко перебігла кладку. Відтак ні разу й не озирнулася на свій двір. Що озиратися