Готується вбивство (на украинском языке)

Ну, звiсно, мiсцевим п'яницям, хулiганам, злодiям. Вiн вирiс на цих виселчанських схилах, всiх знає, його не обдуриш, до всього затятий, твердого характеру, вiд нього не викрутишся, не вiдкупишся... Вiн, Коваль, уже бiльш-менш повно визначив коло найбiльш "скривджених" командиром сiльської дружини i, здавалося, був близький до розгадки, але несподiвана втрата записки зупинила його на пiвдорозi. Тепер йому треба шукати обхiдних шляхiв, щоб знайти автора погрозливого послання.

З Грицьком Ковтуном вiн iще не розмовляв, бачив тiльки на вулицi. Йшли повз Ковтунiв, i раптом Оля ненависно поглянула на чорнявого, гарного з лиця парубка, який хвацько сiдав у свої "Жигулi", мовби стрибав на коня.

– У-у...
– просичала завжди стримана Оля.

– Хто такий?
– спитав Дмитро Iванович, хоч уже здогадався, бо "Жигулi" стояли бiля брами "iталiянця".

– Вiн самий, - тихо вiдповiла жiнка, - бандит. Ковтун.

Дмитро Iванович зрозумiв, що саме у цьому хлопцевi Оля вбачає найбiльшу загрозу чоловiку.

– Вiн уже кiлька днiв крутиться бiля нашого двору, певно, виглядає Василя, ще якусь капость надумав, - додала Оля, проводжаючи тяжким поглядом коричневу машину, яка, нiби глузуючи, пахнула на них сивим димком, пiдморгнула червоним оком i побiгла по шляху...

Думки Коваля йшли по колу й, природно, раз у раз поверталися на круги свої. Вiд згадки про Грицька Ковтуна вiн знову подумав про Пiдпригорщукiв. Хтось чужий навряд чи знав мету приїзду його до Виселок. Знову виходить: тiльки свої! Здурiти можна вiд цього, скрушно думав Дмитро Iванович.
– Хто ж цей "свiй"?!

Кому Василь заважав у своєму домi?

Молодший брат Петро нiбито виключається з такого списку, так само, як i дружина Василя - Оля. Хто ж залишається?.. Лiда? Тiльки Лiда. Нею i закiнчується маленький список мешканцiв будинку над схилом Ворскли... Але якi претензiї можуть бути у цiєї жiнки до брата чоловiка? Та ще такi, якi спонукали б її на страшну погрозу? Може, й справдi Лiда хоче вижити Василя та його сiм'ю з родового дому? З двома дiтьми i чоловiком їй i справдi тiснувато у двох кiмнатах?.. Iншої причини для ворожнечi вiн не бачить... Але як дiяти у такий спосiб?!

Перед очима полковника постала, нiби випливла з кучерявої туманної далини, смуглява жiнка з довгою косою, обвиненою круг голови пишним кубельцем, темнi очi її були повитi смутком, час вiд часу в них пролiтали то якiсь боязливi, то раптом рiшучi iскорки. О, тепер Дмитро Iванович знав, чим пояснюється така знервованiсть Лiдiї Антонiвни! Муки неподiленого кохання, постiйнi терзання совiстi i шал нездiйсненних бажань, поривань, мрiй. Найтяжче для людини то кидатися у надiю, то тонути у безнадiї, хитатися вiд вiри i солодких мрiй до вiдчаю, вiд прагнення звiльнитися вiд тяжких тортур неподiленого кохання до жадiбного пориву не втратити їх, кидатися вiд любовi до ненавистi. Яке серце може таке витримати?!

Та яке вiдношення мають цi катування до справи Василя Пiдпригорщука? Аж нiякого!

Дмитро Iванович знизав плечима, сам дивуючись, куди його занесло у думках.

"Слухайте, - раптом звернувся вiн сам до себе, - а чи не Василь, якому набридла метушня навколо його особи, сам тихцем забрав записку?"

Ця думка спочатку здалася безглуздою. У такому разi даремний i безцiльний його розшук пiдозрюваних, поїздка до Полтави по слiдчий чемоданчик, уся ця морока з дактилоскопiєю, хвилювання за невдячного Василя.

Пiдозра про невдячнiсть людини, яку вiн оберiгає i до якої прихилився душею, Дмитру Iвановичу завдала болю. Отже, виходить, нема чого йому бiльше робити у цих Виселках!..

Але полковник Коваль не був би Ковалем, якби легко зрiкався задуманого. Перепони тiльки розпалювали його енергiю. Заспокоїв себе думкою, що перебуває тут зрештою не тiльки заради Пiдпригорщука, але й насамперед в iм'я справедливостi, виборювати яку є його обов'язком, байдуже яким: службовим чи просто людським.

...Цього дня на обiд зiбралися усi Пiдпригорщуки. Василь Кирилович тепер працював не у полi, а в майстернi, на ремонтi, Лiдi вiд контори колгоспу до дому було близенько, а городники - Оля та Петро Кирилович - вивiльнили собi хвилину, щоб забiгти додому.

Усi знали, що вночi Коваль повернувся з Полтави, куди їздив у їхнiй справi, i привiз iз собою якийсь туго набитий таємничий чемоданчик. Тому, незграбно пояснюючи одне одному i водночас Ковалю, чому вони опинилися вдома удень, кожен знаходив для себе якусь приключку.

Дмитро Iванович їх розумiв, i його цiлком влаштовувала їхня цiкавiсть.

Обiд, хоч i нашвидкуруч зiбраний надворi, на дерев'яному столику пiд акацiєю, виявився, проте, непоганим. У Олi у холоднику був борщ, Лiда миттю напряжила яєчню з салом i поставила на стiл узвар.

– Ну то як з'їздили, Дмитре Iвановичу?
– першим спитав Василь Пiдпригорщук, коли посiдали за стiл.
– Усi таємницi розкрили?
– вiн посмiхнувся, даючи зрозумiти, що, як i ранiше, метушня, яку зчинила Оля навколо пiдкинутої записки, його не обходить.

Полковниковi схотiлося цiєї митi спитати при всiх, чи не вiн, Василь, забрав погрозливий аркушик з "дипломата", але якесь внутрiшнє почуття зупинило його вiд прямої розмови. Вiн удав, нiби зайнятий незапеченою яєчнею, яка нiяк не бралася на виделку, i не поспiшав вiдповiдати. Нi, вiн не збирався признаватися у своєму прорахунковi i розповiдати про зникнення речового доказу.

Не кваплячись, вiдклав виделку, нащось поглянув навкруг, немов хотiв видивитися когось.

– Це не так просто, Василю Кириловичу, - зауважив.
– Але усе скоро з'ясується. Скоро, скоро, - повторив вiн, миттєво обвiвши поглядом присутнiх: хто як реагує на його слова?

Оля полегшено зiтхнула i ледь чутно прошепотiла:

– Слава богу!

Голодний Петро сьорбав борщ, не пiдводячи голови. Тiльки Лiда запитливо глянула на нього, певно, її здивувала така тверда вiдповiдь Коваля. Дмитро Iванович перехопив цей погляд. Вiн i ранiше помiчав, що його поява у Виселках чомусь не викликала радостi у цiєї жiнки, тому i недовiрливий її погляд зараз не здався несподiваним.

– А на кого ж ви думаєте?
– спитав Петро, вiдриваючись вiд тарiлки.

– Отакої!
– скривилася Лiда до чоловiка.
– Вiдразу тобi й скажуть, щоб ти пiд чаркою розплескав усьому свiтовi.

Уражений її словами i тоном, Петро мляво огризнувся:

– Що, й спитати не можна?

– Звичайно, можна, - заспокоїв його полковник.
– Але справа у тому, Петре Кириловичу, що я й сам поки що не знаю.

– То це значить, все-таки довго, а не "скоро, скоро", - схопилася Оля, i на обличчя її набiгла хмарка.

– Нi, недовго, - запевнив Коваль.
– Недовго... Сьогоднi не знаю, а взавтра, дивись, i знатиму.

Лiда хмикнула.

– Та не завдавайте собi мороки, Дмитре Iвановичу, - заблагав старший Пiдпригорщук.
– їй-богу, менi незручно, що таке сколотилося... А воно ж дурниця!

– А якщо не дурниця?
– з викликом спитала Лiдiя Антонiвна.

– Однаково я нiкого не боюсь, Лiдо, - з притиском вiдповiв дiвер.
– А ви, Дмитре Iвановичу, вiдпочивайте, прошу вас. Годi з тим розшуком, для нас велика честь, що ви живете у нас... У Виселках, - усмiхнувся, - якось уже взнали, якого знаменитого маємо гостя... Пустили чутку, що забираєте ви мене у мiлiцiю працювати на високу посаду... Смiх, та й годi!