Готується вбивство (на украинском языке)

Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:

– Так, Дмитре Iвановичу, юрист...

Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:

– Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...

– Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.

– Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю. Пiдсудна - лiтня, убога жiнка, мати трьох дiтей, батько яких загинув на фронтi. Зiбрала вона уночi на колгоспному полi торбинку покинутих пiсля жнив колоскiв, її й упiймали. Це був один з перших у моїй суддiвськiй практицi самостiйних процесiв. Начальство наполягло, щоб був показовий. Господи, як я хвилювався! Мiй розум, мої почуття протестували проти того, щоб засудити цю жiнку i посиротити її дiтей. Пам'ятаю, мало не захворiв, готуючись до цього процесу. Не знати як i висидiв його, був наче у туманi... Тепер, Дмитре Iвановичу, признаюся вам, як колезi, ви мене зрозумiєте, все ж поступився я тодi власною совiстю. Але закон є закон, ви це теж добре знаєте. Який би вiн не був, поки не скасували, мав керуватися ним... Внутрiшнi почуття, психологiчнi переконання - це, звичайно, теж серйозний елемент правосуддя. Коли ухвалюєш вирок... Але на першому мiсцi все ж закон, хоч би який вiн був... Особливо, якщо мати на увазi той нелегкий повоєнний час. Полiщук замовк, прикрив на якусь хвилю рукою своє пописане глибокими зморшками обличчя.
– I засудив я цю матiр на тривалий строк, а малих вiдправив у дитячий будинок. Якi то були тортури бачити, як вiдривають дiтей вiд матерi! Незабаром я зрозумiв, що не буде з мене суддi, i пiшов з роботи... Й досi стоїть перед моїми очима, вчепившись у бар'єр, запнута темною хустиною ця скорботна жiнка. Я вже не пам'ятаю її рис, тодi менi здавалося, що, перетята бар'єром, вона уся складається тiльки з велетенського бiлого обличчя, що розпливається на весь зал, i гiркого погляду, який пропiкає до самої душi... Перед технiкумом я вчився у фабзаучi, вмiв слюсарювати i став працювати в МТС на ремонтi тракторiв... Менi ще обiйшлося: могли зрозумiти мiй вчинок як полiтичну демонстрацiю i не минути б i менi далеких таборiв, але внаслiдок нервового стресу пiсля цього суду я потрапив у лiкарню, i вiд мене вiдчепилися. Правда, потiм ще довго приглядалися, але зрештою усе минулося...

Дмитро Iванович розумiв вiдвертiсть Полiщука. Прийшов час, коли люди переосмислюють своє життя, свої дiї, вчинки, почуття, знаходять новi оцiнки їх, нiби очищаються вiд поганого в душi, час, коли уже не можуть щити далi без цього переосмислення i без того, щоб не подiлитися своїм духовним вiдродженням з iншими людьми, не сказати про це вiдверто. Гласнiсть, виявилося, - це не тiльки можливiсть чесно, не боячись переслiдування, висловити свої думки, але й внутрiшня потреба це зробити...

Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.

Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...

– Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.

– Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук.
– Так я й зробив: їздив до них у будинок, допомагав чим мiг... Коли мати вiдбула строк - вона добре працювала, i їй скоротили по амнiстiї i забрала дiтей до себе, я став iнкогнiто, без зворотної адреси, надсилати їй грошовi перекази. Може, й небагато, скiльки дозволяла менi моя зарплатня. Я довго не одружувався, отже, не складало якихось проблем викроїти трохи для її дiтей iз свого бюджету. Надсилав, поки дiти виросли i стали на свої ноги... Я дiзнавався постiйно про цю сiм'ю, знав, якi у них статки, чого їм не вистачає...

– Це благородно, - сказав полковник.
– Хоч все ж таки донкiхотство, Федоре Опанасовичу. Допомогли однiй сiм'ї, а скiльки залишилося скривджених i знедолених через зайву жорстокiсть закону. Маркс говорив, що i iсторiєю, i розумом однаковою мiрою пiдтверджується той факт, що жорстокiсть, яка не рахується нi з якими вiдмiнностями людей, робить покарання абсолютно безрезультатним.

– Так, так...
– механiчно кивав Полiщук, перебуваючи iще в полонi своїх спогадiв.
– Вона, певно, знала або принаймнi здогадувалася, хто опiкувався її дiтьми, бо я не раз приїздив у дитячий будинок. Можливо, й згадала мене i навiть простила... Не знаю. Зрештою, це мене не обходило, я виконував свiй обов'язок... А те, що, як ви кажете, жорстокiсть закону завдає тiльки шкоди, то це правда. Ох, яка правда, Дмитре Iвановичу!

– Я гадаю, що зараз багато статей переглянуть. А може, й увесь карний кодекс. Цього вимагає час. Новий поступ нашого суспiльства до найвищого людського закону - справедливостi - вимагає переглянути i застарiлi кодекси, i точнiше визначати правомiрнi i неправомiрнi вчинки людини без зайвої упередженостi i жорстокостi...

Коваль подумав, що й себе якоюсь мiрою може звинуватити у донкiхотствi. Адже i вiн не раз замислювався над парадоксами життя, над протирiччям мiж проголошуваними у суспiльствi гаслами i буденною практикою. Але не дозволяв своїй думцi заглибитися у вир сумнiвiв, пiсля чого мiг втратити внутрiшню рiвновагу, зневiритися у всьому. Це позбавило б його можливостi боротися з несправедливiстю на своєму, нехай обмеженому, але когось iз людей життєво важливому, полi... Але все одно зараз Дмитро Iванович позаздрив колишньому суддi.

Коваль засидiвся у голови сiльради. Йому сподобався цей розумний, чесний чоловiк. Потягло навiть розповiсти про справу, яка привела його до Виселок, але стримався: немає на це права. Таємниця не його, а Пiдпригорщукiв.

Уже повнiстю стемнiло, коли вийшов з сiльради. На його прохання, Полiщук назвав людей, якi мають зареєстрованi рушницi. Чи ховає хто-небудь у селi зброю незаконно, голова не знав. Бо якби знав, то давно вилучив би... Iще Дмитро Iванович з'ясував, що бiльшiсть власникiв рушниць, серед них i Василь Пiдпригорщук, тримають їх у сiльрадi, пiд замком, а набої у сейфi, i, задоволений, сердечно попрощався iз своїм новим знайомим.

Обережно ступаючи униз стежкою, що вела до подвiр'я Пiдпригорщукiв, Дмитро Iванович обмiрковував свої дальшi дiї. Подумав, що треба буде зняти вiдбитки пальцiв на шкiльному аркушi з погрозливою фразою, а так само на речах, до яких торкалися руки пiдозрюваних: з бiдончика, що його носив Ковтуновi, а тепер-от - i скарги Бондаря. У розмовi з Полiщуком Коваль поцiкавився, чи залишив Бондар письмову заяву на командира дружини, чи обмежився лайкою, i коли голова сiльради показав папiрець, написаний Бондарем, Дмитро Iванович вирiшив, що пiзнiше попросить його для експертизи. Залишалося iще якось добути вiдбитки молодшого Ковтуна, а тодi вже з'їздити до Полтави, в обласне управлiння, за слiдчим чемоданчиком, потрiбним для iдентифiкацiї слiдiв, якого Коваль з собою не мав.

Нараз полковник зупинився i замилувався прозорим вечором над Ворсклою. Серпневi зорi, великi й золотi, вже зависли над самiсiнькою головою. Пiсля другого укосу трав гостро пахло свiжим сiном i дитинством. Було тихо, тiльки шаленiли цвiркуни. У Дмитра Iвановича раптом защемiло серце. Здалося, що час, як у фантастичнiй машинi, вiдкрутився назад, геть вiдлетiло пiвстолiття, що живi iще батько й мати, i вiн знову хлопчиськом стоїть на високому батькiвському подвiр'ї, бiля кобеляцької соборної церкви, i, замираючи вiд трепетного жаху, пробує осмислити, що ж там, за далекими зорями, i що таке незмiрена вiчнiсть, перед якою усе на свiтi - нiщо...

На душi було осяйно, i Дмитро Iванович ще виразнiше, нiж досi, вiдчув, чому так легко згодився у Києвi на пропозицiю Пiдпригорщукiв...

4

– Вiл, а не людина, - стиснувши куточки вуст, сказав Петро Пiдпригорщук про старого Ковтуна у вiдповiдь на запитання Коваля. Вiн востаннє затягся сигаретою, кинув недопалок на землю i затер його ногою.
– Працювати вмiє. Поблукав по свiтах, навчився хазяйнувати, але уредний такий, затятий, упертий. А що скупий - другого такого не знайдеш, за копiйку повiситься.