Готується вбивство (на украинском языке)

Вiд Ковтунiв, механiчно стискаючи за ручку бiдончик з молоком, Дмитро Iванович пiшов уже не стрiмкою стежкою через ярок, а навкруг, вулицею. Невеличка хитрiсть полковника - дати Ковтуну бiдончик, щоб, якщо виявиться потрiбним, мати вiдтиски його пальцiв, - цiлком удалася, i вiн був задоволений. Зараз мiркував тiльки про те, яким побитом дiстати вiдбитки ще й молодшого Ковтуна, Грицька, який, певно, бiльш агресивний, нiж батько.

Вечорiло. Сонце червоно-вiтряно сховалося за Полтавським шляхом, криваво-червонi сутiнки впали на землю. Дмитро Iванович занепокоєно подумав: "А де зараз Василь Кирилович? Чи пiде сьогоднi у нiчний рейд?" Тепер старший Пiдпригорщук не йшов йому з думки. Коваль весь час нiби ходив за ним тiнню i на роботi, i вдома охоронцем, який пильнує, щоб вчасно запобiгти трагедiї...

3

Коли полуднева спека спала, Дмитро Iванович рушив до сiльради познайомитися з головою. Мав на метi, не розкриваючи своїх карт, довiдатись, хто з мешканцiв села тримав вогнепальну зброю. Вiн не знав, що за людина виселчанський голова сiльради Полiщук i як з ним доведеться говорити, але покладався на своє вмiння знаходити спiльну мову з людьми. I у даному випадку йому було досить того, що немолодого голову сiльради, незважаючи на те, що вiн був людиною прийшлою, Пiдпригорщуки в один голос хвалили.

На дверях невисокого ошатного сiльрадiвського будинку, обсадженого молодими липами i прикрашеного бiля ганку квiтковою клумбою, Коваля мало не збив з нiг округлий товстун, який вибiг назустрiч з таким обличчям, наче пiк ракiв. Очi його палали.

– Одна компанiя!
– вигукнув вiн, оминаючи Коваля, щоб не наштовхнутися.
– Одна шатiя-братiя! Кого хочуть судять, а кого милують! Та я їх виведу на чисту воду! Запам'ятають мене, ох як запам'ятають!

I раптом, зрозумiвши, що волає до чужої, незнайомої людини, обiрвав свої ламентацiї i кинувся через двiр на вулицю.

Дмитро Iванович провiв його поглядом i увiйшов у будинок. Побачивши у коридорi дверi з табличкою "Голова сiльради", постукав.

За полiрованим столом сидiв лiтнiй, Ковалю здалося, ще дужче, нiж вiн сам, посивiлий чоловiк. Вiн потирав долонею лоба, немов проганяючи з голови щось нiсенiтне. Полковник подумав, що вiн, певно, ще не опам'ятався пiсля бурхливої розмови з товстуном.

Помiтивши незнайому людину, голова сiльради забрав руку вiд лоба i кивнув Ковалю на стiлець.

Федiр Опанасович Полiщук, як вiдрекомендувався виселкiвський голова, не знав Дмитра Iвановича. Вiн прибув у Кобеляцький район пiсля вiйни, коли той уже служив у мiлiцiї далеко вiд рiдних мiсць. Проте про iнспектора Коваля вiн чував i тепер не вiдразу повiрив, що перед ним сидить сам славнозвiсний сищик, про якого серед землякiв ходили легенди. Вiн то з одного, то з другого боку приглядався до гостя, ще не наважуючись попросити документи та уже задовольняючи свою цiкавiсть. Здається, помацав би полковника, щоб пересвiдчитися в реальностi того, що вiдбувається в його кабiнетi.

Спочатку було стривожився: яка пригода привела полковника у Виселки, але Коваль вiдразу запевнив, що вiдпочиває у знайомих i, скiльки йому вiдомо, серйозних правопорушень у Виселках не сталося.

– Звичайно, - заспокоєно пiдтвердив Полiщук, - якiсь там порушення трапляються. Ще не вивелися дрiбнi крадiжки у полi, на фермах, та ми з цим активно боремося. Апарати теж виявляємо, вживаємо i виховних, i адмiнiстративних заходiв. Самогоноварiння майже повнiстю викорiнили. На сходi ухвалили оголосити Виселки безалкогольними. Заборонили продаж горiлки та вина у сiльпо. Понад вiсiмдесят апаратiв люди добровiльно знесли у сiльраду i тут же прилюдно знищили...

– А скiльки дворiв зараз у Виселках?

– Сто сiмнадцять. У бiльшостi з них погулював зелений змiй, зiтхнув Полiщук.
– Нiяк не могли його подолати... Ну, а як з'явився закон, стало легше. Кому охота проти закону йти. Хоч знайшлося кiлька порушникiв, примудрялися ховатися там, де нiколи не подумали б... Та наших дружинникiв не просто обдурити. I у копанцi, в лiску знайдуть. Механiзатор Василь Пiдпригорщук, є такий, командує ними. Бойовий чоловiк, - тут голова, наче щось неприємне згадавши, поморщився i зам'явся, - хоч часом i перегинає.

– I сам порушує?

– Та нi, вiн не п'є. Але... ось зараз перед вами прибiгав один чоловiк, Бондар на прiзвище, - смутно промовив Полiщук i на мить замовк, немов вагаючись, чи варто забирати увагу такої людини, як полковник Коваль, дрiбницею.
– Мати у нього злiсна самогонниця. Варила на продаж. Штрафували раз, другий, а потiм судили, два роки дали, правда, без конфiскацiї... Якраз командир дружини найбiльше їм i дошкулив. Вони, як усi, принесли апарат, здали, а потiм Пiдпригорщук у них другий знайшов, у пiдпiллi хати варили. Сам Бондар викрутився, там усе мати порядкувала. От баба i загримiла.

– Полiщук на хвильку замовк, стягнувши густi, уже кошлатi брови над перенiссям.
– А тепер цей Бондар прибiг до мене iз заявою: мовляв, цiєї ночi, коли Пiдпригорщук чергував, вiн прийшов до сiльради i сказав йому, що сусiдка, Текля Галушка, вигнала самогон. Василь Кирилович узяв понятих i вирушив до тiєї жiнки. Не знайшли нiчого: нi апарата, нi закваски, нi самогону. Так Бондар оце сьогоднi прибiг, кричить, що баба Текля дала Пiдпригорщуковi хабара, бо вiн, Бондар, точно знає, що в неї є самогон... Не дуже менi у це вiриться, - похитав головою Полiщук.
– Ясно, що Бондарi лютi на командира дружини i шукають, як помститися, але перевiрити заяву треба, - зiтхнув голова сiльради.
– Я йому сказав, що перевiримо, але зауважив, що менi вже набридли його постiйнi скарги та доноси на Пiдпригорщука, i якщо виявиться, що вiн знову збрехав, то доведеться узятися не до Пiдпригорщука, а до нього...

– Того Бондар вискочив вiд вас як опечений, - посмiхнувся полковник.
– Мало з нiг мене не збив.

Голова сiльради засмiявся:

– Я цьому "правдолюбцю" нагадав i про другий апарат, що в них знайшли, i про те, що вiн iз матiр'ю не тiльки Виселки споював, а й до поїздiв на станцiю Лiщинiвку возив свою отруту. Матiр посадили, а йому обiйшлося, бо вона усе взяла на себе...

– Є, виходить, лютi вороги у командира вашої добровiльної дружини, - пiдсумував Коваль.
– А що ж дiльничний iнспектор?

– Є такий лейтенант. Але в нього територiя - Люксембург плюс Лiхтенштейн та ще й князiвство Монако на додаток - за день не об'їдеш, за Виселки вiн бiльш-менш спокiйний, дружина у нас мiцна... Ну, а у командира її, звичайно, вороги є. Але друзiв бiльше, тi, що йому допомагають... Василю Кириловичу, розумiємо, нелегко, адже громадську дiяльнiсть сполучає з основною роботою... I коли вiн тiльки встигає, передовий механiзатор, з вимпелом не розлучається. За ним люди йдуть, депутатом сiльради обрали... Нiчого, наведемо повний порядок. Найважче з отими, що на схилах понад Ворсклою одрубно живуть. Наче по фортецях.

– Такi, як Ковтун?
– спитав полковник.

– Ви уже i нашого "iталiянця" знаєте?
– здивувався Полiщук.

– Дещо чув... А, до речi, як у вас з кормами?

– Колгосп бiльш-менш забезпечений.

– А набiги людей на лани?

– Бувають, - зiтхнув голова сiльради.
– Недопрацювали в цьому питаннi, - погодився вiн.
– Постанова вийшла про передачу колгоспникам на вiдгодiвлю молодняка i водночас про забезпечення кормами, зокрема комбiнованими... Але як колгосп може забезпечити? Йому самому ледве вистачить до наступної весни... Отак вийшло, що одну частину постанови виконали, а другу випустили з уваги. Ножицi!

– Крадуть i з кормоцеху, i з поля, - зауважив Коваль.

– Тягнуть, тягнуть, Дмитре Iвановичу, - сумно погодився Полiщук.
– З одного боку - злочин, а якщо вдуматися... Звичайно, i наш прорахунок колгоспу та й сiльради. Виховуємо погано, бiльше на адмiнiстративнi заходи покладаємося. Та й що проти правди скажеш? Я до людей звертаюсь, пояснюю труднощi, об'єктивнi обставини: "Дуже сухе лiто, комбiкормiв мало дали". А менi у вiдповiдь: "Федоре Опанасовичу, а якби ви самi вiдгодовували б? Голодною тримали б худобу?" - "Не брався б за вiдгодiвлю... У всякому разi, з колгоспу не тяг би".
– "Та вам би i так дали!.. I ми не бралися б, якби знали. Але ви ж, Федоре Опанасовичу, постанову читали, щоб брали молодняк? I самi теж агiтували. От i виходить, хоч круть-верть, хоч верть-круть!.." Ну, що ти на це скажеш, - розвiв руками Полiщук. I в район зверталися, а нам у вiдповiдь: "У вас не гiрше з кормами, як у цiлому по району". Стали своїх заходiв вживати. Незасiянi клаптi землi по горбах, схилах Ворскли, обочини шляхiв дозволили людям викошувати, пустили пiд випаси. Це з одного боку. Шукаємо якихось резервiв, - говорив далi голова сiльради, - i з крадiжками боремося. А з другого боку, не забезпечувати постанову - теж злочин... Статтi тiльки такої у кодексi немає... До речi, - промовив потiшений знайомством з полковником Ковалем Полiщук, - я теж юрист, Дмитре Iвановичу, колишнiй...
– зiтхнув вiн.
– Було дiло.