Готується вбивство (на украинском языке)

Спогади проминули швидко, їх почала витiсняти тривога: "Як там у Виселках?.. Чи не пролунав за час його вiдсутностi фатальний пострiл i не пролилася кров?.."

Нi, полковник не припускав, що погрозливе попередження - жарт. Таким не жартують. Розглядаючи наклеєнi на аркушi iз шкiльного зошита лiтери, вiн звернув увагу на те, як нерiвно вони наклеєнi, як танцюють цi паперовi лiтери i налiзають один на одного рядки, Дмитро Iванович розумiв, що той, хто клеїв їх, перебував у станi сильного нервового збудження. У Коваля був великий досвiд, i вiн добре знав, що робиться з людиною, коли у неї вибухають пристрастi i вона стає здатною на некерованi вчинки...

Нарештi знайшовши потрiбний запис, професор вигукнув: "Ага!"

Голос Третяка повернув полковника до навколишньої дiйсностi.

– Ось, - урочисто промовив лiкар, потрясаючи журналом.
– Не пiдвела старого пам'ять... Була в мене, була твоя протеже...

– То що з нею?

– Й справдi нерви не в порядку, - сказав Третяк, кладучи течку на стiл.
– Боюсь, що у її випадку медицина безсила.

Коваль звiв брови:

– Тобто як? Таке страшне?

– Та нi, - лiкар раптом посмiхнувся.
– Просто нервовий розлад.

– А все-таки? На якому грунтi?
– уже наполягав Дмитро Iванович.

Може, вiн так i не зацiкавився б, якби у Третяка не з'явився якийсь дивний, таємничий вигляд.

– Розумiєш, Дмитре, - зам'явся вiн, i повнi губи його знову розтулилися у нiяковiй посмiшцi.
– Професiйна таємниця. Не маю права розголошувати.

– Ну, ну!
– сердито промовив Коваль, на мить забувши, що вiн хоч i полковник мiлiцiї, але у вiдставцi.

– Тiльки на вимогу слiдства i суду.

– А-а... так, так, - повернувся на землю Дмитро Iванович. Справдi, я уже не маю права офiцiйно... Та й за Лiдiєю Антонiвною нiякого злочину немає... так що слiдство тут нi до чого... Просто, користуючись нашою давньою дружбою, хочу допомогти людинi. Через те й питаю... Жiнка буквально сохне.

– На жаль, випадок у неї тяжкий, рiдкiсний... I я безсилий...

– Я не знав, що вона уже зверталася до тебе. Здається, i рiднi теж про це не знають...

– Можливо, - погодився Третяк.
– Це її таємниця...
– I, поглянувши на полковника, який з ображеним виглядом блукав очима по кабiнету, додав: - Людина, одягнувши бiлий халат, зобов'язується тримати у таємницi все, що знає про хворого. Так само як i ти, коли працював, тримав при собi свої професiйнi секрети.

– Маєш рацiю, - погодився Коваль.
– Я й зараз питаю про хворобу Лiдiї Антонiвни, бо це якоюсь мiрою може виявитися пов'язаним з одною серйозною подiєю, - вигадав на ходу полковник, щоб розворушити професора.

– Ти серйозно?

– Нi, не подумай, за нею немає жодного злочину i нiхто нiякого розслiдування не веде. Але...
– Коваль помовчав.
– Але менi треба знати. Антр ну [1].
– -----[1] Антр ну - мiж нами (фр.).
– -----

– Та ти, Дмитре, теж, здається, щось вiд мене приховуєш. Якийсь секрет, - пiдозрiло поглянув на Коваля лiкар, - У такому разi кажи, - строго закiнчив вiн.

– Та нi, - засмiявся полковник.
– З професiйними секретами у мене покiнчено, - розвiв руками.

– Але розумiєш, бiлий халат...

– Чого ти менi весь час "халат" та й "халат"! Скинь його зрештою пiд три чорти!
– розсердився Коваль.
– Ти не на прийомi, i я не хворий.

– Ну, що ж, - зiтхнув Третяк, знiмаючи з голови бiлу шапочку, яка вiдкрила голу, як колiно, голову, i стягуючи халат.
– Головне, щоб чоловiк її не знав. Але все ж таки навiщо тобi це?.. Хвороба у неї невилiковна.

– Рак? Пухлина?

– Та нi, - поморщився Третяк.
– Хоч i так можна сказати. Пухлина у серцi. Так що даремно ти клопочешся.

Коваль втупився очима у лiкаря, чекаючи пояснень.

– Любов!
– зрештою видихнув з себе Третяк.
– "Амор", як казали древнi... Цю хворобу лiкує тiльки час, i то не завжди... Я з цiєю Лiдiєю Антонiвною i гiпноз пробував... Очевидно, не допомогло.

– Чекай, чекай!
– Дмитро Iванович був ошелешений.
– Яка ще любов?!
– Вiн розгублено замовк i лише через декiлька секунд спромiгся спитати.
– Хiба ж це хвороба?

– Будь-якi почуття, доведенi до краю, не маючи виходу, переростають у хворобу. Це коли вони недозволенi, стримуванi силою волi...

Новина нiяк не вкладалася в головi Коваля. Лiдiя Антонiвна! Звичайна жiнка, нiби зовсiм не романтична, дбайлива дружина i мати, заклопотана на роботi i вдома! З чоловiком живе дружно, мирно... "Недозволене кохання?!" За ким же вона так сохне?!. I невже на свiтi ще збереглися такi романтичнi душi, як у давнiх легендах та пiснях! А може, це якесь чорне, нелюдське захоплення?

Професор немов прочитав думки Дмитра Iвановича:

– Справдi рiдкiсний випадок. Подробиць i я не знаю, зокрема хто "об'єкт". Не сказала. Не вiдкрилася. Хоч просила, молила допомогти звiльнитися вiд почуття, що мучило її. Я провiв кiлька сеансiв. Але безрезультатно. Мiй вплив наштовхнувся на її пiдсвiдомий внутрiшнiй опiр. Вона, так би мовити, "не роззброїлася" передi мною, не змогла назвати свою пасiю, тобто об'єкт пристрастi, i я був безсилий. Пояснював їй, що, коли не знатиму, хто викликав таку бурю в її душi, не зможу вилiкувати. Проте не сказала. Не вiдкрилася. З тим i пiшла.

– Отже, твiй гiпноз не порятунок?

– Зрештою, це перший такий випадок у моїй практицi. Але, май на увазi, справа не в менi, не в моєму талантi чи безталаннi. Гiпноз не в змозi вилiкувати людину нi вiд любовi, нi вiд ненавистi, якщо цi почуття глибокi, породженi сумою iнших почуттiв, таких, як повага, радiсть вiд другої людини, або навпаки - неповага, страх, обурення i не в останню чергу статевий потяг або статева вiдраза. Ми не можемо, Дмитре, - говорив далi лiкар, - за допомогою гiпнозу зламати в психiцi такий стереотип, не можемо замiсть поваги навiяти неповагу у нашого, назвемо так, "умовно хворого" до iншої людини, замiсть радостi вiд коханої людини примусити вiдчувати бiль, позбавити людину її найсильнiших, глибинних пристрастей. Адже всi цi почуття некерованi - це саме єство закоханого чи закоханої. Та й навiщо це робити? розвiв руками Третяк.
– Яке право має стороння людина, у даному випадку лiкар, втручатися у найiнтимнiшi почуття "хворого", навiть коли цей "хворий" звертається з проханням врятувати вiд тяжкої йому пристрастi? Ми, Дмитре, можемо тiльки допомогти людинi мобiлiзувати свої внутрiшнi сили, коли вона щиро цього бажає. За допомогою навiювання, бесiд, аутотренiнгу прагнемо викликати у людини вiру в себе, в свої сили, привести її у такий стан, коли вона зможе сама контролювати свої дiї i вистояти проти хворобливого потягу. Це, правда, не у кожному випадку вдається. Зрештою, повторюю, кохання є почуттям, яке породжують глибиннi порухи душi, i якщо воно сплетено з природних, властивих тiй чи iншiй людинi особливостей психiки, характеру, яке право ми маємо насильницьким способом нищити його?! Я тебе питаю!

– Навiть рятуючи людину вiд самогубства? Адже i таке буває при знехтуваному коханнi.

Третяк помовчав.

– Для цього iснують телефони довiр'я, - сказав пiсля паузи, Що ж конкретно щодо Пiдпригорщукової, то я її пригадую: середнього зросту, худорлява жiночка. Спочатку трималася соромливо (воно й зрозумiло), навiть плакала, але потiм виявила характер твердий, запальний... Про таких древнi говорили: "Каве аментен!" Ти, певно, не дуже з латинською, - посмiхнувся професор, - це значить: "Стережись закоханої!" Я хотiв довiдатись, вiд кого її застерегти або, навпаки, кого вiд неї, та вона не призналася.

Коваль кивнув:

– Справдi, я не дуже iз стародавньою латинською, я весь у часi теперiшньому, але, гадаю, древнiх можна розумiти й iнакше. Стережись не тiєї, котру ти кохаєш, а тiєї, яка в тебе закохана, тебе покохала, тобто "Стережись закоханої!" Древнi римляни були люди мудрi...

Третяк засмiявся.

– Ну, можна й так.

Дмитро Iванович розмовляв з лiкарем, а з думки не йшло: "Хто ж цей "домовик", цей "дiдько", за яким Лiда сохне?! Чи не чорнявий красень Грицько Ковтун, який хоч i працює в Кобеляках, але живе у Виселках i частенько стовбичить неподалiк Пiдпригорщукiв? Чи, може, нежонатий, енергiйний i ставний голова колгоспу, з яким жiнка часто бачиться, працюючи у конторi правлiння, а буває, i затримується там допiзна?"