Готується вбивство (на украинском языке)

– Так ви у Петра чи у того уредного карабiнера Василя?

– У Петра Кириловича... А чого це ви так їх не любите, сусiдiв своїх?
– поцiкавився Коваль.

– Та Петро ще сяк-так, а той Василь!..
– Ковтун аж захлинувся словами.
– Жорстокий чоловiк!.. Жандарм справжнiй. Як той карабiнер...

– Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.

Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:

– Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.

– Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.

Коваль тiльки зiтхнув.

– Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився "iталiянець".

– Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: "Менi бiльше й не треба", вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.

Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.

– Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.

– Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар.
– Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...

– Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.

"Iталiянець", схопивши карбованця, потер його рукавом сорочки, немов щоб заблищав дужче, а тодi швидко вмостив у кишеню штанiв, мацаючи його, наче перевiряв, чи гарно лiг вiн на своє мiсце i не викотиться через яку-небудь дiрку.

– Цього лiта трави росли буйнi, - пiдкреслив полковник.

– Чутка, що вiд радiацiї...

– Ну, у вас, на Полтавщинi, її, здається, впало чи не найменше.

– Може бути. Але ж i посуха була. Так що на самiй пашi худоба не вигуляється. Та й скiльки тих випасiв на наших горбах, - ще скаржився Ковтун.
– З одного боку - асфальт, за ним поля, не можна, пасемо на оцих крутоярах, - змахнув рукою у бiк Ворскли.
– Або сам ногу зломиш, або худобину покалiчиш. Роздали людям, вiдгодовуйте, - i руки вмили...

Дмитро Iванович зачепив болючу тему, i старий Ковтун розбалакався.

Уже виходячи з двору й нагадавши, що взавтра увечерi неодмiнно прийде по молоко, полковник раптом спитав:

– Мисливцiв у Виселках багато? Ось-ось почнеться сезон на качок.

– Є в нас, є, - вiдповiв "iталiянець".
– Зараз на качок, а взимку за зайцями ганяються.

– А ви теж полюєте?

Запитання насторожило чоловiка.

– Була б рушниця, може, колись i встрелив би якусь чирку. Та нiяк не куплю. Мороки з нею багато: дозвiл проси, а потiм усяка реєстрацiя та перереєстрацiя. А вкрадуть - наберешся в мiлiцiї халепи.

– Шкода, - довiрливо промовив полковник, - а то попросив би у вас, щоб якось на вечiрньому льотi посидiти...

– Немає...
– розвiв руками "iталiянець".
– Та вам - раптом пожвавився вiн, - чого далеко шукати. Отой харцизяка, Василь, де живете, має...

– Спасибi, - щиро подякував Дмитро Iванович, - бо трохи вмiю стрiляти, а тут якраз i сезон.

З розповiдi Олi та Лiди Пiдпригорщукiв вiн уже знав, що Iвана Ковтуна у Виселках люди називають "iталiянцем". Пiд час вiйни їхнiй односелець потрапив у полон до iталiйцiв. Сталося так, що у концтабiр його не закинули, а якийсь офiцер вiдправив iз солдатом до себе додому. Так Iван Ковтун з Виселок потрапив у Калабрiю, де до кiнця вiйни працював на господарствi цього офiцера. Повернувшись додому, Ковтун розповiдав землякам усяку всячину про далеку Iталiю, що живуть там люди не такi, як тут, завжди засмаглi, особливо хiхiкав, що їдять вони слимакiв, яких називають устрицями, а часом i жаб, хизувався, що знає багато їхнiх слiв i навiть може трохи розмовляти. Виселчани кепкували з нього, називали його "iталiянцем" i "жабоїдом". На "жабоїда" вiн дуже ображався, а до "iталiянця" звик i вiдгукувався.

– Та i я поцiлив би, якби стрiляв, - похвалився старий.

– А ви, певно, теж фронтовик?
– спитав Коваль.

– О!
– зрадiв Ковтун здогадливостi гостя i навiть випнув трохи груди.
– Довелося повоювати i усякого лиха ковтнути, але аве Марiя, як кажуть iталiянцi, повернувся живий, цiлий, з руками i ногами. Я i у полонi був. Правда, не у нiмцiв, а у них же. Мене їхнi солдати схопили пiд Ростовом - обстановочка була жахлива!
– i запроторили мало не на край свiту, у Калабрiю. Там i хазяї вимотували жили, i карабiнери, бувало, шмагали, i у тюрмi сидiв. Зате надивився усякого, а особливо моря, такого синього, аж очi слiпить. Оцi тут, - зневажливо кивнув на село, - i уявити такого собi не можуть... Да-а, попав наш вiк в епоху...

Про полювання Коваль завiв мову, сподiваючись довiдатися, у кого в селi є вогнепальна зброя i насамперед чи є вона у Ковтунiв. Хоч мисливської рушницi за Ковтунами не було зареєстровано, як сказав йому Пiдпригорщук, але з практики полковник знав, що не всi власники зброї це роблять i що найчастiше стрiляє в людей саме незареєстрована, бо породжує оманливу надiю у вбивцi на те, що його не зможуть викрити. Вогнепальною зброєю у селi полковник цiкавився найбiльше, бо розумiв, що зловмисник не кинеться на Пiдпригорщука з ножем - Василь Кирилович був людиною при силi i мiг скрутити в'язи будь-якому нападнику. Отрути злочинець теж не пiдсипле. А от причаїтися вночi з рушницею або обрiзом десь у полi, у хлiбовi, кукурудзi чи у верболозi на Ворсклi цiлком може. А що командир добровiльної дружини часто ночами рейдує у полi i додому повертається пiзно - те всi знали...

I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.

Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.

Вони ще якийсь час постояли перед хвiрткою, тривожачи собацюру, полковник i Ковтун, який розбалакався, згадуючи свою Калабрiю, поки господар не схаменувся, що чекає робота.