Хліб із хрящами

— Фуууу, ну й лайно... — перший заступник.

— Бляха, як таке пити можна?!! — другий заступник.

— Зара стругану, що це за отрута? — копірайтер.

Віталій задоволено оглянув фізіономії всіх присутніх, після чого вдався до лаконічного резюме.

— І ось тепер я чекаю на ваші пропозиції. Як ми змусимо людей купувати цей шмурдяк.

Дегустації вже передувало тривале обговорення стандартних стратегій просування на ринку нових алкогольних брендів, але всю цю балаканину — разом із моїм бездоганним аналітичним звітом — за одну мить перекреслив коньячний продукт "Кременя", що, до речі, вже в грудні мав заполонити найпотужніші мережі супермаркетів.

Цвинтарну тишу в ресторані "Ясени" порушувало тільки недоречне підгигикування Віталія, який тримав перед очима чарку з цими секреціями нашої катастрофи, що її запах викликав нудоту й розчарування в останніх життєвих цінностях.

Звісно, ніхто не наважувався знову нагадувати, що коньяк — це шляхетність, а тому треба обіграти саму назву — "Кремінь" — і традиції українського лицарства. Так само ніхто вже не хотів згадувати, що коньяк — це успішність та респектабельність, витримка й досконалість. Ні, всі ці багаторазово апробовані різними виробниками кліше нам не могли нічим зарадити. Покинути "Ясени" ми могли тільки після якогось колективного осяяння, надзвичайного творчого імпульсу. Тобто, не лише в мене виникло відчуття, що в цьому ресторанному ізоляторі нам доведеться просидіти приблизно стільки ж часу, як середньовічному духовенству — на виборах папи. Тобто, поки не повалить дим.

— Я бачу, що ваші лиця сповнені рішучості й натхнення, тому давайте пришвидшимо наш, сука, брейнсторм.

По цих словах Віталій перехилив чарку й спробував не скривитися. Але нічого в нього не вийшло.

— У мене є ідея! — перша ідея завжди належала Нюсі. Нюся — це наша міс-перша-ідея. І кожна з її пропозицій завжди була така безпорадна, що спрацьовувала для нашого злагодженого колективу за чудовий стимул. — Ідея така: за довгим столом сидять троє, ні, п'ятеро чоловіків. Ну, різні соціальні групи. Один — богема, інший — лікар, потім — робітник, студент і останній — бізнесмен. Вони по черзі п'ють. Представник богеми — вино з келиха, лікар — молоко зі склянки, робітник перехиляє стопку горілки, студент — пивну кружку. Та кожен, коли випиває, починає нещадно кривитися. І ось останній, бізнесмен. У нього в руці — коньячна чарка з логотипом "Кременя". Він красиво, елегантно ковтає цей напій, і на його обличчі — умиротвореність, насолода. Ну, і в кінці слоган і закадровий текст, це я ще не придумала, але загалом така от концепція ролика, як на мене, була би переконлива...

— Молодець, Нюся, ти, як завжди, даєш нам потрібний поштовх. — Віталій завжди казав щось таке, і це вже перетворилося на своєрідний корпоративний ритуал. — Тільки от одне в мене викликає сумнів. Чи доцільно саме так визначати соціальні групи? Де клас малозабезпечених громадян, яких у нас більшість? До того ж, саме вони, а не бізнесмени, мають купувати цей денатурат. Нюся, в нас інша цільова аудиторія. Це гівно можуть поглинати хіба що якісь бомжі, бляха, люмпен-інтелігенція, мать її. Нормальна ж людина не буде купувати коньяк, який коштує дешевше за пристойну горілку. Це ж якими все таки сучими ослами треба бути, я гребу, щоб таке випускати...

— Здається, в нас задача некоректна вже на етапі формулювання вихідних даних...

Це Даня озвався, він у нас єдиний дипломований піарник. Закінчив якісь чи то курси, чи то ще якусь мутну контору в Нью-Джерсі.

— Давай, Данило Американович, без увертюри, — перебив його Віталій.

— Якщо без увертюри, то мораль така: нам треба відмовитися від співпраці з цим заводом, бо це тільки завдасть шкоди нашій репутації.

— Це твоя остаточна відповідь? Якщо так, то мушу тобі сказати, Даня, що свій перший мільйон ти виграєш не скоро, ой не скоро...

— Даня правий, — раптом втрутилася міс-перша-ідея. — Ну, не можемо ж ми рекламувати це пійло для бомжів!

Не знаю, як зазвичай у людей виникають осяяння. І чи правильно ми вживаємо такі габаритні слова, коли в голові ні з того, ні з сього складаються докупи розрізнені фрагменти якоїсь дивної, проте надзвичайно ефектної та потрібної думки. В мене це було так.

— Для бомжів, кажеш? — механічно перепитав я і разом із шипінням останнього звуку раптом усе зрозумів. Та ще й побачив.

Бомжі. Ага, саме так. Бомжі.

— У нас яка проблема? Треба створити привабливий образ продукту сумнівної якості, головний споживач якого — декласований елемент. Ну, може, ще якісь ситуативні відморозки. Відтак я пропоную прямолінійне рішення. Героями всіх роликів першого етапу рекламної кампанії мають бути бомжі, яким — наче милість Божа — перепадає нагода скуштувати чудового коньяку торгової марки "Кремінь". Ну, наприклад... От ми бачимо забиченого й обдертого невдаху, який сидить десь під мостом. І раптом — трах-тібідох! — з'являється якийсь джин чи ще якась казкова холєра, підморгує бомжу й пропонує йому випити. І цей обдертуз після першого ж ковтка разюче змінюється: його обличчя молодшає, скуйовджене волосся перетворюється на стильну зачіску, а лахміття, в яке він одягнений, стає бездоганним костюмом. Ну, щось таке... Суть ідеї полягає в тому, що наш жахливий коньяк може круто змінити долю: він ніби стає каталізатором еволюції, будить у душі все найкраще й витягає людину на вищий соціальний щабель. Відтак цей сюжет є куди розвивати. А найголовніше, що в його основі — класична модель якісного покращення життя, зумовленого вживанням рекламованого продукту.

Промовляв я натхненно, хоча наприкінці не помітив на обличчях колег жодного пожвавлення, крім кількох єхидних посмішок. Віталій дивився на мене, як на ідіота. Втім, у нього завжди такий погляд.

— Еволюція бомжів, кажеш? — Шеф махав перед носом цигаркою з відламаним фільтром. — Тобто, ти пропонуєш послухати, що кажуть нам — а може й кричать — рештки совісті та здорового глузду, і зробити навпаки.

— Ну, можна й так сказати.

— Вірю, бо абсурдно, — так ти вважаєш?

— Як я вважаю — немає значення. Більшість рекламних образів — це обіцянка дива, а не брехня.

— Я з одним тільки можу погодитися. — Коли Віталій збирався пожартувати, він завжди вдавався до затягнутих пауз. — Кількість бомжів, які продегустують цей дар волхвів, точно почне зменшуватись. І з яких саме причин — це вже питання для суспільства неістотне.

Всі дружно заворушилися, хтось навіть коротко реготнув.

— Значить так. — Віталій підвівся і глянув на годинника. — Вам усім круто пощастило. Ідею з еволюцією дегенератів затверджую. Можна приступати до конкретики, але це вже завтра зранку. Єдина поправка.

Шеф знову всівся і, викинувши пом'яту сигарету без фільтру на підлогу, витягнув із пачки іншу.

— Ми трохи розширимо цю ідею. І додамо ще більше абсурду. Для ще більшої вірогідності. Й от за це вже нам не буде соромно.

* * *

Наступного ранку Віталій пояснив, що мав на думці, коли казав про "розширення ідеї".

— Кузьма запропонував бомжів — це непогано. Що кому болить, так би мовити. Але. Я от уявив собі, як це можна показати. Бомж, який хєрачить "Кремінь", — і стає людиною... Ні, не вірю. Це занадто прямолінійно. Ми доведемо це до епічного масштабу. Якщо вже еволюція — давайте візьмемо мавпу, яка сидить у шкіряному фотелі посеред райського помешкання і хлеще коньяк. Випиває — і стає активною, творчою чи діловою людиною. Тобто, була собі тварюка асоціальна, а після "Кременя" — свідомий член суспільства

— Мавпа уже всім набридла. Чуть шо — зразу мавпа.

— Да? Мавпа тобі не подобається?

— Не подобається. Задовбали вже з мавпами. Пхають їх, куди тільки можна.

Зазвичай Ваня Калєв, якого позаочі називали Калом, а подружньому — Ваньою Каїном, мовчав і усю свою незгоду з генеральною лінією агентства втілював хіба що в недорікувате гимикання. Зате коли він уже відкривав рота, то критика його була нищівна і безапеляційна.

— І кого ж ми будемо показувати народу, як не мавпу? Тебе чи шо?