Хліб із хрящами

— Сюди, — сказав він і щез у чорному проваллі.

Ніхто б не наважився назвати Івана Петровича Чвалова диваком. Віталій відзначив для себе, що ця людина — представник племені природжених керівників. Зазвичай вони чудово розбираються у своїй справі, але геть безпорадні у взаєминах із навколишнім недобрим середовищем.

За чорним прямокутником повернувся і цілком нормальний офісний світ: тепле денне світло, стандартно організований простір, скло і пластик, півтора десятка працівників, поміркована метушня.

— У нас найкраща вентиляційна система в Україні. Генератор кисню, контроль вологості, як у лікарні. Офіс майбутнього.

— А я саме хотів запитати, скільки ми тут протягнемо, — бовкнув Ваня.

Іван Петрович зупинився.

— Це він жартує. Жарти такі у нього. — Хто-хто, а Шкурян міг би прочитати своєму підлеглому лекцію про недопустимість жартів на ділових переговорах із такими людьми, як Чвалов. І пізніше, ближче до вечора, він так і зробив. Після цієї лекції Ваня вже не почувався одним із кращих працівників агентства.

— Перші двері праворуч — мій кабінет. Інга вас проведе.

Інгою Чвалов називав коротконоге створіння жіночої статі, яке матеріалізувалося хвилину тому; Інга обсмикувала довгу пряму спідницю і гостинно показувала золоті зуби.

— А ваш колега хай зачекає у приймальні. — Іван Петрович виміряв Ваню поглядом і додав: — Там є телевізор. Сорок п'ять каналів. І ще два оцих самих, ну, для дорослих... Якщо цікавитеся...

Кабінет Чвалова не справляв ніякого враження. Ті ж таки прості меблі, скло і пластик. Одне зручне крісло, два менш зручних і десяток простих офісних стільців. Жодних предметів, які б дозволяли краще зрозуміти особистість господаря, — й це бентежило Віталія. Він звик, що такі люди, як Чвалов, тяжіють до неусвідомленого сибаритства. Єдине, що давало хоч якусь тему для медитацій, — це фотошпалери на стіні, на яких був зображений чи то райський, чи то альпійський пейзаж за вікном. А втім, Віталію не доводилося ще бути в офісах, розташованих так глибоко під землею. Може, директор зробив собі це штучне вікно, вичитавши відповідну пораду в якогось американського психолога. Такі люди цінують поради професіоналів, як армійські накази.

Коробку із сигарами Віталій вирішив навіть не витягати. Він одразу помітив, що Іван Петрович кинув курити кілька років тому. Руки колишніх курців надзвичайно промовисті. Вони найдовше пам'ятають про звички, що від них господар давно відхрестився.

— Отже, до справи. Мені рекомендували вас дуже солідні люди, і тому я зразу перейду до діла.

Іван Петрович видобув із шухляди дві теки.

— Ось тут, — Чвалов підняв одну з них, наче футбольний арбітр — жовту картку, — наша з вами угода, де бракує тільки вашого підпису. Ознайомитеся з нею пізніше, це не так важливо. З цим вирішили.

Чвалов підвівся і взяв зі столу іншу теку. Так футбольні арбітри показують червону картку.

— А ось тут, і це набагато важливіше, — історія нашого села. От із цими матеріалами краще ознайомитись просто зараз.

Після багатозначної паузи директор додав:

— Ми це готували разом із районною пресою. Ну, таку от статтю про наше село. Справа в тому, що завод "Кремінь" — це, так сказать, частина нашого села. Навіть більше. Значно більше. Тому в своїй роботі ви повинні пам'ятати про це щомиті. Село Міцне і завод "Кремінь", так сказать, — одне ціле. Дві частини однієї сутності. Два в одному, ето самоє. Ви розумієте, про що я?

— Частково...

— Тоді читайте. Якщо вам не буде заважати, я тим часом музику, ето самоє, тихенько ввімкну.

Іван Петрович підійшов до стіни, в якій виділявся один-єдиний регулятор. Кабінет наповнило шипіння і тріщання радіоефіру, крізь яке прокльовувались фрагменти мелодій і бадьорі дикторські голоси.

"Радіо Шарманка!" — солодко простогнали невидимі динаміки. На превеликий подив Віталія, директор прокрутив ручку вперед. Зупинившись на десять секунд, поки Валерій Лєонтьєв встиг похвалити свій дельтаплан, він знову дозволив тріщанню та свисту заповнити кабінет.

— Вибачте, тут у нас така, не дуже зручна, система, ето самоє, магнітола тут не ловить, доводиться ось так, централізовано.

Віталій ніяк не зреагував на ці малозрозумілі виправдання. Він шанобливо гортав сторінки з краєвидами села, уважно читав текстівки й, про всяк випадок, кивав головою.

Тим часом крізь скрегіт прохромилась якась дивна станція, про існування котрої Шкурян, попри свій професійний інтерес до царства ЗМІ, ніколи не чув. На тлі загрозливого гітарного вуркотіння ламкий і верескливий голос вигукував: "Ви слу_г хаєте радіо живих мерців, — найкраще радіо останніх днів! З нами — в апокаліпсис! Тільки на нашій хвилі — пряма трансляція кінця світу! Стежте за оголошеннями! Незабаром..." І знову ефірне завивання і потріскування, крізь яке дедалі чіткіше прорізався голос Іво Бобула.

— А на якій це частоті? — запитав Віталій.

— Радіо Ностальжі, здається. Частоту не скажу, в нас тут, самі бачте, все по-простому.

— А, зрозуміло.

— Чи ви що мали на увазі?

Віталій підвів погляд і здивовано моргнув. Йому здалося, що Іван Петрович, який облишив свої вправи з регулятором, змінився на обличчі. Стиснуті губи, примружені, наче від утоми, очі.

— Та не звертайте уваги, то я просто почув якусь нову станцію, думав, ви знаєте...

— Чого ж... Знаю.

Чвалов підійшов до столу і повільно втиснувся у своє найзручніше в кімнаті крісло.

— То у нас, ето самоє, хтось із місцевих, так сказать... Балується.

Розділ 3.

Ще трохи про дружбу смородів

Хто ж не знає про білого кролика... Так... Ну, почнемо з того, що я про нього майже нічого не знаю. І тому не можу роздуплитись, який зв'язок між ним та замовленням на убивство єдиного справжнього зомбі. Єдиного в цьому проклятому селі.

Білий кролик.

Кроляча лапка у поміч.

Вмикайте всі навігаційні системи, драґ нах сморід, якось так.

Пошуки білого кролика я малодушно вирішив почати з підвалу. Просто тут, нагорі, де ми з нетбуком споживаємо воду та електроенергію (кожному своє, звісно), ніяких слідів білого кролика немає. Навіть запаху. Це я точно знаю. За два дні, повірте, я знайшов геть усе, що тут є. Якщо навіть ці довбані погляди повилазили зі стіни, то про що мова...

Білий кролик, киць-киць-киць.

Отже, підвал. Героїзму — я вже рапортував — не залишилось, тому довелося тупо скористатись ліхтариком. Якщо там буде білий кролик, я зловлю його, як рейнджер. Ліхтарик нічим не гірший за автомобільну фару. На крайняк, тут є два ліхтарики, тому в білого кролика шансів обмаль.

Перша спроба спуску в підвал закінчилася блюванням — я попереджав і себе, і вас. Піднявши ляду й хлюпнувши всередину трохи жовтуватого світла, я завмер лише на якусь мить, — і відразу ж обригав сходи, якими збирався спуститись. Сморід, знаєте, в чомусь дуже схожий на вино — він настоюється і з часом стає інтенсивніший. Густіший аромат, мать його, виразний букет. Тільки якщо з вином можна морочитися сотні років, то для трупа достатньо і кількох днів. А за умови, що труп і так був трохи того, еее, не зовсім живий, то цього часу навіть забагато. Я, звісно, добре уявляв, що саме побачу, але не сподівався, що процеси розпаду плоті такі швидкісні. Й що саме зараз — найгірший момент для ексгумації. Патанатоми, перешліть мені голубиною поштою свою чарівну мазь, якою ви зрошуєте вуса під волохатими ніздрями! Пришліть мені рекомендованим листом хоч якісь побажання успіхів у новому році.