Хліб із хрящами

Одне слово, ляда впала на місце. Я встиг прибрати ногу, що заступила за межі чорного квадрата (де, бляха, всі ці послідовники Малєвіча? Кращої натури для свого пленеру їм все одно не знайти). Я залишився з неушкодженою ногою. Як для початку — це чудова новина. Так і запишемо: пошуки білого кролика почалися з дивовижної новини. Готуйтеся до того, що протягом найближчої години я розповідатиму вам, як мені пощастило! Алілуя! Господь зглянувся над моєю кінцівкою! Білий кролику, тобі — гайки!

Минула година. Тішитися і далі було вже якось непристойно, не межі недоумства. Тому думки і пальці мимоволі наближалися до ляди. І ноги, так, мої неушкоджені ноги знову опинилися по боках чорного смердючого квадрата.

Цього разу, відкинувши ляду, я відразу відскочив убік: "Хай вивоняється як слід," — подумав я, спритно видряпавшись по драбині під стелю й вистромивши голову в прочинене настіж вікно. Хапонув потрійну дозу свіжого повітря (слово свіжого треба було б взяти у лапки, але хай вже так залишається: у порівнянні з підвальним смородом воно таки було значно свіжіше) і зачинив вікно.

Потім настав час випробувати мій респіратор. Я скропив соляркою першу-ліпшу шмату, якою можна було перев'язати обличчя, — так роблять усі лицарі пустелі, а я не в кращому становищі, щоб гребувати добутою з кінофільмів мудрістю. Солярка, звісно, — це не та чарівна мазь, якою користуються патанатоми і судмедексперти. Ви знайшли труп, який пролежав у лісі три тижні? — о, чудово, везіть його сюди, у нас іще залишилось три спеціальних тюбики мазі й півбанки полуничного варення. Ні, солярка — це зовсім не те, але вона теж воняє, дай Боже. Подружити між собою смороди — моя нав'язлива ідея у цьому гаражі. Головне — не зомліти. Не подружитися самому з тим підвальним мерцем, — хай краще смороди пахнуть на брудершафт. Хай вони занюхають один одного — і будуть щасливі. Як ковбої, так. Ви ж бачили "Горбату гору"?

Не обригавши мій респіратор протягом хвилинного перебування над чорним квадратом, я вирішив, що вступити у власні риглі — це навіть весело, і став на першу сходинку, якій найбільше перепало. Про можливість прослизнутися на власних риглях я теж не забував ані на мить. Це як у сценах пограбування банку, коли один бандит, наставивши зброю на касира, кричить іншому гангстеру: "Тримай їх усіх на мушці!"; і той бідака намагається "тримати всіх", внаслідок чого водить своїм кольтом, як дикий експресіоніст у творчому припадку. Я приблизно так і спускався, намагаючись "тримати їх усіх": пам'ятати про риглі на сходах, про ліхтар у правій руці, про ганчірку з соляркою на власній пиці, про труп на підлозі.

Білий кріль має бути саме тут, у підвалі. Вони ж не могли збрехати. Якщо вже все відбувається аж так неправильно, доводиться вірити в найабсурдніші речі; тут не залишилося нічого, крім правди, бо брехня не виживає в таких умовах, — вона любить затишок і комфорт.

Приблизно такі ж відчуття навідали мене багато років тому, коли я заблукав у лісі. В сутінках, із зірваним від кількагодинного крику горлом. Тоді теж не було нічого, крім правди. Й мох на деревах ріс лише з північного боку, і сонце сідало на заході, — й мені навіть цього було забагато. Забагато правди, щоб нею скористатися. Тоді я не витримав, я здався. Просто сів під першим-ліпшим деревом і повідомив собі, що монеток для нової гри більше немає. І вирішив чекати, поки вони з'являться. Найсмішніше, що таки дочекався. Відтоді у всіх ситуаціях, які вимагають щонайменшої рішучості, я чекаю на щось. Чекаю, що в кишені — після всіх марних пошуків — таки знайдеться ще одна монетка, ще один шанс. Але час спливає, а монетка не з'являється.

Весь твій ліміт щастя, всі твої виграні джекпоти, всі влучні постріли в десятку залишились там, у дитячому лісі. Так, тепер треба повторити цю фразу ще десяток разів. І тоді щось клацне, як автоматичний запобіжник на лічильнику. Й очікування перегорить в одну мить, залишивши мене наодинці з кроком навмання. Будь-яким кроком у будь-якому напрямку.

Хоча тоді, в дитячому лісі, мені не хотілося й чути про випадковість, про щасливий збіг обставин, про дивовижний порятунок.

Чому я згадую про це все зараз, коли трупи за вікном не встигають замерзати? Власне, всі ці люди й померти як слід не змогли. Не встигли.

Електропостачання вирубили. І вже не так важливо — хто. Тим більше, мене це не стосується: дизель — цей визначний винахід людства — грає за мою команду. Всім іншим людям не так пощастило. Тим, хто ще здатний на щось сподіватися. Без світла в них, напевно, взагалі немає шансів. У темряві всі шанси стають менші, зіщулюються й врешті-решт зникають. А ремонтна бригада навряд чи мчить сюди на допомогу. Сюди взагалі ніхто не мчить на допомогу. Навіть безстрашні Чіп і Дейл, бляха, сидять у своїх дуплах.

Час і можливості спливають, і геть незрозуміло, як до цього ставитись.

Останній щабель, я вже внизу. Поки що на підлогу краще не дивитися. Краще дивитися на стіни. Там до біса всіляких поличок і стелажів із найрізноманітнішим причандаллям. Можливо, він, цей обдовбаний ді-джей, таки готувався до війни. Чи до чогось такого, не менш грандіозного. Це якщо оцінювати за звичними мірками, користуватися звичними уявленнями про те, які саме можуть трапитися неприємності в спокійному селі. В раю із садками та млинами. Й карасями у ставках.

Але людина нічого до пуття не може передбачити, й ці от стелажі з поличками — найкраще тому свідчення.

Навряд чи цього разу мені пощастить більше. Навряд чи десь у темному кутку мені всміхнеться відлуння останньої війни.

А втім, цей невеличкий арсенал випромінює більше спокою, ніж сам лише міцний засув на дверях. На дверях, які доведеться рано чи пізно відчинити. Сокира, мисливська рушниця і одна коробка набоїв, два ножі, мачете, подароване колись власнику цього гаража на день народження як сувенір. Лезо можна було б вигострити краще, і якесь воно занадто гнучке. Ну, мачете вигадали не для того, щоб рубати людей, навіть якщо вони мертві. Ножі теж навряд чи згодяться. Рушниця? Якщо гахнути з двох кроків у довбешку — це може допомогти. Й сокира, так, безперечно. Як останній шанс і аргумент.

Але до всього цього ще треба добратися. Все воно там, біля протилежної стіни. До неї — якихось шість-сім кроків. Але для того, щоб здолати цю відстань, доведеться подивитись униз, на підлогу. Щоб не вступити. Не прослизнутись. Не гепнутись. Упасти на ці залишки, та ще й зламати ногу, — от яка перспектива змусить мене опустити погляд, подивитись на підлогу.

Ви бодай приблизно уявляєте, на що схожа людина, яка померла двічі? Я можу тільки сказати, що це зовсім не схоже на людину, яка вмерла один раз. І ще одне. Подвійний мрець — це вам не подвійний Леон, так і знайте. Це тіло, яке спочатку зогнило, а потім у такому от непрезентабельному стані тинялося в пошуках живої плоті, котрою напихало своє гниле нутро. Коли я побачив цю мерзенну істоту, що так засмерділа весь гараж, у неї з живота, крім брудного намиста з кишок, випирала чиясь долоня, — воно проковтнуло руку, не пережувавши. Ну, так, далеко не всі мерці можуть жувати. У цього, наприклад, нижньої щелепи практично немає. Де воно її поділо? Погодьтеся, ді-джей без нижньої щелепи — це якийсь нонсенс. А втім, після першої смерті — з щелепою чи без неї — воно вже перестало бути ді-джеєм, так? Що там коїлося з ним далі — вже не збагнеш. Може, його ще встигли закопати зі всіма зубами, а потім воно, поки вигрібалося з могили, провтикало свою щелепу чи зламало її, коли прогризало труну. Факт у тому, що після першої смерті воно вже не могло нормально харчуватися — тому й одірвало в когось цю руку по лікоть і заковтнуло, як довбана анаконда. Втім, у анаконди зуби є.

Коли я надибав цей притулок, воно лежало нагорі, на дротах під пультом. Уже двічі мертве. І тоді в мене не було часу, щоб одразу все заблювати; мій шлунок любить мене, і я люблю його; тільки тепер я розумію, що своїм порятнунком завдячую лише власному шлунку, який витримав цю гру в перше побачення. Коли за тобою женуться два десятки гниляків, блювати на порозі свого єдиного в цій місцині сховку — це був би смертельний конфуз. Страшно навіть уявити, що мене могли зжерти під час блювання. Це ще страшніше, ніж згадувати всю попередню втечу. Почасти це нагадувало гру в сліпого квача у шкільному класі, тільки з трохи зміненими правилами, коли всі твої однокласники — це і є сліпі квачі, а ти один мусиш скакати між ними по партах і підвіконнях, щоб ніхто до тебе не торкнувся. В такій грі результат — лише один. До тебе неодмінно торкнуться, й ти теж станеш "сліпим квачем". Єдине, що важливо у цій грі: скільки тобі вдасться протриматись.