Хліб із хрящами

— ... їх рано чи пізно і без тебе уб'ють, хоч як воно странно звучить.

— Уб'ють трупів, круто, таки да...

— А в тебе інша мета — треба убить справжнього зомбі, його тут... — один з поглядів обвів широким жестом гараж.

— Його тут... — знову сказав він і замислився.

— Одна штука, карочє.

— Один, як палець, на всю округу.

— Єдиний... — посипалися пояснення від інших бокових поглядів.

— І от це — твій клієнт, так на роду написано. І в тебе, і — шо характерно — у нього. Ти вже звиняй, що ми так глибоко копнули, — сам напросився.

— Але ж... — кілька запитань у моїй голові заходилися штовхати одне одного ліктями, і я не зміг більше нічого вимовити. Тим часом погляди вкотре згадали гамновозку, і перший із них уже майже розчинився у гаражній стіні.

— Так а хто це? Де? Як мені його впізнати? І навіщо вбивати? Чому я? — запитання проштовхалися таки, добігли до язика майже одночасно. Фізкультура і спорт, я люблю вас (на відміну від кличного відмінка).

Останній із поглядів затримався на мить, хоч його права нога вже продірявила вразливу до потойбічних створінь гаражну стіну. Він озирнувся і мені здалось, що навряд чи він скаже щось змістовніше, ніж "гамновозка".

Втім, я помилився.

— Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі понадобицця.

Розділ 2.

Це просто робота така

— Ваші документи.

Охоронець на прохідній нагадував зразкового вояка-спецназівця, котрому б личило охороняти секретні об'єкти, а не лікеро-горілчаний завод. А втім, сам завод здалеку мало чим відрізнявся від надзвичайно секретного об'єкта: високі мури з колючим дротом, протягнутим погорі, на території — кілька величезних бетонних кубів із мінімальною кількістю вікон, приземкуваті споруди, що, вочевидь, правили за складські приміщення, хоча за потреби могли б використовуватись як бункери, та ще якісь дрібніші "дзоти" незрозумілого призначення.

— Ваня, поспілкуйся з людиною. — Віталій Шкурян поважав цивілізацію за дві речі: субординацію та класову нерівність. Водій опустив шибку і висунувся у вікно.

— Як справи, дарагой?! Як сім'я, діти? Ростуть?!

Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше.

— Діти? Діти нормально...

— Шо, не впізнаєш?! Ну ти даєш, Коля... Я ще тоді всім казав: Коля літає в небесах і йому не до нас.

Охоронець розгубився. Він то нахилявся до віконця, відкривши рота, то розпрямлявся. Врешті-решт водій сам підкинув йому гідне завершення цієї дивної розмови.

— Та я розумію, Коля, служба є служба, всьо правильно. Ось, тримай. — Він тицьнув охоронцеві візитівку, на якій чорним по чорному, самим лише тисненням, було написано: PR-агентство "Лінія Шолє". Віталій Шкурян. Директор.

— Це мого шефа, — він кивнув на сусіднє сидіння. — Ми до вашого директора, по ділу.

— Ааааа, ну, проїжджайте, у мене записано, да.

Охоронець повернув візитку і неквапно пішов до шлагбаума.

На півдорозі, озирнувшись, він сказав водієві: "Ти, єслі шо, не ображайся. Робота така, сам розумієш".

За півхвилини форд зупинився біля головного корпусу.

— Нічого так. Але звідки ти дізнався, що він Коля? — Віталій порпався у бардачку, де між ганчір'ям і якимись паперами тримав свої "сигари для зустрічей".

— Одружений, діти — це зрозуміло. — Продовжував він. — Обручка вросла у палець. Пластилінового ведмедика у вікні його сторожки я теж помітив. Але — Коля? Бейджика на ньому не було.

Ваня Калєв, копірайтер агентства "Лінія Шолє" і водій за сумісництвом, лише відмахнувся:

— Та, це ще простіше.

— Татуювання на пальцях?

— Ніякого татуювання.

— Тоді як?

Вони прямували до входу, де їх очікувала дівчина у дивному костюмі, який міг би скласти конкуренцію хіба що парадній формі української олімпійської збірної.

— Його напарник, — пояснив Ваня.

— Але ж він залишився в будці й весь час говорив по телефону. Ти не міг нічого почути.

— Почути не міг.

— Тоді як?

— Ви просто не знаєте всіх талантів свого найкращого працівника. Я вмію читати по губах.

Про зустріч з Іваном Петровичем Чваловим, директором лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", довелося домовлятися протягом двох тижнів. Попри те, що він сам зателефонував в агентство і запропонував Віталію зустрітися. "Тільки давайте це зробимо на нашій території", — попросив він і протягом першого тижня не озивався. З наступного понеділка й до четверга Чвалов не відповідав на телефонні дзвінки, а на мейли відписувала секретарка. Інформація була незмінна: Іван Петрович повідомить про час зустрічі пізніше. І ось п'ятниця.

Під час ранкової наради телефон Віталія зайшовся реготом — цей сигнал він поставив на СМС-ки, про що знала вся контора. Як і про те, що дзвінки від його коханки супроводжує мелодія з фільму "Пилка". Шкурян здивувався вперше, коли побачив ім'я відправника, вдруге, — коли прочитав повідомлення: "Сьогодні. Опівдні". Він одразу ж набрав номер Чвалова і почув ті ж слова, що й протягом минулих чотирьох днів: абонент тимчасово недоступний.

Нарада на цьому завершилася. Віталію не подобався такий початок ділових переговорів, хоча він прекрасно знав, що у великих грошей завжди маленьке терпіння й краще його не випробовувати.

Ліфт перемістив їх на три поверхи. Тільки не вгору, як можна було сподіватися. Коли двері відчинилися, перед ними був довгий білий коридор. Немилосердне світло виїдало очі. Дівчина в уніформі, яка супроводжувала їх мовчки, притиснулася до стінки ліфта, й жестом запропонувала пройти вперед. Перше, що почули Віталій і Ваня, коли ступили кілька кроків по коридору, — це скреготіння ліфта, двері якого зачинялися. Озирнувшись, вони на мить побачили її обличчя. Коли смерть почувається дуже кепсько, вона навряд чи аж така бліда. Пізніше, вже по дорозі до Києва, Ваня переконав себе, що так могли пожартувати білі стіни й нестерпне світло. Мабуть, так.

Коли ліфт прошарудів нагору, двічі скреготнувши, їм знову довелося різко обернутися. Цього разу — від звуку, який нагадував приглушений постріл. У білій трубі коридору, праворуч, на відстані двадцяти метрів, з'явився акуратний чорний прямокутник. Якби звідти — з вереском і підвиванням — почали вискакувати озброєні до зубів монстри-роботи, це було б не такою вже й великою несподіванкою. Натомість звідти вийшов чоловік у непримітному костюмі, трохи нижчий середнього зросту, з витким на скронях волоссям і чи то великим лобом, чи то великими залисинами.