Хліб із хрящами

Сиди тихо і пий воду.

Так казав мені колись шкільний вчитель фізкультури. Після того, як до мене повернулася тяма. Я невдало поставив руку під час вправлянь на брусах, усе в одну мить перекинулося і полетіло, а голова бамкнула, як лампочка, і згасла. Потім я побачив склянку води під своїм носом, здається, навіть почув, як мої зуби стукнулися об неї. І голос згори, голос учителя фізкультури: "Сиди тихо і пий воду".

Протягом останніх днів я часто казав собі: "Сиди тихо і пий воду". І щоразу згадував, як тоді, після падіння з брусів, я пив ту воду великими ковтками й за мить блював на сектор для стрибків у довжину: блював так відчайдушно і масштабно, що постраждав ще й розташований тут-таки гімнастичний кінь (то був якийсь урізаний кінь, майже як козел, — гібридна модель для гібридної школи, спецзамовлення, пряма доставка авіарейсом із республіки Куба).

У цьому гаражі залишилось не менше п'яти десятилітрових бутлів з водою, — якась добра душа гідно приготувалася до кінця світу. Звісно, це подбав про мене смердючий ді-джей, посланець Господа, в якого були відповіді на всі запитання. Про консерви та в'ялене м'ясо я вже казав, здається. Ні? Відколи ми спілкуємося з нетбуком, у мене загострюється дежа в'ю. Тільки от м'яса мені найменше хочеться.

Чи розумієш ти незворотність? — ось головне питання, з яким доводиться найчастіше мучитись. Я розумію багато чого, але не хочу приймати. Візьміть решту, сучі діти, купіть собі морозива.

Приблизно так я собі це й уявляв: гараж, в якому можна протягнути набагато довше, ніж хотілося б. У цьому гаражі можна почуватися удосконаленим Робінзоном Крузо: мало того, що навколо є все необхідне, так за цим усім ще й не треба бігати по всьому острову. Простягнув руку — і взяв. Робінзоне, ти б здох від заздрості, якби побачив мене. У нас є ще одна спільна риса, яка аж занадто впадає у вічі: приблизно однакові шанси повернутися до цивілізації. Він чекав, поки якісь притирені алиє паруса замаячать на обрії, я теж чекаю на щось таке. Берети всіх кольорів, червоні хрести, камуфляжні плями — ось мої символи надії. Найбільший мій стрьом, суто робінзонівський, — це ризик провтикати свій порятунок. Або ще гірше, самому попасти під роздачу.

Згадай, як ти вийшов на сніг, — кажуть мені внутрішні погляди, які вже досхочу насміялися з гамновозки. Ще вчора нічого такого не було, а сьогодні — раптовий ранок і сніг. Несподіване світло, яке чомусь вирішило поділитися з тобою чимось непотрібним. В ноги трохи холодно, але сніг виправдовує всі покладені на нього сподівання: він рипить і розсипається, на ньому залишаються сліди, на які так приємно озиратись. Мабуть. Ще ніхто нікуди не йшов — сніг про це знає найкраще, і твої сліди — це ваша спільна таємниця. Мине якихось півгодини, і вже не буде ні тебе, ні слідів. Залишиться сам лише сніг.

— Сніг — це символ чистоти, — любила казати моя сестра. — Скажи, дивно: чистоти не існує вже давно, а символ є. Снігу, мабуть, набагато більше, ніж тої чистоти було у світі. Так і з усім іншим.

Я зачиняю вікно. Хоч воно й прорізане у стелі (їй-богу, ці люди щось собі знали), проте відчуття безпеки — варто його лише відчинити — зникає. Так і сидиш, дивишся на це вікно, не можеш відвести від нього очей, боїшся кліпнути. Здається, варто лише на мить розгубитися — і в цю дірку, що поєднує мій безпечний світ із зовнішнім армагеддоном, провалиться уся нечисть світу. Тобто, наші світи поміняються місцями. Тільки я залишусь не там, де треба. З іншого боку. Втім, хіба я знаю напевно, де мені треба бути?

Може, варто вибігти на вулицю, закінчити цю історію, і все стане на свої місця? Але щось підказує мені, що більшість жертв у світі — марні. Й навряд чи я стану винятком. А є ще одна лажова вірогідність: стати винятком, якого ніхто не зауважить.

Будемо вважати, що нічого не відбувається. Будемо вважати, що зараз — ранок, роса на траві, сріблясті павутинки і виляск щуки на річці. Той факт, що немає ані ранку, ані роси, ані павутинок, ані річки, краще не брати до уваги.

Може, написати листа? Самому собі, наприклад. Це теж розвага, але... Правду кажучи, це галіма розвага, хоч вона й може тимчасово вберегти від безумства, — цієї підступної прикрості, якої я насправді боюся.

Хоча я вже й так пишу листа, тільки вдаю, ніби не помічаю цього.

У кожної людини є свій перелік бажань, такий собі список Шиндлера, необхідні речі. Хтось, наприклад, мріє захистити докторську дисертацію. Все життя мріє про це, потім — років так у шістдесят — захищає цю свою дисертацію й умирає від серцевого нападу. Я знав одну таку людину. Він дуже хотів захистити докторську дисертацію. І от що мене цікавить: наскільки щасливіша була його смерть? Чи прикрасив цей здобуток його останні хвилини? Я вірю, що так воно й було. Що перед тим, як вирушити у темний тунель, він устиг подумати: "А все ж таки я захистив докторську дисертацію". Тобто, позиція номер один є — можна ставити весла, піднімати вітрила й заливати повні баки пального. Список бажань — це чудова людська властивість. Ще краще, коли у ньому більше одного пункту. Тоді, принаймні, перед останнім дзвоником встигнеш подумати: "Ну, так, номер перший — це прочерк, але ж номер другий, який номер другий! Вдалий аборт, правда ж?".

У мене теж був колись свій список Шиндлера (от ще ж причепився, сподіваюсь, Спілберг нормально так гикає, щоб він був живий-здоровий). І в ньому аж чорно було від бажань, дрібних і всеохопних. Я мріяв, щоб із мого життя щезли непарні шкарпетки, щоб провідні фармацевти світу нарешті винайшли універсальний засіб від бодунів, щоб ніколи не було війни, — багато всякого. Але коли потрапив у гараж, мій список скоротився до одного пункту. Він, мабуть, і не схожий на перелік бажань. Ось який він має вигляд: пункт перший і останній (тобто, акуратна арабська одинична, намальована на чистому аркуші в лівому верхньому куті). Й знаєте, що там, після одинички, написано? Один тільки символ — дрібний знак запитання. Цей нещасний горб із крапочкою — це і є весь мій список Шиндлера.

До речі, вам не потрібна пам'ять? Нікому не потрібна?

Якщо треба пам'ять, — звертайтесь. У мене цього добра навалом, нема куди дівати. Однак ніякої користі від неї — тільки печаль. А свій скорочений фактично до нуля перелік бажань я можу утримати в активованому стані й без пам'яті. Стенд-бай, — і опля. Одиничка і знак питання — хіба потрібна пам'ять для таких мізерних володінь?

У цьому, до речі, принципова відмінність між мною та Робінзоном Крузо: у мене немає навіть бажання вижити. Просто все так склалося, що найкомфортніший вихід у цьому моєму становищі — не вмирати. Сидіти тихо і пити воду. Навіть блювати не хочеться (хіба що спуститись у підвал і затриматися там трохи довше, ніж на півхвилини).

"Так-так", — кажуть примарні внутрішні погляди, яким сподобалося підходити збоку, покурювати, реготати з гамновозки й зникати.

— У нас є нова інформація для тебе, — кажуть вони. І їхні морди, якщо можна називати мордами згущену вологу і зіжмакане повітря, мерехтять, як шторки в кінопроекторі, — я ледве розрізняю окремі їхні риси.

— Ми таки роздивилися дещо...

— Це може тебе зацікавити! — перебивають вони один одного.

Але чомусь знову втрачають до мене інтерес, ніби й не обіцяли нічого розповісти; знову чути слово "гамновозка" і стишений сміх. Аж ні, ці притирки, яких я на свою голову викликав із гаражної стіни, раптово згадують про свої відкриття.

— Да, ми коєшо можем тобі сказать, хоча й не знаємо, чим воно тобі поможе...

— Навєрно, нічим не поможе!

— Точно, нічим! — стільки радості лине з трьох боків, що мені аж трохи незручно.

— Але ми все 'дно скажем, бо ти ж нас для цього і покликав, да?

— Скажем!

— Значить так: тобі треба убить зомбі; тільки ми не про тих нещасних, котрі хавають все живе вокруг...

— Нє-є-є, тих трупаків убивати — це як відчищати на своїй кофті пляму від вина куском свинини, — дурне заняття.