Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

– У манастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще, як у лікарні.

Братові думка подобається:

– Звичайно. Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще у цьому районі пробудем деякий час, будемо певно мати зв’язок з Холодним Яром, як видужаєш – приєднаєшся. Рішаємо, що завтра господар відвезе мене підводою до манастиря. Пишу рапорт, і увечері брат приносить дозвіл та лист до отамана Чучупаки.

Рано забігають прощатися [19] старшини, козаки… група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки «стремено – до стремена» ділив бойове життя. Але це ж ненадовго…

19

У всіх прижитт. вид. «прощатися» упереміж із «пращатися».

Рішаю ще день перележати у гостинних господарів. Заживаю залишену лікарем «аспірину», господиня частує малинкою і заганяє спати на горячу піч у просо…

Увечері приходять селяни, точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їх обзнайомленість з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну раду, «яка ловила гав», про Скоропадського, «який знівечив [20] звання гетьмана», про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин»; про те, як ще задовго до революції на Чигиринщині заклалася була широка підпільна [21] організація в селах, що ставила собі за ціль відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.

20

У вид. 1934 і 1935 рр.: «спаскудив».

21

У всіх прижитт. вид.: «підпольна» (пор. на стор. 197).

Був вибраний гетьман – свій же розвинений селянин, який був у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброю, готовилися до повстання. Була суворо захована конспірація. Але якийсь дядько похвалився під великим секретом жінці, та, так само «під секретом», – боровицькій попаді, та – попові-«малоросові», той – приставові, той викликав військо, і в наслідку багато селян, в тому числі і оповідаючий, «прогулялися» у Сибір, де не один загинув. Пригадую собі, що читав колись про «Чигиринские аграрные волнения»… Чи це не характеристичне, що революціонери Дейч і Стефанович, [22] щоби підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійности України, повторюють Залізняка і показують селянам «золоту грамоту від царя», в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характеристичне, що тут на таємних радах, уночі в лісах, селяни вибирають собі гетьмана, в той час як тоді майже на всій Україні було давно забуте і нічого не казало селянському серцю слово «гетьман». Може, тому що тут біла церква над Суботовим, [23] в якій висіла табличка «Тут був похований гетьман України Богдан Хмельницький», не дозволяла його забути.

22

У вид. 1934 р. помилково: «Серафімович».

23

У вид. 1938 р.: «Суботовом» (пор. на стор. 8).

На другий день почуваю себе трохи краще і рішаю їхати до Мотриного манастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня по-дамськи, бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.

Проїжджаю коло школи. На фронті її напис «Головківська вища початкова школа», а над ним гарно зроблена з каменю розкрита книжка. На обох сторінках написано:

«Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь – свого не цурайтесь». Коло школи з деревляними рушницями граються в війну школярі. Кричать «Слава» і «Вперед за Україну». Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається дійсно чарівний краєвид.

Головківка на горі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого – гористим [24] хребтом, щось ніби Карпати або Кавказ в мініятюрі. Здогадуюся, що це пісчані Кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Справа, в кінці долини, – Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, іде смугою й ховається у лісі і в ярах село Мельники. Вся місцевість дійсно нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, роблять на обрії чудові візерунки, [25] перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях куди не глянь – високі кургани-могили. Видно, що тут колись бували діла – було кого і ховати.

24

У вид. 1934 і 1935 рр.: «гірним».

25

У вид. 1934 і 1935 рр.: «везерунки».

Впереді [26] наліво видно над лісом церковну копулу. Це Мотрин манастир, штаб гайдамаків. Через деякий час в’їжджаю в Мельники.

Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, співаючи «Серед степу на просторі», озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.

Під’їжджаю до них:

– Добридень, хлопці!

– Слава Україні! – відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість [27] «Здоров» вітатися «Слава Україні!», а відповідається «Україні слава!». Питаю їх, як їхати до манастиря.

26

У вид. 1934 і 1935 рр.: «впереду».

27

У всіх прижитт. вид. «замість» упереміж із «замісць».

– Можна їхати селом, лиш [28] сюди дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідтіль [29] проста дорога лісом.

Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з’їхав з Головківської гори.

За млином знову спускаюся в село і, переїхавши місток, в’їжджаю в лісничівку – кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.

28

У вид. 1934 і 1935 рр.: «але».

29

У вид. 1934 і 1935 рр.: «звідти».

У вікні будинку зліва – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима, справа на воротях стоїть струнка сіроока дівчина в одній легкій блюзці. Як маєш двадцять два роки, то, не дивлячись [30] на те що хворий, нехотячи задивишся і на чорні, і на сірі. І лише виїхавши з під їх «обстрілу», помічаю, що окрім дороги, по якій пішов кінь, вліво пішла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рішаю, що їду добре, якраз в напрямку невидної зараз копули.

– Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з воріт.

30

У вид. 1934 і 1935 рр. «дивлячись» упереміж із «дивлючись». Так само «возячи» й «возючи».

Повертаю коня і під’їжджаю до неї.

– А ви звідки знаєте, що мені до манастиря треба?

– Бо сюди всі козаки їздять… З хати виглядає мати:

– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака – то боса по льоду побігла би…

– Чого ви кричите! Це не наш козак, дороги до манастиря питає.

– А ви хіба всіх своїх знаєте?

– Авжеж знаю. Їздять коло нас…

– Мабуть, і погрітися заїжджають…

– Чому б не заїжджали! Один тільки є такий… нахмурений. Дівчат не любить… Чорнота називається – аж з Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б’є.

Прощаюся і їду по дорозі наліво.

– Скажіть Чорноморцеві, що ми з Присею до вечерні прийдем! – кричить вже з подвір’я «бісової віри дитина». Хвороба [31] починає нагадувати про себе: то горяче стає, то морозить. Дорога в’ється глибоким яром у лісі і починає помалу підійматися на гору.

За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана – срібний трикутник. Чи не отаман часом?

31

У вид. 1938 р.: «хороба» (пор. на стор. 23, 26, 29 тощо).

– Слава Україні! – підноситься він на тачанці. – Ви до манастиря?

– Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.

– Це діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська, не зашкодить. Я Іван Компанієць – сотник кінної сотні.

Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у манастирі.

– Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж у селі, та там стара черниця є – трьох лікарів варта. Спитаєте мого помішника Андрія Чорноту; тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся післязавтра або днів за два – діло маленьке є на Побережжі.