Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.
Шрифт:
Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора ночував там [55] полк Чорних запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.
– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то і тут для неї колись куля знайдеться, а гонятися [56] за вітром в полі, щоб до большевиків у руки попасти, не пущу.
Побачивши, що тон його відповіді зробив на мене неприємне вражіння, обняв за плече:
– Знаєш… я сам від революції був в українській армії та надивився, як наші українці «жваво беруться» до боротьби за незалежність, плюнув і став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерти ніхто звідси не вижене. Під ним, мабуть, якийсь маґнет в землі лежить… Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася
55
У вид. 1934 і 1935 рр.: «там ночував».
56
Так у всіх прижитт. вид.
Через декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.
І волею, і неволею став я підданим холодноярської «республіки». З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися із-за яких-небудь дрібниць. Після смерти Компанійця без жадного офіційного призначення всі признавали Чорноту начальником. Бурлаки і до того бачили в ньому старшого бурлаку – ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї ориґінальної людини, тим більше приходилося дивуватись.
Цей на зовнішний [57] вигляд необтесаний козарлюга показався «ходячою енцикльопедією»: був добре обзнайомлений з історією, археольоґією, фізикою, політичною економією, [58] до того був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина, він мусів бути більш чи менш освіченим, але з його ж оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанськім Чорноморі і займався рибацтвом та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазливий, та іноді на нього находила година, в яку починав фільозофувати на якусь тему. Тільки годі вже тоді було йому перечити [59] – вилається і піде. Одного дня Андрій не показувався до самого обіду на дворі. Іду до його келії. Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап’яновій оправі. По моїм приході кинув її і встав.
57
У всіх прижитт. вид. «зовнішній» упереміж із «зовнішний».
58
У вид. 1934 р.: «бо посідав систематизоване, ґрунтовне знання з історії, археольоґії, фізики, політичної економії».
59
У вид. 1934 і 1935 рр.: «тільки вже тоді було йому перечити».
– Підем, Юрку, пройдемося [60] по валах, а то у мене вже голова зачучмаріла – від другої години вночі читаю. Дивлюся на книжку – «Критика чистого розуму» Канта. На підлозі коло ліжка зложена ціла гора книжок в розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір… Окремою скертою лежать новенькі томи творів Маркса і Енґельса, Ляссаля, Лєніна, різна большевицька політично-економічна література.
– Де це ти набрав?
– Це – з большевицького аґітаційного потягу, а це – колишнє панське добро – по селах за набої наміняв.
60
У вид. 1934 і 1935 рр.: «пройдемся».
Вийшли на двір. Коло трапезної стоїть висока суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.
– Цього світ не бачив! Щоб у святу обитель, між Божі храми, коней заводити! – гордо звертається ігуменя до своїх «ад’ютантів» по-московському. Чорнота ввічливо підняв шапку:
– Світ як світ, паніматко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб із-за них тільки Богу молитися. От що… Давно я тобі збирався сказати… Ти, паніматко, можеш собі України не любити, це річ твоя, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам’янку. Там є «истинно русские люди» – з ними тобі буде веселіше…
Переходимо через господарське подвір’я, через невисокий внутрішний [61] вал і видрапуємося на високий зовнішний вал, порослий лісом. За валом в лісі густо стоять височенні могили, деякі одного росту
з деревами.– Думаєш, це ченці лежать «мирно упокоївшіся»? – повів Андрій поглядом по могилах. – Братчики-козаки все в боротьбі загинувші. Може, і з моїх прадідів хто лежить, бо наш рід, та й майже півстаниці, на Кубань із Чигиринщини попали при Катерині. Може, через це і притягає мене так ця земля…
61
У всіх прижитт. вид. «внутрішній» упереміж із «внутрішний».
– Підем, Андрію, обійдемо валом кругом манастиря.
– Що, так вже на свою приморожену ногу надієшся? Це ж п’ять кілометрів ходу. Підем в цей бік, понад ярами. Подобається мені тут… дика краса!
З зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним йшов рів, що змілів вже від часу. Трохи дальше вал круто повернув [62] у ліс, роблячи підкову, в середині якої були сліди ще якихсь земляних споруд.
– Це щось на зразок форту, – пояснив Андрій. – Отам, видно, гармати стояли, отам сліди великих печей з котлами, в яких гріли смолу і окріп «гостям голови мити» під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати…
62
У вид. 1934 і 1935 рр.: «звернув».
Вийшли на чоло форту. Тут вал вже йшов понад глибоким яром. Місцевість дальше робить химерні хвилі і оточує манастир глибокими прірвами. Між головним валом і манастирем був ще один вал, і де-не-де було видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір’я. Дальше вал робить крутий поворот направо, а по яру між цими двома виступами валів виходить на гору дорога, що її я бачив, [63] коли під’їжджав до манастиря. В куті під валами стара, вже не вживана тепер криниця. Чорнота звертає на неї мою увагу:
63
У вид. 1934 і 1935 рр.: «яку я бачив».
– Її зовуть хто козацькою, хто гайдамацькою. Від неї залежала доля манастиря в випадку облоги. На горі води нема – є тільки в ярах. Насипати вал через яр, так щоб вона залишилася по цей бік, неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе і з обох боків обстрілюють підхід до неї ззовні. А з манастиря був до неї підземний хідник. Попід усім валом теж іде хідник, який має підземні виходи і до центру манастиря, і до ліса. [64]
Ми йшли вже понад прірвою по другому виступі.
64
У всіх прижитт. вид. у родовому відмінку «лісу» упереміж із «ліса».
– Отам, в корчах, замаскований вхід у підземелля, до лябіринту печер, які досить добре заховалися. Зараз неохота брудитися, а весною полізем – покажу тобі. Кожна виложена дубами печера має два виходи у слідуючі, всі вони сполучені між собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерти в темноті і не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуєм.
З тамтого боку манастиря від валу пішов у ліс ще якийсь вал, але яку він ролю грав – не розберу. Хіба для захисту дороги, що була прокопана до Холодного Яру, де були окремі укріплення. В лісі ще є де-не-де укріплення, які, видно, у свій час мали значення. Такі ж укріплення і в Чорному лісі, і в Бовтиші, і в Чоті, і в Суботівськім лісі; недалеко Суботова, в лісі, Вовчий Шпиль, на якому ще досі стоїть козацький Вежний дуб, з якого видно аж на Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина – Медведівський манастир; вище – укріплений Онуфріївський манастир, що стоїть на кручах над Тясмином; в Черкаському бору – Мошенський манастир, теж фортеця на багнах, до якого треба добиратися вузькою Вовчою гаткою. Скільки праці тут положено! Наші діди не так турбувалися про захист краю, як тепер…
Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися від валу, тягнеться карколомними уступами більш як на півкілометра вниз.
Порослий лісом яр виходить із-за манастиря зліва і тягнеться десь далеко на південний схід. Внизу під нами капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі і сад. Питаю Андрія, що це таке.
– Шістьдесять гектарів монастирського саду і винограднику. Ченці ще насадили, а ці «божі коровки» тепер і доглянути не можуть.