Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру.

Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі – як намальовані – брови, палкі чорні очі – ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.

Віддаю йому пакет і їду далі. Кілометрів через три дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.

Наліво йде дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Підіймаю голову і бачу якусь чорну постать. Махає рукою, щоб їхав просто. Ще один заворот дороги – і в’їжджаю через проріз у валі, потім через браму у монастирський двір. Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.

Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, рішив, що нема рації, і вернувся до свого заняття. Питаю стрічного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня.

– То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там, у коморі, він.

Під’їжджаю до комори, на порозі якої з’являється типічна офіцерська постать з маленькою борідкою і в цвікерах з одним тільки шклом. (Друге розбилося, а окуліста в Холоднім Яру бракувало.)

Виявляється, що це і є господар. Представляюся йому і кажу, в чому справа.

– Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертається він до одного із козаків.

Коло нас пробігає якийсь хлопчина років дванадцяти в чорному жупанчику. Господар його затримує:

– Тебе мені і треба, Івасю… Ви з Петром ще в тій самій келії?

– Еге ж!

– Тепло у вас?

– Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.

– Ну то виносьтеся звідти. Одно [32] ліжко залишіть, я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.

32

Так у всіх прижитт. вид.

– А ви мені пістоля обіцяли подарувати!

– Добре… Це у нас пара хлопчиків є, – звернувся до мене господар. – Батьків минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаєм, а цих жевжиків не відженеш ніяк – козакувати хочуть…

Через півгодини я лежав в теплій постелі і старенька черниця натирала мені якимсь бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла горячим наваром з якихось [33] трав.

– З Божою поміччю виздоровієте скоро.

33

У всіх прижитт. вид. «якихось» упереміж із «якихсь» (пор. також «чиїхсь»).

– Чи не тиф, бабусю?

– Борони Боже. От така собі пропасниця… По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю… Моє нове приміщення виглядало не дуже вибагливо. Стіни давно небілені, пооблущувані. З меблів було тільки військове, а може, чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер та дві ручні ґранати Мільса. По відході черниці зайшов до келії стрункий, але з медвежими плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарській каракуловій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, «який не любить дівчат».

Не привітавшися, сів напроти мене.

– Ну як?

– Нічого…

Я почував себе якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває звичайно хіба у мисливця, що стежить небезпечного звіра.

Він глянув на срібну ручку моєї шаблі.

– Містріханівський [34] клинок? Добра сталь… Трохи затвердо загартована, зламатися може…

Мене здивувало, що він по оправі відгадав, який клинок.

Мусів [35] бути добрим знавцем зброї.

34

Правопис слова, що походить від імені майстра Месріхана (?) Нікамедова, визначити важко.

35

У всіх прижитт. вид. «мусити» упереміж із «мусіти».

– Я зустрів по дорозі сотника Компанійця – передав ним свій папірець до отамана…

– Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована бабам на утіху! Я не Андрій Чорнота, як його коцурівці не втовчуть як не на цей, то на другий раз. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся – мало йому тут спідниць! Казав йому – візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть нізащо. Який це в біса старшина, коли по такій пекучій справі козаків покидає… Сьогодні тихо, а завтра, може, битися прийдеться.

– Багато сили тепер у манастирі?

– Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та лубенська «офіцерська рота» денікінська – полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі анґлійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата – і тягу до Холодного Яру. Добрі хлопці… Ото бачив франта з трьома очима? Це з них. Наша сила в селах. Добрі села… Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сяжня землі нема, не политого козацькою кров’ю… Шанці на шанцях, могила на могилі… І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці – за Україну очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині…

– Чи серед черниць теж є свідомі українки?

– А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у котрої [36] черниці українську книжку – зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя у черниці пішла молодою ще. А взагалі добре було би оце бабське кодло переселити куди-небудь… Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює – вона йому служити по-українському [37] забороняє. А один піп є маленький, згорблений – кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то міг би чимало оповісти – з хлопчика-послушника тут. Він раніше історію манастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і, мабуть, пише, як «хохлы обитель осквернили». Колись мушу видерти у неї старі записі, переглянути. Ну, бувай! Піду до коней подивлюся.

36

У вид. 1934 і 1935 рр.: «якої».

37

У вид. 1934 і 1935 рр. тут і далі: «по-українськи». Так само замість «по-московському» – «по-московськи».

В дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.

– Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?

– Проходь, проходь… Не скаль зуби, бо в рай не попадеш.

Черниці, видно, вже були призвичаєні до його тону. Обі були молоді, миловидні, одна з серіозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене, стали оглядати кімнату.

– Це ж твоя келія була, Катю? – звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні: