Хто ти?
Шрифт:
Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися думки Миколи. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Ніжна, гаряча квітка. Тиха і віддана. Чим він віддячить їй, коли? За серце дружнє, за руки трепетні, що вирвали його з темряви, за повсякденну турботу.
Ціле літо і зиму вони вже тут, разом. В густих лісах, болотистих закутках. Ще восени їх зібралося дванадцятеро. Кілька кадрових солдат, кілька молодих юнаків і дівчат з околишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець. Офіцер. Його полонили під час останньої вилазки, вже в листопаді. Катер з двома солдатами і офіцером прибило
Офіцер не впізнав його. Та й як впізнати було солдата-композитора в цьому похмурому бородатому партизані, якого бійці кликали Артистом. Так, так. Артист. Товариш Артист. Досі не назвав себе Микола нікому, навіть Марії. Він зараз не той, що був. Він не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист!
Саме тому не пізнав свою жертву офіцер. Дивувався, що не вбили його. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озираючись на партизан. Його на зиму помістили в чоловічу землянку. Дозволили гуляти разом з конвоїром.
Хлопці ремствували. Навіщо було тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму вони на хлібі і воді, а тут ще треба було годувати нікчемного пса. Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура і без здобичі. Руднівку спалили дотла. Всіх старих і дітей постріляли. Тільки з десяток дівчат та хлопців повезли до Німеччини.
І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони ховалися.
Хлопці спохмурніли. А офіцер підбадьорився. Дехто хотів тікати з лісового притулку, але Микола не дозволив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого партизана в групі, щоб розшукав щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, біля Зеленьок, діє загін імені Щорса. Нібито має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера і взнати новини. А може, й з’єднатися з ними…
Як тривожно. Як напружено зараз в просторі.
Кроки Марії зовсім поряд. Ось чути її подих. Її збентежений голос:
— Миколо! Треба щось робити…
Він різко обернувся. Вловив блиск чорних, тривожних очей.
— Що сталося?
— Хлопці… там… хотять втікати. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат…
Микола кинувся з місця бігом, рвонув за руку Марію.
— Ходімо!
В землянці чувся крик. Розгнівані голоси.
Микола спустився трухлявими східцями вниз. Його помітили. Замовкли. В тьмяному світлі коптилки зарослі обличчя партизанів здавалися страшними і неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно усміхався.
— Що сталося? — тихо запитав Микола.
— Та тут… в штани наробили деякі, — злобно сказав Вася, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось в землю. — Я б таких — в розход! Панікер! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого йшов у ліс?
— Тихо, — сказав Микола. — Кинь
ці штучки. В розход! Без нас німці тисячі людей пускають в розход!— Гнида нещасна, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака зловісним поглядом з-під кошлатих брів. — Ще соплі під носом не обтер, а вчити збираєшся! А тобі, Артист, ми прямо заявляємо — намазуємо п’ятки звідси!
— Куди? — спокійно запитав Микола.
— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. І взагалі…
— Що взагалі, Стецюк? — напружено сказав Микола.
— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми дураки і більше нічого. Може, кончено все… Може, й наших давно побили… А ми будемо, як дурачки, ждати! Ради чого? Ради чого ми гнити будемо, вошей годувати? Скажи ти про це, Артист? Скажеш?
— Шкура, — скрипнув зубами Вася.
— Замовкни, — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилося в передчутті психологічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба було знайти розрядку. Яку? Як? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала…
Офіцер заворушився, хрипко сказав:
— Він правильно сказав, ваш Стецюк! Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А з сходу — Японія! Виходьте, здавайтеся! Я гарантую вам життя!
— Життя? — стримуючи гнів, запитав Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це, по-перше! А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про Сталінград!
— Вигадки більшовицьких агентів, — одвернувся офіцер. — Останні судороги!
— А тепер досить, — різко крикнув Микола. — З вами не будемо сперечатися. А тобі, Стецюк, треба згоріти, якщо є совість у серці… Якщо не розгубив її! Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто з людей не обійде її. Тільки один… вмирає, як боягуз… як пес шкідливий, а інший — як герой… як людина!
Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, скотилася, розходилася. Микола відчув, що треба довершити удар.
— Ти запитав, ради чого ми гинемо? — запитав він Стецюка. — Невже не можеш заглянути на десятки років наперед? Невже ти так опустив обличчя до землі, що не бачиш обріїв?
— Де там їх бачити, обрії, — похнюпився Стецюк. — Цілий вік у гнояці, ради шматка хліба… Та й ти не бачиш, Артист! Тільки вигадуєш, щоб потішити нас!..
— Не вигадую, — з вірою сказав Микола. — Хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося одного разу… на березі Дніпра…
— Розказуй, командир, — гаряче підтримав Вася. — Розказуй. Ти далеко бачиш. Одкрий хоч трохи цим чмурам шори!..
— Спокійніше, Васю, — сказав Микола. — Тоді сідайте, друзі. Послухайте. Це буде цікаво всім. Було це в сорок першому. Восени…
Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли насторожено. Осінь сорок першого. О, вона знає про ту страшну осінь!
«Ні, ні, Маріє, ти не знаєш про те, що я маю розповісти. Ще ніхто не знає про ті дивні, чудесні події!»
— Я лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — сказав Микола. — Відчай гриз мою душу. Я не бачив нічого попереду, крім смерті і небуття. Мені здавалося, що все загинуло… Що не буде більше ні ясного життя, ні дітей, ні народжень… І тоді мені з’явився… дивний юнак…