Хто ти?

Так було довго. Дуже довго.

Та одного разу я вийшов на прогулянку, в гори. Дихав чистим гірським повітрям. З гори видно було вогні кількох шкіл-комун, чути пісні на полонинах. Вечоріло. Зорі засівали простори неба. Я задумався. Щось бентежило мене. В грудях і голові відчулися пронизливі болі. Неясні спогади хвилювали мозок.

І тут вдарила блискавиця. Засліпила мене. В голові потемніло. Я захитався. Впав.

І відчув себе розчавленим, розбитим, нікчемним. Я розплющив очі. В обличчя віяв холодний, пронизливий вітер. Хлюпала хвиля дніпровська. Я лежав на морозному піску, мов роздушений черв’як, а біля мене стояв дивний юнак. Він сумно дивився на мене. Я очманіло мовчав.

— Пора, — сказав він. — Ти досить бачив. Тепер я йду.

Я застогнав, простягнув руку до нього.

— Зажди. Не кидай мене.

— Не можна. Життя є життя. Досить видінь. Іди в життя. Змагайся, здобувай право на Новий Світ.

— Ще хвилинку. Одну хвилинку. Я загину без тебе…

— Ти не загинеш. Тобі ще належить багато здійснити…

Він відступив. Я з останніх сил кинувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Я заплющив очі. А коли відкрив — то на березі нікого не було. Лише пітьма, холодний пісок, чорний Дніпро… і я, поранений, напівпритомний…

НОВІ НАДІЇ

Микола мовчав. Мовчали й бійці. Навіть офіцер вже не морщився іронічно, задумався про щось.

З отвору проникало світло світанку. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилась перша, вискочила надвір, потім заглянула в землянку.

— Серьожа вертається. І з ним — ще хтось…

Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами впевнено йшов Сергій — в теплому бушлаті, з автоматом на грудях. Його прозорі, ясні очі сяяли радістю. Поряд з ним крокував присадкуватий чорнявий хлопець, сторожко оглядав незнайомих партизанів.

Сергій і хлопець зупинились. Привітались. Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:

— Ну як?

— Знайшов. З самим Агрономом говорив. Оце — представник. Розвідник їхній. Сашко…

Микола потиснув руку Сашку, сказав:

— Тоді не будемо ждати довго. Ведіть нас до своїх…

— Ні, — похитав головою Сергій. — Ситуація не дозволяє одразу. Вони перебазуються на інше місце. Спокійніше. Там, біля Зеленьок, зараз лютують карателі. Спалили в хаті старосту, Василя Горенка. Добрий був дідуган, допомагав партизанам. А тепер пропало… В разі потреби ми пришлемо зв’язківця. А поки що заберемо вашого офіцера. Може, знадобиться. А потім одправимо на Велику землю. Скоро має бути літак…

Микола діяв далі, ніби в тумані. Він писав листа Агроному, передавав деякі захоплені документи. А в свідомості невідступно стояв образ діда Василя. Полум’я затуляло його обличчя, тріщало волосся, горіло вбрання, а з вогню долинали мужні слова: «Справжня людина вмирає в дорозі!»

З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.

— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Миколу.

— Одправимо в тил, — спокійно сказав той.

Офіцер отетеріло поглянув на командира, на бійців.

Ті зловтішно посміхались.

— Який тил?..

— Радянський, — твердо сказав Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть…

Офіцер, блідий від непевності і хвилювання, рушив по лісовій стежині. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами беріз. І раптом Микола не витерпів, гукнув:

— Одну хвилинку. Сашко, зачекайте…

Партизан і офіцер зупинились. Микола, розбризкуючи талий сніг, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:

— Гер офіцер, ви всю зиму жили з нами. Ви говорили зі мною. І не впізнали мене. Може, хоч тепер впізнаєте. Придивіться…

Офіцер зачудовано зиркнув на бородате худе обличчя, на глибокі, пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.

— Не розумію вас…

— Невже не пізнаєте, пане «музикознавець»?

Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув на очі Миколи. Зіщулився в передчутті чогось жахливого. Пробурмотів:

— Не може бути… Ви ж… розстріляні…

Сашко здивовано питав:

— Ви знаєте його, товаришу Артист?

— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну як, впізнали?

— Не вірю, — прошепотів офіцер. — Ви мертвий…

— Ні, не мертвий. Я вічно живий, — твердо сказав Микола. — І той світ, про який ви чули, побудую. А не я — мої брати, яких ніяка сила, ніяка злоба не знищить!..

— Чому ж ви мене… не розстріляли? — пролунало ледь чутне запитання. — Я не розумію вас, жителів дивного світу…

— Чому не розстріляли? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, представник «нової раси»! Ви так нічого й не зрозуміли в нас. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте хоч тепер, що наш народ — месник, а не кат! Ми солдати, а не м’ясники… А тепер — ідіть!

І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.

Мелодія сьома ПОЛУМ’Я

В КІЛЬЦІ

Весна.

В небі пливе місяць. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою майже нечутним голосом. Місячний промінь пронизує віття, його срібні краплі падають крізь стовбури дерев на землю, дзвенять дзвіночками в повітрі, виграють чудову мелодію.

Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано слухає співи природи. Миколо, мій друже! Був би ти поряд — разом слухали б ми чудову симфонію пробудження землі. Та що я кажу? Хіба ти не зі мною? Хіба не чую я твій голос щоночі, щодня?

Хіба мій подих — не твій, мій зір — не твоє бачення світу? Хіба моя рука, що стріляє у ворога, — не твоя караюча рука?

На тлі зоряного неба вимальовується силует коханого… його натхненне обличчя, його блискучі очі…

Миколо… Зі мною твоє серце, твоя любов… А вони ж безсмертні.

Як сказав тоді Езоп? «Бережіть любов… Все проходить— сонце, світи, держави… А любов вічна… Бережіть любов…»

Я не забуваю той заповіт, Миколо. Бережу його. Ти незримо супроводжуєш мене. Хай так буде завжди. Завжди…