Хто ти?
Шрифт:
О, яка дивовижна зміна психіки людей! Тепер ми громадимо міста, а в Новому Світі взагалі міста зникли. Люди рівномірно розселилися по планеті, понад ріками, озерами, каналами, морями. Всі жили в дружбі з природою, інколи іронічно згадуючи безумство своїх предків, які ув’язнювали себе в бетонних та кам’яних клітках на десятки і сотні поверхів угору, заливали живу землю асфальтом, дихали випарами мільйонів машин та людей, з’єднаних на невеликій площі, перетворюючись на гурт мурашок, нездатних усвідомити свою справжню дорогу сина Великої Матері — Природи…
Наука сягнула в дивовижні глибини
Ми пролітали над горами, над лісами, над полями. Взяли курс на схід. В небі сяяло сонце. Воно недавно зійшло. Де-не-де пливли хмаринки. Магнітоліт пропливав над полонинами, там паслася худоба. Люди, побачивши наш апарат, привітно махали руками, кричали:
— Щасливої путі, мандрівники! Добрих пригод і знання!
Ми відповідали тим же.
Ми пролітали над Україною, Росією, Казахстаном, Алтаєм. Опускалися в багатьох місцях, розмовляли з творцями, ученими, садівниками, художниками, вчителями, бували в інших школах.
Люди в Новому Світі не жили просто так. Не жили тому, що, мовляв, народилися на цей світ і треба якось прожити. «Проживання», це фактично деградація, омертвіння. Людина не повинна просто жити, а підносити себе, вирощувати квіти свого серця і розуму. Кожен з нас вважав себе часткою вселенського організму і ніс на собі відповідальність за все ціле. Зникло колишнє роз’єднання — національне, расове, релігійне. Розмежовування громад-комун визначалося лише географічними, економічними та господарськими ознаками…
— Зажди, зажди, командир, — озвався мовчазний партизан Карпо Сорока, який слухав, заплющивши очі і наморщивши лоб. — Як же це, не розберу! Не було, знацця, ні українців, ні французів, ні поляків? Всі під одну гребінку?
— Ні, — усміхнувся Микола. — Ти не так зрозумів, Карпо. Були, звичайно, і нації, і різні мови, і неповторна культура кожного народу. Етнографічні межі стиралися, але залишалося безліч ознак, які поряд з ознаками загальнолюдськими визначали в особі приналежність до певної нації чи раси. І нічого дивного тут нема. Бо людство являє собою прекрасний вінок, букет квітів. Кожна квітка-народ дає букету свій неповторний аромат, барви, візерунок.
Та це було ясно кожному тоді, в Новому Світі. Уніфікація привела б до духовного і фізичного зубожіння людства, до виродження. Ліквідація національної особливості, неповторності припинить всяку еволюцію, розвиток, творчість. Краса — в розмаїтості, в мінливості, в пошуках єдності через багатобарвність.
Без розмаїтих квітів нема букета. Без грандіозного досвіду безлічі народів та націй не було б сучасного людства. Кожна нація, кожен народ вливає до спільної скарбниці людства свій неповторний нектар, дає оригінальний синтез вселенських здобутків. І все це не в ім’я своє, свого народу, сім’ї, нації чи раси, а в ім’я еволюції людства
Землі, Сонця, всього Безмежжя. Так, пора і нам мислити категоріями Космосу.Бо лише прикладаючи мірки Безмежжя до своїх вчинків, до свого життя, ми по-справжньому визначимо масштаби нашого горя чи радощів, досягнень і торжеств, здійснень і мрій!
Це важливе питання, яке ти поставив, Карпо. Але воно надзвичайно тонке. Воно, як двосічний меч! Справді, досить кинути погляд назад, в історію, щоб зрозуміти всю нікчемність боротьби за возвеличення, чи відокремленість, чи неповторність тієї чи іншої нації, раси, групи народів В потоці еволюції пропливло безліч рас, народів, племен. Де їхня «неповторність»? Вони зникли, давши свої ознаки, свої елементи, свої традиції, свої темні чи світлі сторони, звички, свою жагу чи пасивність наступним народам, расам, тобто нам.
Справді, хто я буду в очах жителя іншої планети? Українець чи індус? Англієць чи негр? Ні, я буду житель Землі. Ба, навіть сином Сонця я буду в їхніх очах. І не матиме значення, яка в мене шкіра, скільки очей, скільки пальців на руках. Вони, ті далекі брати, будуть дивитися на промені духу мого, на політ думки моєї, на творчість мою.
Хто прямує в безмежжя — з ним і буде! А хто йде до егоїстичного власницького курника, з курми й сідалом і залишиться. Першим — нові і нові тайни буття, грандіозні відкриття, єднання з величними цивілізаціями Космосу, невпинний прогрес, а другим — чад і морок, злоба і руйнація, дрижання за нікчемне життя чи майно…
Марія підкинула поліно в грубку. Розчулено сказала:
— Як чудово, Миколо. Скоріше б кінець війні. Я стану вчителькою, наближатиму з учнями своїми Новий Світ, який ви бачили…
Микола помовчав. Ніжно дивився на неї, на її чорні палаючі очі, на рум’яні щоки. Це правда. Вона здійснить свою мрію. Доб’ється… Вона довела це в житті…
— Далі, далі, командир, — тихо попросив Вася. — Про таке все життя буду слухати…
— А будувати Новий Світ хто буде? Дядя? — єхидно запитав Стецюк.
Партизани засміялися. В землянці утворилася атмосфера ясності та дружби Микола відчув це, радів. І вів далі натхненну розповідь:
— Всього не охопиш. Знаю лише одне — життя в тому світі було святом. Чистою і високою стала любов, міцною сім’я, людяними — всі дії жителів планети. Поняття Матері та Материнства були священними. Ніхто не був ображений. Ніхто не був обійдений. Кожен міг прикласти свої здібності, прагнення, вміння, бо перед кожним стояла Безмежність. Були небезпеки походів і польотів, були трагедії ризикованих дослідів та подвигів, але ті небезпеки ще сильніше приваблювали романтичні серця до величних здійснень в ім’я майбуття.
Ми побували з друзями в горах Алтаю, в Гімалаях, в Китаї, на островах Океанії, в Південній Америці, в Європі. Ми познайомилися з діяльністю астрономічних обсерваторій, з дивовижними роботами учених, які вивчали проблеми психіки та її зв’язку з енергіями космосу, з творчістю художників та садоводів, моряків, рибалок, металургів та будівників нових Громад. Це була прекрасна мандрівка, чудовий урок. Учні бачили все, що потрібно. Вони наочно переконувалися у величі нашої цивілізації, у життєвості нашої моралі і етики…