Хто ти?

— Який юнак? — недовірливо запитав Стецюк. Очі-буравчики з-під брів загорілися цікавістю. — Ти нас казочкою вгощаєш?

— Ні, — щиро заявив Микола. — Тільки правду кажу. Ні слова вигадки…

— Психологічна ін’єкція, — пробурмотів, кутаючись в шинелю, офіцер. — Ви непоганий педагог, гер командир…

— Заткнись, — ревнув на нього Вася.

Офіцер злякано зіщулився. Микола докірливо зиркнув на Васю.

— Тримай себе в руках. Слухайте уважно. Розмова буде не коротка. Але той, хто має серце в грудях, — дістане собі відповідь на всі жалі і страхи…

І Микола розповів партизанам про дивну, феєричну зустріч на пустинному березі Дніпра…

Серед тиші, яка панувала в землянці, заскрипіли нари. Стецюк засопів схвильовано, хрипко запитав:

— Слухай, Артист… Скажи правду… поклянись… Ти справді бачив це, як лежав поранений?..

— Клянусь, — серйозно відповів Микола.

Стецюк зітхнув, покрутив головою.

— Я не розібрав половину з того, що ти казав. Туман в голові. Тільки знаю одне… якщо людина при смерті думає про таке… якщо вона бачить те, що буде бог зна коли для інших людей… тоді все правда… Не може людина вигадки говорити вмираючи…

— Нарешті, допетрав, — насмішкувато сказав Вася. Радісно ляснув долонею по стегну і під схвальний гомін партизанів додав: — Давай, кажи далі. Хай німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, в землянці, план Нового Світу складатимемо! Чи так, братва?

— Так, Васю, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне, мабуть же, попереду. Правда?

— Правда, — сказав Микола. — Він знову поклав долоню на моє обличчя, ніби даючи мені доторком пальців новий зір. Пропливло зоряне марево, почулися звуки. Постать юнака зникла. Я забув про те, що лежу поранений на березі, про війну. Я почав жити в Новому Світі…

НОВИЙ СВІТ

Дивне відчуття. Я був ніби собою і іншим. Чому так? Тому, що в глибині єства я став роздвоєним. Адже такого в своєму житті я ще не переживав, не бачив наяву. Це важко передати. Спробуйте самі збагнути мій стан…

Нові знання — прекрасні, глибокі, ясні — сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про безсмертя, про світ без мук і ворожнечі. Тепер я не міг би відновити всього в пам’яті навіть наполовину. Навіть на десяту частку того, що я знав, відчував. Я тепер лише інтуїтивно згадую ту величну епоху, в яку ввійдуть наші нащадки в недалекому майбутньому. Саме в недалекому… Я пам’ятаю це. Бо люди, які жили там, були ми, наші сучасники, знайомі, рідні, близькі. І жили вони не десь на інших планетах, не в екзотичних, казкових умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під ясними зорями і блакитним небом…

Що ж було незвичайним? Чим відрізнявся Новий Світ від старого, теперішнього?

Чи доводилося вам спостерігати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна мить! А яке чудо перевтілення! Похмуре, сіре небо… сумні дерева… холодна течія ріки… заплакані вікна людських осель… І раптом! Проміння крає навпіл царство мороку! Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів і явищ розквітає новим змістом. Весело сміється бездонне небо, одухотворені дерева радісно вітають промені світила пружними вітами, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, і навіть старенькі підсліпуваті хатки райдужними очицями вікон привітно дивляться з-під замшілих стріх…

Так і Новий Світ, друзі… Там були ми, наші люди, наші діти, наші дерева, наші поля, наші народи. Тільки не було воєн і роз’єднання, хвороб і голоду, визиску і сваволі. То був світ краси і любові…

І тепер моє серце щемить. Адже так могло бути і нині. Може бути І буде — я знаю. Тільки треба спопелити сили пітьми, сили роз’єднання…

Стецюк не стримався, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:

— Ти думаєш, командир, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо… І хочемо… А тільки… не так воно в житті, як мріється… І в казках народ здавна мріє про гарне життя, а живемо собачим життям. Чому воно так виходить?

— Бо завжди знаходяться люди, які визискують народ, — гаряче відповів Микола. — Які не бажають творити, а лише висмоктують готові здобутки людства — хліб, музику, слово, ідеї. А ще винні ми самі. Наш страх і лінивість. Хіба неправда? Як важко входять в життя нові ідеї! Як мучаться всюди і завжди новатори, творці. А ми зітхаємо в своїх куточках та мовчимо. Не мене чіпають, а сусіда! Моя хата скраю! Проживемо так, як батьки жили… А тьма поспішає, вона не спить, не жде!

— Ей, командире, веди далі, — попросив Вася. — Цікаво ж, що ти бачив там… А ти, Стецюк, не всовуй носа. А то нема терпцю…

— Фанатики, — прошипів у темряві офіцер. — Їх їдять воші, а вони мріють про якісь нові світи. Божевільні!

Вася аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив застережливий жест.

— Не кип’ятись, Васю. Лють ворога — найкраща похвала. Слухайте далі. І не перебивайте. Бо до обіду не закінчимо…

Я відчув себе в Новому Світі учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів — хлопців та дівчат. Вперше я усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на Карпатах. З широких вікон видно було Чорногору, веселу стрічку Черемошу, величні зарості гігантських ялин та смерек. Все знайоме, все земне, але яке воно значуще, сповнене життьової снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, з людьми… А втім, що я кажу!.. Хіба природа щось окреме від людини? Хіба буття не єдиний процес? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється хижак, що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки і озера, виснажує землю, отруює атмосферу?

Згадайте земні пустелі. Їх колись не було. Там, де тепер Сахара, — ще десять тисяч років тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Такла-Макан, Кизил-Кум чи Кара-Кум, ще в історичні епохи пишалися могутні держави…

В Новому Світі зникли пустелі. Ми спрямували до них потужні потоки хмар. Дощі зросили мертві піски. Зазеленіли трави і ліси…

— Видумки, — зітхнув Стецюк. — Фантастика. Десь я читав у книжці…

— Тепер фантастика, — заперечив Вася. — А потім буда правда…

— Нема межі для могутності розуму, — згодився Микола, лагідно глянувши на хлопця. — Аби тільки силу ту спрямовувати на добро. Так було там, у Новому Світі… Але заждіть, я згадаю про свою школу. Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні «заучують» щось. Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей своїх учнів, до широти їхньої свідомості, до ухилу в здібностях. А найбільше раділи учителі тим учням, які вміщували в собі синтез всього, які поєднували всебічне знання. Це було завдання школи майбутнього — виховати носія синтезу, всебічно освічену людину.

Урок, про який я згадав, мав тривати багато днів. Ми готувалися з своїм вихователем пролетіти понад Землею, щоб знайомитися з різними районами, вивчати життя далеких континентів, островів, зустрічатися з цікавими людьми. В такій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з географією, космологією. А які хвилюючі пригоди чекали на нас! Небезпеки, походи, несподіванки! О, то була справді школа життя!

Вже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Школи об’єднувались у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли самі собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не були завантажені дріб’язком ширвжитку, а повністю спрямовувались на вселенські, космічні потреби…