Хто ти?

— Да-да! Це дрібниці! Папочка, треба сказати Поліні Михайлівні! Для неї це теж буде сюрпризом! Де вона?

— Здається… в флігелі… Хм… Але все-таки…

— Тоді я піду… Ромцю, готуйся…

Ріта побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро поглянув на Романа. Той опустив очі.

— Що це значить, Романе? — запитав батько.

Син зітхнув, розвів руками.

— Тату. Я розумію, про кого ти! Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипачка…

— Як… не скрипачка?

— Я говорив з лікарем… Справа погана. Рука пошкоджена. Пальці покалічені. Грати вона не буде…

— Зажди, зажди… Хай так. Хай вона не буде грати… Але ж ти любиш її? Ми готували заручини… Ти хотів одружитися…

— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється!

— Романе! — крикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же… якась межа…

— Тату, — рішуче сказав Роман. — Не треба сцен. Ми Не в театрі! Ось іде мама, поговори з нею…

Ріта поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман крикнув їй:

— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи! Поясни йому…

— Кирюша, іди сюди…

Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:

— Ти нетактовний! Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Ріті. Нема Оксани. Не було! Ясно? Наша невістка Ріта. Невже ти не радий! Сват — академік. Ім’я. Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна! Кирюша, треба мати розум…

А Роман сміявся біля хвіртки:

— Розстроївся старик!

— Нічого, хай звикає, — вторила йому Ріта. — Знаєш, на три тисячі потягло! Дехто лопне від заздрощів!

— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька!

— А ти не кажи мамі, — повчала Ріта. — Рахунок — старику! Бах — і все!

— Так і зробимо!

— У тебе є сигарета? Я забула купити! Дай вогнику! Про яку це ти з ним дисертацію говорив? Мені щось мама натякнула…

— Моя докторська, — похвалився Роман.

— Ого! Ти рекордсмен…

— А чого ж паритись! Раз — і в дамки!

— Це по-моєму! А яка тема?

— Вражаюча! «Схематика Всесвіту в світлі релятивістських теорій».

— А не заплутаєшся?

— Батько напише! А я тільки одтарабаню! Тема дуже вдячна. На грані фантастики! Зате перспективна. Розумієш? Симпозіуми, з’їзди, конгреси!

— Це по-моєму. Я погуторю з своїм батьком! Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечений…

— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина…

— Тоді він поговорить… з ким треба…

— Ну, це інша справа!

Роман глянув за виріз блузки, мацнув очима пишні груди, обняв Ріту. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись, мов гадюка.

— Пусти… Незручно… Хіба нема місця? В губи не треба… Он батько йде…

Роман одступив убік, запалив сигарету. Ріта припудрювалась, дивлячись в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:

— Ну, ми потопали, тату! Ждемо! Не спізнюйтесь!

Вони вискочили за хвіртку. Зафуркотіла машина. Загавкав собака. Все затихло.

Кирило Степанович дивився вслід їм, гірко шепотів:

— Що ж це? Гм… «Потопали» і світова схематика… Так… Що ж це з тобою, Кириле?.. Сниться тобі, чи що?..

Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалось, що він у чомусь дуже винуватий. Що він когось образив, принизив, обплював. Кого ж?

Зненацька за парканом почувся м’який звук мотора. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:

— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!

Люто загарчав собака біля хвіртки. Кирило Степанович поглянув на паркан. Звідти хтось махав рукою. Хто ж це? Невже Оксана?

Учений підтюпцем підбіг до паркана, дивився на змарніле обличчя дівчини, на її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулась, кивнула.

— Я проїздом. До лікарні. Електролікування. Якийсь новий метод.

— Оксанко… Голубонько, заходьте ж… чи що…

Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти…

Оксана похитала заперечливо головою.

— Не можу. Мене чекає машина.

— Ну як… рука…

— Погано, — сумно сказала дівчина. — І якраз ліва…

— А як же тепер… скрипка…

— Кінчилась моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась дівчина. — Два пальці не згинаються… Та й вся кисть не та…

— Гм… Так… Оксанко… Я не вмію висловлювати співчуття… Старий сухар…

— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Вже нічого не вдієш…

— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою, чи що?

— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б… Але для чого? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?

— Божественно!

— От бачте! Я хочу бути такою скрізь. Інакше не варто жити!

— Це ви дуже вірно! Хвалю. Але… якось же треба…

— Нічого… Буду працювати… Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, — паралізувало її!

— Що ви кажете?

— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу… Я чула, що Роман їде в Гаагу днями. Я хотіла побачити його…

— Його зараз… гм… нема тут…

— Я буду тут, в лікарні, кілька днів. Хай прийде завтра.

— Я скажу, Оксанонько! Скажу!

— Ну, прощайте, Кириле Степановичу…

— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте! Все тече, все міняється…

— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипачем… а людиною…