Хто ти?

Машина рушила. Закурів пил.

Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього посвітліло. Яка чарівна дівчина! Хтозна… може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона. Це ж полярності! Як вона сказала? «Я народилася людиною, а не скрипачкою». Чудесно. І вона буде людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа… Горе моє, а не син… Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не знає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана!..

ПОРВАНІ СТРУНИ

У вікні лікарні хиталися могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне небо, і на ньому — ласкаві віти. Шшш… Шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість. У небуття. Нічого не треба. Нічого не хочеться…

Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка…

Сонце падає між сосен, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює Оксану, будить в грудях тривогу. Що це з нею? чому так боляче в душі?

Все, що з нею сталося, мов сон, мов кошмар. Чому це сталося? За що? Зовсім недавно… така радість… тріумф! Заручини… любов… Такі обрії… А потім — падіння! Страшне падіння. А втім, що це вона каже? Чому падіння? Сором так думати. Мільйони людей живуть просто, весело, не вміючи ні грати, ні співати… Аби співала душа… Душа! Це дуже правильно!

Вона поглянула на перев’язану руку. Сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Руки? Ну то й що? Адже рука — інструмент? А творцем була я. Я! І творець не знищений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить! Ось… Я починаю…

Оксана, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались в недосяжні, високі сфери, краяли серце нез’ясовними почуттями тривоги і радощів. Хто сказав, що без руки не можна грати? Адже звучить! Звучить? В серці звучить, в душі! І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що я не вмію передати те звучання іншим. А може, коли-небудь… Я знову знайду себе… і зумію вчити інших.

Оксана підійшла до тумбочки. Там лежав футляр з скрипкою. Вона відкрила його, взяла скрипку. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. «Пробач мені, скрипко… Пробач, подруго… Я зрадила тебе… Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе… Тільки не для інших. А може, я зумію навчити інших. Знайду, зустріну достойного… хлопця чи дівчину… я передам йому серце своє, звучання своє… Тоді ти, подруго моя, знову вийдеш на велику сцену… І я радітиму разом з тобою!»

Оксанині думи обірвались. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він підійшов до неї, показав на ліжко. Оксана сіла. Обличчя в лікаря було втомлене, збентежене. Він почухав перенісся, сказав:

— Я хочу поговорити з вами…

Я слухаю, лікарю…

Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати погане і не насмілюється. Що ж, що ще? Хіба вона й так не знає свого лиха?

— Я проглянув знімки. Кілька разів…

— Ну і що? — спокійно запитала Оксана.

Лікар нервово ходив по палаті, потім зупинився біля вікна.

— Що це у вас — скрипка?

— Скрипка… Хіба ви не знаєте, що я…

— Знаю, знаю… Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.

— Що?

— Розумієте, знімки не дуже вдалі…

— Ви хочете сказати, не знімки, а рука…

— Ммм… Ви вгадали.

Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.

— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати істину, ніж надіятись на чудо…

— Так, так. Чуда не буде.

— І навіть ваше… електролікування?..

Лікар махнув рукою.

— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви… кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може розробиться… але віртуозності такої, як була, навряд… я хоч і дилетант, але скрипка…

Оксана підняла забинтовані руки поперед себе, сумно поглянула на них.

— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, нічого морочити голову вам? Випишіть мене одразу…

— Для чого ж… Слід зробити все, що можливо…

— Але ж нічого не можливо!

— Відпочиньте… подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати. Я ж розумію… зовсім новий шлях… Не так просто!

Лікар попрощався, вийшов.

Оксана похилила голову. Зовсім новий шлях. Зовсім новий шлях з-за такої дрібниці…

Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями.

Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову.

І від цього залежить щастя? Не може бути! Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб… щоб можна було музику передавати з душі через якийсь апарат… іншим людям… Що з того, що рука покалічена? Чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні. Ніяке нещастя не вб’є її! А скільки на світі людей з пісенним серцем? А в них нема голосу, нема можливості висловити свою пісню…

За дверима почувся знайомий голос:

— Сюди? Вона сама? Добре…

В двері пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула палату, ступила кілька кроків до Оксани.

— Це ти, Ксано? Чому тут темно? Ага, ось вимикач. Я зараз.

Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулась до Оксани, схопила її за плечі.

— Як мені боляче. Як мені тяжко!

— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — тихо сказала Оксана, опустивши очі донизу. — З чим завітали?

— А я почула, що ти тут… вирішила провідати… Ху, душно… Мабуть, на дощ… А мені старий сказав. Ну я сьогодні вирішила. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи… А тут — на тобі! Добре, що щасливо закінчилося!

— Ну, не зовсім щасливо…

— Добре, що жива-здорова…

— Я теж так думаю. А дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в професії. А якби я вчилася на кого-небудь іншого? Скажімо, на ткалю або на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Дуже смішна думка…