Iван Туркенич

– Так, так…- скрушно похитав головою Стаценко.- Але тепер пізно: її бачили пожежники, директор біржі, ваші поліцаї і я. Я теж бачив,-додав він, бажаючи показати Соліковському, що в разі потреби він зможе все це засвідчити коменданту або начальнику гестапо.

Починало світати. З'явились перші ознаки ранкової зорі. Юрба довкола біржі безперервно зростала. Люди все щільніше оточували пожарище.

– Згоріла, проклята! – І списки згоріли?

– Все згоріло, біржа з усіма потрухами по вітру полетіла! – чути було в юрбі.

– Що ж тепер буде? – нерішуче спитала літня жінка, звертаючись чи то до своєї сусідки – сивої бабусі в поношеному пальті, чи до всіх навколо.

– А те й буде,- відповів чоловік років п'ятдесяти, повагом запалюючи від трута люльку,- що тепер вони не зможуть зібрати й вивезти силоміць людей. А добровільно дурнів не знайдеш.

«Добре сказав чоловік! Про це треба буде сьогодні ж написати в листівках і попередити населення,- подумав Туркенич, який мовчки стояв тут і дивився на догоряючий будинок.- Він сам додумався, а іншим підказати не завадить».

– А від чого вона загорілась? А чому її відразу не погасили? – чути було довкола запитання.

– А чого, а чому…- пробурчав той самий чоловік, розкурюючи люльку,- напевне, не сама загорілась: хтось піклується про наших людей, хоче врятувати від німецького рабства.

– А ти помовч…- осадив його худий чоловік, що стояв поруч.

– А чого мені мовчати? Адже я тут ні до чого. Горить – і хай собі горить на здоров'я.

Бабуся в поношеному пальті нахилилась до самого вуха цікавої сусідки і щось зашепотіла. Та ствердно похитала головою і сказала:

– Звичайно, тепер вони не зможуть знайти вашу внучку. Заспокойтеся, Маріє Василівно.

– Дай-то бог цьому чоловікові найбільшого щастя, сохрани й помилуй.- Бабуся довго хрестилась, примовляючи щось до себе.

Туркенич мовчки слухав ці балачки. Разом з людьми він радів з їхнього щастя, але стояв так само безмовно, дивлячись на метушню і гомін поліцаїв, які гасили пожежу. Він помітив, як обережно пробиралися крізь натовп Володя Загоруйко і Вася Пиріжок, але не зупинив їх.

Раптом Туркенич побачив за кілька кроків Земнухова. Той стояв, заклавши руки за спину, і спокійно дивився на біржу. Обережно, обходячи людей у сквері, Туркенич підійшов ззаду до Земнухова і легенько потягнув його за рукав.

Земнухов здригнувся від несподіванки, але, побачивши Ваню, радісно посміхнувся. Вони мовчки потиснули руки, вітаючи один одного з удачею.

– Здається, нічого не лишилось,- сказав Земнухов.

– Якщо не брати до уваги безмовних стін.

– Так, але вони німцям погані помічники. Що тепер наші «панове» робитимуть без документів?

– Облави.

– Не допоможе: на все місто облави наосліп не влаштуєш.

– Дай боже, як сказала б одна симпатична бабуся,- посміхнувся Туркенич.

– Яка бабуся?

– А он стоїть,- і Ваня кивнув головою на двох жінок, які стояли збоку, і розповів другові про все, що чув.

– Дивись, нашим друзям не терпиться! Осторонь промайнули постаті Радика Юркіна і Степана Сафонова.

– Я бачив багатьох хлопців: тут і Левашови, і Лопухов, і навіть первомайці. Чи не краще було б їх відіслати по домівках?

– Добре було б, якби вони сюди взагалі не приходили. Ну що вдієш, коли вже прийшли, то не проженеш! Народу – поглянь, скільки, не страшно, хай поснують серед людей. А потім краще взнаємо, що люди говорять. Це навіть на краще, що ми тут: почуємо багато цікавого,- відповів Туркенич.

– Гаразд, ходімо звідси. Давай заглянемо на Садову, побачимо, як гасять поліцаї відрами пожежу. І вони пішли, пробираючись навпомацки крізь чагарник і обходячи людей, які стояли уздовж паркана.

Коли Туркенич і Земнухов одійшли від палаючого будинку і пробирались до Садової, вони побачили величезний натовп. Усі з затаєною ненавистю дивилися на довгий ланцюжок поліцаїв і пожежників, які намагались остаточно збити полум'я.

Стало зовсім видно. Легенький вітерець затих. Натовп не був нерухомий і безмовний, як здавалось на перший погляд. Люди потихеньку перемовлялись, ділилися своїми думками.

– Тепер дурнів мало знайдеться піти на біржу реєструватись: не сьогодні-завтра наші прийдуть!

Хлопці сповільнили ходу, але розмова обірвалась. Чоловік подивився на хлопців, ніби даючи зрозуміти, що він говорить зовсім не для них і вони можуть іти швидше. Друзі пройшли мимо, задоволені тим, що ці слова зовсім незнайомого чоловіка виражали думки не тільки його одного, а більшості присутніх.

Туркенич, який ішов попереду, зненацька зупинився. На його завжди спокійному обличчі промайнула легенька тінь тривоги. Він напружено вдивлявся в живий ланцюжок людей, які передавали один одному відра з водою.

Земнухов замалим не наштовхнувся на нього:

– Ти чого?

Земнухов перевів погляд на той бік вулиці, куди дивився Туркенич, і сам на мить завмер.

– Що ти скажеш? – спокійно запитав Туркенич.

– Поки що нічого не можу сказати,- Земнухов чомусь сумнівався в тому, що побачив за двадцять метрів од себе. Але дзвінкий, веселий голос, що долинув з того боку вулиці, остаточно розвіяв його сумніви.

– Давай, давай! Хлопці, швидше, ще небагато лишилось. Ще разочок, ще раз!..

Земнухов і Туркенич упізнали голос Сергія Тюленіна. Він стояв у ланцюжку людей і разом з поліцаями передавав відра з рук у руки.

– Подивись, адже поруч з ним стоять Лук'янченко, Дадишев, Остапенко…

– Що вони роблять? – знизав плечима Земнухов.

– Гасять згорілу біржу,-всміхнувся Туркенич,- але до чого цей маскарад?

Сергій вийшов з ряду і, розмахуючи руками, дзвінко закричав:

– Хутчіше, хлопці, хутчіше!.. Поснули, чи що?

Його слова стосувались, очевидно, тільки до своїх хлопців, але ожив увесь ланцюг. Відра швидше заходили з рук у руки від водопровідної колонки до догоряючої біржі.

Метушливий Севастянов схвально поплескав його по плечу:

– Молодець, хлопче, молодець! Сергій закричав ще голосніше:

– Давай, давай! Ворушіться, панове, ворушіться!

Земнухов і Туркенич знову перезирнулись, посміхаючись.

– Гаразд, уже нічого гасити,- пробасив Севастянов.- Кінчайте!

Ланцюжок розпався. Сергій побіг до біржі ближче, ніби щоб переконатися в правильності слів старшого поліцая. За ним попрямували його юні помічники. Тюленін вліз усередину будинку, щось поковиряв там на землі залізним прутом і виліз назад, збурюючи попіл. Вимазане в сажу обличчя його сяяло.