Iван Туркенич
Шрифт:
Натягнувши пальто і шапку, Сергій вийшов на вулицю. Слідом за ним почали розходитися й Інші. Пішли первомайці, Кошовий.
– Ви всі разом не йдіть,- затримав решту Ваня Земнухов. – Через півгодини ще група піде.
Хлопці, перебуваючи під впливом плану майбутньої операції, сперечались і щось доводили один одному. Не помітили, як минув час, і раптом на порозі знову стали Сергій Тюленін з Валею Борц.
Віктор Третьякевич здивовано позирнув на збентежене обличчя Сергія, а потім перевів погляд на Валерію, яка м'яла в руках вовняну, вишиту красивим візерунком рукавичку.
– Що трапилося? – злякано спитав Віктор, знову переводячи
– Ми тут дурня клеїмо, а там подарунки повезуть,- сказав він.
– Які подарунки? – не зрозумів Віктор. – Які, які! З Німеччини прислали…
Віктор нічого не міг розібрати з цієї квапливої розповіді. Він вирішив ще трохи почекати, щоб дати можливість ясніше висловити свою думку Сергієві.
– Там, недалеко від міської управи, стоїть машина, навантажена подарунками,- порушила мовчанку Валя.- Ми з Сергієм проходили мимо, там нікого немає. Машину ніхто не охороняє.
– Там мішки з подарунками. Я один роз в'язував,- перебив її Сергій, помітивши, що Віктор почав розуміти, у чому річ.
– Ви хочете їх забрати? – посміхнувшись, спитав Віктор.
– А чому б і ні? Вони наші! Адреса може й не наша, а посилки наші.
– Як так наші? – здивовано знизав плечима Третьякевич.
– А так! Хліб вивозять наш? Наш! Цукор наш вивезли? Вивезли! А тепер ми їх подарунки собі візьмемо. Це не крадіжка, а просто ми у грабіжників своє добро заберемо, причому не все, а тільки маленьку частину!
– Так, але ж ти знаєш, що в місті ні машин, ні німців ми не чіпаємо.
– Тому ми й прийшли порадитись. А де Ваня Земнухов? Я Туркенича шукав, але не міг знайти. Він бідовий хлопець, одразу погодився б. Я знаю, що його не довелося б умовляти.
Віктор зрозумів нехитрий натяк, розрахований на його самолюбство, і злегка посміхнувся самими куточками губів, але так, що ні Сергій, ні Валя цього не помітили.
Сергій безумовно зробив би це і сам зі своїми друзями, яких він одразу розшукав би у себе на «Шанхаї», але знав, що дисципліна в організації, особливо останнім часом, коли в неї вступив Туркенич, була майже військова і порушення її навіть йому не простили б.
В організації було неписане правило, щоб у межах міста ні машин, ні німців не чіпати, бо за вбитого німця постраждає все населення вулиці, де стався напад.
– Так чого ж ти мовчиш? – не вгамовувався Сергій.- Давайте вирішувати! Де хлопці? Хто ще тут залишився?
– Ну й хлопець же ти бойовий, Сергію! Але тільки не гарячкуй, це тобі, брате, не кішку проти шерсті гладити.
– Ти мені зуби не забалакуй! – майже закричав Тюленін.- Де хлопці? Ще б чоловік шість, сім… Вулиця людна, і перехрестя поряд, так що треба патрулі свої поставити на кожному розі.
В кімнату зайшли Туркенич, Земнухов, Мошков і Вася Левашов.
– А, ви ще тут, – зрадів Сергій, відчуваючи, що йому зараз пощастить умовити їх. І хоч Земнухов був дуже обережним у таких справах, але все-таки і він не міг встояти перед переконливими доказами Сергія, тим більше, що несподівано план захоплення подарунків став підтримувати Віктор Третьякевич, переконуючи, що небезпеки й риску майже немає. Німців убивати не доведеться та й машину підривати теж.
– Це так, але що там, крім подарунків, ще є? Не станемо ж ми рискувати заради них?
Сергій задумався, але його несподівано
виручила Валя Борц.– А там повинна бути пошта.
– Чому повинна?
– Тому що машина поштова. Я бачила на ній німецький напис «поштова».
Сергій з подивом і захопленням позирнув на Валю: «От молодчина! І як це я сам не догадався подивитися на цей напис!..»
– Ну, це інша річ,- втрутився Вася Левашов,- поштову машину втрачати не можна.
– Саме з цього і слід було б починати,- зауважив Туркеиич,- а то подарунків захотіли.
Одразу ж ухвалили зібрати хлопців, хто жив поблизу, і йти на вулицю, де стоїть машина з подарунками.
Зрадівши, що їх пропозицію прийнято, Сергій з Валею не пішли, а помчали до цієї машини.
– Куди ви поспішаєте? – здивувався Вася Левашов.
– На розвідку! Ми вас зустрінемо на розі біля аптеки,- тільки й устиг крикнути Сергій.
Вулиці вже обезлюдніли. Дві невеличкі постаті, наче тіні, сковзнули і зникли у подвір'ї колишньої аптеки. Навпроти, біля будинку міської управи, стояла закрита вантажна машина.
– Ще стоїть.., А я думав, поки ми умовимо хлопців, її вже не буде,- голосним шепотом кинув Сергій на ходу.
– Де там їй подітись, незабаром ніч, а вночі німці бояться їздити по наших дорогах, та ще й на одній машині,- відповіла Валя.
Німці знали, що в самому місті невидимі вороги ще ні разу не чіпали машин.
Страх окупантів перед партизанами поступово перетворився на самовпевненість. Місто було для німців фортецею, вони вважали себе тут у безпеці.
Але в пам'яті німців були, проте, свіжі і такі випадки, як пожежа в тресті, в міській лазні, підпал біржі праці, пожежі на складах з зерном, на станції Верхнєдуванна, червоні прапори на спорудах міста 7 листопада. Нарешті, листівки – невловимі, страшні листівки, що невідомо звідки з'являються і поширюються чиєюсь невидимою рукою. І все це відбувалося в місті, так, саме в цьому місті, де німці могли, не рискуючи, залишити свій пістолетна стільці і йти танцювати. І все-таки окупанти вважали, що всі ці диверсії – справа партизанів, яких потрібно шукати десь за містом, у лісах. Заспокоюючи себе думкою, що великим загоном у місто пробратись непомітно не можна, вони вважали цілком достатнім, коли поліцаї патрулювали по вулицях увечері.
Так було і з машиною, навантаженою поштою, різдвяними подарунками.
Довкола було тихо і темно. З боку переїзду почулися кроки.
– Наші звідти не можуть іти,- сказала Валя.
– Та наші так і не підуть, вони задвір'ями пробиратимуться.
Почулась розмова, люди швидко наближались.
– Та це ж мерзотник Севастянов, мій найкращий друг,- і Сергій смикнув за рукав Валю, яка намагалася заглянути через напівполаману огорожу.
Голосно розмовляючи, Севастянов, наче хазяїн завмерлого містечка, йшов серединою вулиці з якимось поліцаєм.
– Що це за машина? – спитав він у поліцая і, зупинившись, заглянув у темну пащу кузова.
– Німецька, навантажена чимось. Залишили на ніч, без охорони, навіть шофера немає! І не бояться? – здивувався поліцай.
– А кого їм боятись?
Севастянов сказав це таким тоном, що не могло бути ніякого сумніву: поліцаї – цілком надійна охорона порядку в місті.
– Так воно, звичайно… а хай щось трапиться, відповідати доведеться нам, з нас спитають,- невпевнено сказав поліцай.
– Ну гаразд, ходімо. Надто вже ти трусишся не до речі, – перебив його начальник.