Iван Туркенич

Сергій сказав це з такою ніжністю і теплотою, що Вані аж дух перехопило. «Адже він сам ще зовсім хлопча… Що він сам побачив у житті? А скільки ніжності і піклування про племінника».

Справді, Сергія не можна було впізнати в цю хвилину. З якою ніжністю загортав він кілька штучок печива для свого улюбленого Валерика…

Вані захотілося сказати Сергію, щоб він сам поїв досхочу. Але він розумів, що Сергій не візьме.

– Та ти більше візьми,- тільки й спромігся сказати.

– Не треба, а то він мене видасть. Потім попробуй пояснити матері, де я все це взяв. Трошки дати можна, ніхто не дізнається.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Земнухов поспішав до клубу дирекціону. В фойє стояв галас. Ваня квапливо пройшов у кімнату директора, – там сидів тільки Мошков.

Женя одразу збагнув, що товариш чимось схвильований.

– Як добре, що я тебе застав тут.

– А що трапилось? – занепокоївся Женя, встаючи із стільця.

– Та нічого, а могло трапитись, якби я тебе не знайшов, – посміхнувся Земнухов.- Дирекціон висаджувати в повітря не будемо, – спокійно вимовляючи кожне слово, промовив Ваня.

Женя розумів, що це ухвала не самого Земнухова, проте мовчки дивився на Ваню, чекаючи пояснення і збираючись з думками для того, щоб заперечити, якщо буде хоч найменша можливість.

– Треба негайно все припинити.

– А чому?

– Нам не дозволили цього робити.

– Як же ми тепер це пояснимо хлопцям?

– Пояснити ми пояснимо, але розчарування буде багато. Хлопці з такою нетерплячкою чекають цього вибуху… Та нічого не вдієш… Поясни своїм хлопцям і дівчатам, що вони можуть спокійно зустрічати Новий рік, і приходь з ними на вечір.

– Ні, я не прийду. Ти мене приголомшив.

– Ну, ще що! Прийдеш.

– Ні, ні, Ваню, краще не вмовляй. Який там уже вечір!

– Відміняти його не можна. Це викличе непотрібні підозри.

– Навіщо ж відміняти? Хіба без мене він зірветься? Ти краще скажи, як пояснити хлопцям – чому не буде вибуху?

– А так, як мені пояснили: план цілком реальний, і ніхто не має сумніву в тому, що його можна здійснити, але наслідків ми не врахували.

– Яких наслідків?

– Якщо ми виконали б цей план, то населення міста втратило б своє «славетне» керівництво, а Німеччина – десяток миршавих, не придатних для фронту офіцерів, але користі від цього було б мало.

Ваня помітив нетерплячий рух Жені і попередив його:

– Звичайно, це було б не так погано, але через день-другий знайшовся б новий комендант, і новий начальник поліції, і навіть новий бургомістр. Але що було б з городянами? Шибениці, розстріли, звірства… Ось що чекало б на них. І ми назавжди б утратили співчуття і підтримку краснодонців.

– Ай правда! Ми цього не передбачили. Тобто ми подивились прямо перед собою, розпланували все на сьогодні, а не подумали про те, що буде завтра. В цьому наша помилка.

– А як же інших, хто виконує це завдання, ти вже попередив?

– Ні, але я ще встигну. Як це не дивно, але моє завдання на сьогодні полягає в тому, щоб зберегти життя найбільш ненависних нам звірів.

– Але вони коштували б життя сотень дорогих нам людей!

– Саме так! Треба було б попередити ще Туркенича. Але тепер уже пізно.

– Він усе одно повинен бути в дирекціоні, бо виступає в концерті. Про те, що виведе звідти невинних людей і сам не буде на банкеті, він не пошкодує,- сказав Мошков.

– Але викрадення прапора залишається,- зауважив Земнухов.

– Ще б пак! Інакше Сергій Тюленін помер би з горя.

– Уяви собі, що заради цього його група повинна буде вийти за місто. Ти знаєш, я нутром, як кажуть, відчуваю, що він устигне і там побувати, якщо все успішно обійдеться з прапором.

***

В приміщенні міського клубу відбувалися збори. В залі сиділо повно німецьких офіцерів, представників дирекціону, жандармерії. Далі, в глибині залу, сиділи, боячись поворухнутися, поліцаї, працівники біржі, міської управи та інші запрошені.

Вони сиділи з серйозними обличчями, вдаючи, що коли не все, то хоч зміст доповіді їм зрозумілий.

«Ех ви, а ще людьми називаєтесь. Як це ми раніше не помічали всього цього наброду, цієї мерзоти? Як дешево ви продали і себе, і свою Вітчизну!» -думав Туркенич, розглядаючи зал із-за куліс.

Крім коменданта міста, начальників жандармерії, гестапо та інших німецьких офіцерів, Туркенич побачив у другому ряду фізіономію Соліковського та круглу голову Стаценка.

«І вони тут,- думав Ваня.- А чому б їм тут і не бути? Теж начальством вважаються!»

Ваня пильно вдивлявся і запам'ятовував обличчя німецьких офіцерів. На трибуні стояв якийсь незнайомий німець з майорськими погонами і монотонно, ніби читаючи молитву, виголошував доповідь. Що оін говорив, важко було зрозуміти, та Туркенич і не старався вслухатися в невиразну повільну мову доповідача. Швейде сидів у центрі стола і дивився в зал.

«Отут, праворуч від сцени, повинен бути прапор дирекціону,- подумав Ваня, згадавши Тюленіна й Анатолія Лопухова, які затаїлись десь у залі.- Напевне, на останній, двадцять четвертий ряд забрались. Чи пощастить їм зняти і винести прапор? А що як його залишать на стіні? Ну, тоді й.розмова про нього відпадає. Після зборів побачимо»,- вирішив Туркенич і повільно пішов гримуватися.

Після концерту, в якому Ваня грав діда в одноактному водевілі, він навмисне переодягався не поспішаючи в закиданій різним мотлохом холодній кімнаті за сценою. «Чи пощастить винести прапор?» – мучило його питання. У двері заглянув поліцай.

– Час виходити, чого возишся? Приміщення звелено очистити! – Іду, іду.- Ваня надягнув піджак і, поправляючи на ходу шапку, вийшов з кімнати. Він ішов вузеньким коридорчиком поміж рядами стільців до бокового виходу. За ним плівся поліцай.

Ваня блискавично, не повертаючи голови, перевів погляд на сцену і полегшено зітхнув. «На місці… Де ж хлопці? Чи пощастило їм заховатись?»

Він вийшов на вулицю і попрямував через парк до яскраво освітленої школи, куди перебралися святкувати німці і міська знать. Ваня чув, як клацнув за його спиною замок у дверях. Але від його погляду не сховалось і те, що біля головного входу до клубу стояло ще двоє чи троє поліцаїв. Народу було вже мало, і кожного перехожого могли помітити, до того ж через півгодини біля будинку залишиться охорона.

Темрява непроглядна, навіть дерева зливались в одну густу масу. Здавалося, попереду була суцільна чорна стіна.