Iван Туркенич

Кілька хвилин усі сиділи мовчки, думаючи важкі думи.

– То що ж, сестричко, підемо? – Ідіть, ідіть, дітки…

Недалеко від шурфу назустріч їм трапилась мати Жені Мошкова. Скромно одягнута, в чорній хустці, вона повільно брела вздовж дороги.

Туркенич прискорив ходу і поспішив до неї.

– Здрастуйте!

Мошкова зупинилась, руки її затряслись.

– Здрастуй, Ванюшо, здрастуй! Я вже й очам своїм не вірю – чи це ти?

– Я, я… На день з частиною своєю зупинився.

– Я чула, що ти в ті страшні дні зумів піти від німців, і раділа всією душею, що хоч трохи дівчат і хлопців, а уціліли. А мій Женя…- І, пересиливши себе, Мошкова спитала брата й сестру: – Далеко зібрались?

– До шурфу,- тихо відповів Туркенич. Мошкова подивилася на терикон п'ятої шахти і глибоко зітхнула.

– До шурфу…- повторила вона і несподівано для них додала: – І я з вами піду, тут уже недалеко. Не була я там з того дня, як мого Женю діставали… А серце так і тягне подивитися на те місце, де вони всі…- і вона не могла докінчити.

Вибравшись із провулків, що плутаною сіткою оточили 28-й квартал, вони вийшли до великого незабудованого пустиря, на якому виднілась низенька приземкувата будівля з наглухо забитими маленькими вікнами. Ваня запитливо глянув на сестру, не наважуючись потурбувати затихлу Мошкову.

– Лазня?

Сестра мовчки кивнула головою. Але Женина мати почула запитання і тихо, ніби сама до себе, сказала:

– Еге ж, лазня. Отут вони, соколики наші, свою останню ніч провели. Багато хто й ворухнутися не міг, до того були змучені. І впізнати їх, бідних, було важко. Юрика Віценовського його мати й брат тільки по латці на рукаві й упізнали: майже напередодні мати залатала йому рукав темно-сірими нитками, не зовсім під колір, вони й виділялись… нитки… по них і впізнала.

Туркенич ніжно обняв Мошкову… Оля мовчки притулилась до паркана.

Не поспішаючи, піддержуючи з обох боків під руки Мошкову, Ваня й Оля направились у парк. Недалеко від могили закопаних шахтарів з'явилась друга братська могила; над свіжим ще горбочком виднівся скромний, простий напис. На ньому перелічено імена комуністів і молодогвардійців, тіла яких були перенесені з шурфу.

– Скільки ж їх тут полягло за нашу землю…- тихо промовила Мошкова.- Майже всі тут поховані… Як билися з ворогами разом, так разом і полягли…

Туркенич зняв пілотку і прочитав напис: – Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Володимир Осьмухін, Євгеній Мошков…

Він не міг прочитати всі прізвища, очі затуманились… Притулившись до стовбура високої акації, Туркенич ніби про себе промовив:

– Ваня, Серьожа, Уля, Женя… Всі мої товариші… брати! Клянусь помститися за вас! Я не скину військової шинелі, не випущу із рук автомата, поки хоч один загарбник залишиться на нашій землі!..

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Дев'яносто дев'ята стрілецька дивізія продовжувала свій важкий бойовий шлях…

Лишились позаду донецькі степи, українські поля, по яких ішла вперед дивізія. Бійці проминули міста Ромни, Прилуки, Бровари.

8 листопада 1943 року вони ввійшли у визволену від німецьких загарбників столицю України – Київ. Проте, поспішно підтягуючи підкріплення, ворог на деяких дільницях фронту досяг чисельної переваги і задумав завдати удар у відповідь. Кілька днів точилися бої із змінним успіхом. Ворог вводив у бій усе нові й нові резерви. Його замисел зводився до того, щоб, навально розвиваючи свій успіх, оточити наші частини і скинути їх у Дніпро.

Перед дев'яносто дев'ятою стрілецькою дивізією командування поставило складне завдання: будь-що стримати натиск ворога. Коли на командному пункті було одержано повідомлення про те, що готується танковий напад німців, командир дивізії вирішив виставити вперед дивізіон винищувально-артилерійського полку. Саме тут німецькі танки могли прорвати нашу оборону, рухаючись невеликою долиною, що тяглася від гаю до річки.

Туркеничу було наказано організувати на місці взаємодію винищувально-протитанкового дивізіону з гарматним. Туркенич попрямував на позицію. По дорозі йому зустрівся листоноша і простягнув листа.

Лист! Хто з бійців не мріяв одержати кон-вертик із штампом польової пошти!.. Лист із дому, від рідних, близьких людей! Нерідко приходили вони на фронт і без конверта, квапились рідні, дружина чи друзі – згортали трикутником старанно написаного листа, і йшов він за тисячі кілометрів, через степи й ліси до далекої лінії фронту, невтомно передавали його з однієї польової пошти в іншу, і все-таки звістка з дому знаходила свого адресата.

Туркенич сів на колоду, що лежала біля входу в землянку, і жадібно пробігав очима рядки, написані чітким почерком Олі.

«Дорогий наш синку і братику Ванюшо! Спасибі тобі велике за твого листа й листівку, одержали ми їх майже разом, тепер ми не так про тебе бідкаємось: довідались про твоє фронтове життя, про твої турботи. Раді ми дуже-дуже, від усієї душі, що ти живий, здоровий, не поранений, хоча бої там у вас на фронті точаться запеклі.

І мама, і тато сидять у нашій кімнатці і дивляться, як я тобі, дорогий братику, пишу цього листа. Новин особливих у нас немає, живемо помаленьку. Прибрали наш городик, заготували картоплі й овочів' на всю зиму, так що не турбуйся. А от новина у нас велика про молодогвардійців, точніше про тих, хто їх зрадив…»

Аркуш затремтів у руці Туркенича. Він пересів трохи вбік, щоб промінь світла падав прямо на листа, і з ще більшим хвилюванням читав далі:

«Про це у нас в місті говорять усі, всі хвилюються, проклинають зрадників… Недавно арештували справжнього зрадника. Це – хлопець із Первомайки Геннадій Почепцов, ти його, може, пам'ятаєш? Він там поступив у групу Толі Орлова, пробрався в організацію, як чорна змія. А ще впіймали Кулешова, який працював у німців слідчим…»

Туркенич підхопився: він не міг далі читати. Думки вихором, перебиваючи одна одну, проносились у голові.

«Почепцов з Первомайки»,- думав він, намагаючись пригадати хлопця з цим прізвищем. Але пригадати не зміг. Туркеничу як командирові «Молодої гвардії» довелося всього кілька разів побувати там, і Почепцова він не зустрічав.

Трохи заспокоївшись, Туркенич знову став жадібно пробігати очима рядки листа:

«Батька в Геннадія немає, помер кілька років тому, а мати вдруге вийшла заміж за гірничого майстра Громова, однофамільця Улі Громової. І от цей недолюдок, як тільки з'явились у Краснодоні німці, став служити в їх таємній поліції… Він і Почепцов повідомили про молодогвардійців начальника поліції Соліковського. В руки німців попала ниточка, і вони з допомогою Почепцова та Громова стали розшукувати підпільників – хлопців і дівчат. Що кати робили з арештованими, як вони їх мучили, згадувати не буду, ти сам, коли був у Краснодоні, чув про це. Ну, певна річ, як тільки арештували Громова, Почепцова і Кулешова, то військовий трибунал розпочав докладне слідство. Доказів було стільки, що мерзотники не могли відмовлятись і призналися у всіх своїх чорних злочинах.