Капелан Армії УНР

була групою типово російською з православними традиціями

царської Росії. Одного разу Діонисій поїхав до

Берліна шукати допомоги і натхнення в єпископа Гермогена

та колах царсько-російської еміграції. Мав я з

тим чимало клопоту. Повернувшись із Берліна, митрополит

перервав розмови, займаючи непримиренні позиції.

Проявом бойового духу митрополита мала стати

велика маніфестація православ’я в Почаєві на день св.

Йова, коли то збиралися там тисячі прочан».

Проявом духу маніфестація справді стала – українського,

незнищенного. Після того недруги тільки очі

великі робили і кліпали ними з подиву, як карась, щойно

вихоплений з води на свіже повітря, та руками розводили

широко, мов хвалькуватий рибалка балакав

79

про свій найбільший улов – ти диви, народ під подвійною

колонізацією, під світською польською і колонізацією

духовною старого імперського священництва;

ти диви, а він однаково живий той народ, і провід та

совість його, інтелігенція, не втратила кріпості духу.

13

Як уже завершилася Митрополича рада, владика

Діонисій в числі інших впливових учасників ради запросив

отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому

колі обговорити українські церковні справи. Іван Власовський

приступив одразу ж до вельми насущного:

– Як знаємо, ще у вересні двадцять четвертого Синод

ухвалив постанову про вживання української мови

та інших мов у богослужінні. Але як на ділі здійснити цю

постанову? Яку більшість вірних треба визнати чинною

для переходу на живу українську мову?

– Тут не годиться звичайна більшість, потребуватиметься

єдинодушіє, – без вагань поспішив висловитися

митрополит.

Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла

у залі.

– Владико, у кожній отарі обов’язково знайдеться

вівця, що відіб’ється від гурту, – отець Пащевський

говорив повільно, добираючи вельми обачно кожне

слово, мов приглядався пильно до нього сперш. – У

будь-якому гурті вірних, у кожній громаді з відомих

історичних причин залишилися прихильники «нєдєлімой

». І достатньо одного голосу, щоб постанова Синоду

була блокована, навіть першого кроку не ступимо…

– Тільки однозгідне бажання всіх парафіян, що сягнули

повноправного віку, – митрополит стояв на своєму,

Іван КОРСАК80

можливо, остерігаючись спротиву російськомовної громади.

– Ми поставимо хрест у такому разі на всій попередній

роботі, – Іван Власовський, що ввійшов у комісію по

скликанню церковного Собору, достеменно знав всі обставини

духовного життя в краї.

– Тільки єдинодушіє, – ніщо, видавалося, не здатне

було зрушити митрополита з облюбованої ним точки

зору: невдоволений, навіть колючий погляд з-під брів

був незмінною і промовистою відповіддю.

– Владико, у нас серед вірних – сімдесят відсотків

українців, – спробував отець Павло переконувати цифрами.

– Двадцять вісім відсотків становлять білоруси,

і тільки решту два – поляки, росіяни, литовці, чехи.

«Єдинодушіє» означатиме диктат мізерної меншості над

українськими та білоруськими громадами.

– Я від свого не відступлюся, – твердішав митрополичин

голос.

Ніхто, звісно, не міг зазирнути, мов через віконце,

в душу владики: чи то було його переконанням, чи звичайнісінький

страх перед численним духовенством ще

московського вишколу – Росія відбула, слава Богу, але її

духовенство лишилося. Перед тим Синод ухвалив було

провести у краї своєрідний плебісцит, дізнатися, істинно

то народ воліє українську відправу, а може тільки

за нього те політики набалакали. Отець Пащевський

мав змогу надивитися на власні очі, як махлювала стара

гвардія духовенства. Промосковські батюшки об’їжджали

села і збирали підписи обманом проти українізації,

а незгідним священикам відкрито грозили звільненням

та масово підробляли підписи. Багатьох благочинних,

чиє серце хилилося до української справи,

Пащевський знав особисто, але їх у пам’яті міг набрати

81

заледве півтора десятка з п’ятдесяти п’яти усіх благочиній.

Вирятував тоді справу Український церковний

комітет на чолі з Арсеном Річинським. Швиденько виготовили

бланки заяв, розіслали і простежили, аби не

сталось підробок, врешті зібрали їх з підписами з усього

краю: то була достойна відповідь шахраюванню, в

абсолютній більшості люди підтримали відправу рідною,

звичною змалечку мовою.

…А тим часом гості митрополита Діонисія геть забули

про чай, який уже давненько вихолонув, суперечка

ж, навпаки, ставала ще шпаркішою.

Запальний Арсен Річинський, що стільки душі вкладав

у справи церковні, не витримав:

– Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли

ми відхилили сугестію поляків… Ми ж не слухали їх, як

нам казали іти до них, будемо мати все, аж до знетронення

Діонисія.

І знову запала тиша, раптова і тривожна, мов над

усім цим поважним людом за мирним чаюванням зависла

грозова хмара, присмерк негадано наступив і в повітрі

легенько потріскувало, віщуючи близькі й грізні

блискавиці та громи.