Капелан Армії УНР

його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася.

– Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали

навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть

позникали, бо всі розкупили квіти.

103

В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять

сьомого року митрополит прибув просто з тюремної

камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося

в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не

слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові

сухарі посилатимуть у Наримський край.

Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся

до вірних обличчям, і голос його покотився лунко

понад головами:

– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна

наша святиня!

Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули

мирянину руки за спину і повели.

Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної

тиші, він витав під древніми фресками, під образами,

яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий

люд.

– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу.

– Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?

Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням,

і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався

страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос

не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і

дзвінким.

– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата,

бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.

Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку

особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит

Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали

в нього, тільки в очі не здатні були подивитися,

зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба

трішки сумним і докірливим…

Іван КОРСАК104

18

Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та

не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках,

що арештовували просто в Святій Софії, що наводили

приціл на митрополита Липківського. Слово рідною

мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською,

потребувало ще немало перекладацького труду.

І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння

в Хрестовоздвиженському храмі, підключається

до перекладів богослужбової літератури.

Ще раніше від Діонисія, тоді єпископа Кременецького,

виклопотано благословення на вжиток в церквах

українською мовою «Святої Великодньої Відправи»,

«Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи

Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого».

Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді

Православної церкви в Польщі.

– Хоча українську мову я знаю лише теоретично,

– казав, не кривлячи душею, на першій сесії тої

Комісії митрополит Діонисій, – як архіпастир відчуваю

свій обов’язок взяти справу перекладу Святого

Письма та богослужбових книг на українську мову

під свою опіку.

Утворили також дві підкомісії, Кременецьку і Луцьку,

отець Пащевський в Луцьку ввійшов, очолив її єпископ

Полікарп. Разом з протоієреєм Н. Абрамовичем,

директором Луцької української гімназії Б. Білецьким,

професором І. Власовським, професором В. Федоренком,

професором Є. Богуславським, секретарем комісії

М. Тиравським, В. Сочинським, М. Тележинським отець

Павло за сім років бере участь в семидесяти двох засіданнях

комісії. Кожен перекладений текст уважно заслуховувався

та редагувався, а тоді у прийнятій підкомісією

105

редакції надсилався для видання Комісії при Українському

науковому інституті у Варшаві.

Але перекласти і навіть видати перекладене, – то

лиш частинка куди значиміших клопотів з оборони

прав та інтересів православного населення. Жодною

нагодою з цього гріх гребувати. Тож як прибув у

Луцьк міністр ісповідань та освіти польського уряду

Войцех Свєнтославський, зустрілася з ним поважна

делегація. Їх на зустріч пішло осіб тридцять від різних

українських громадських організацій, взяли участь

воєвода Волині Г. Юзефський, посли сейму С. Тимошенко,

С. Скрипник, а слово від делегації доручили виголосити

отцю Пащевському.

– Доречно мені нагадати, – говорив отець Павло,

– слова великого українця Тараса Шевченка, звернені до

польського друга Броніслава Залєського.

Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Отець Павло не відхиляв надії, що цей міністр його

зрозуміє, невже він, вихованець Київської політехніки,

яка поклала йому початки шляху у велику науку і державне

становище, невже зовсім забув він свою молодість

і всіх тих, хто виводив його в люди?

– Заклик Шевченка, – говорив отець Павло, – таки

почули у наші часи, коли перший маршал Польщі Йосип

Пілсудський подав руку вождеві українського народу

Симонові Петлюрі, і ми разом пішли визволяти Київ.

То було немале зібрання, від позиції міністра ісповідань

та освіти чимало залежало в долі тих мільйонів

українців, що несповідимими шляхами історії опинилися

зараз під польським урядуванням. І Пащевський

повинен нагадати не тільки про спільні шляхи, якими