Капелан Армії УНР

жалобних ризах, прийняли звернення до Президента

Речипосполитої Польської і Голови Ради міністрів,

послання до вірних у православ’ї. А що ж іще зробити

вони могли, що міг вдіяти отець Пащевський – нема в

нього в руках гвинтівки, аби цвинтар оборонити, аби не

викидали з могил дідів-прадідів цього народу, є тільки

Слово Боже, в яке він вірив і яке доносив до люду. Його

військовий чин генерал-хорунжого також нічим у нагоді

не стане, бо тут нема генералів, є рядовий слуга Божий,

якому вірять або не вірять, немає великих і малих справ,

бо в пастирському ділі усе значиме, і довірену ниву, не

91

лякаючись водянистого пухиря на долоні, з дня в день

має орати.

Навіть соборне послання тоді уряд надрукувати заборонив,

роздавав його переписане від руки отець Павло

після богослужінь. Хтось, напевне, доніс, бо заявилися

після чергової проповіді до нього просто у храм двоє поліціянтів:

заборонена, мовляв, справа.

Пащевський тільки глипнув на них, щупленьких,

зверху вниз. «Ет, щиглики. Якби не в храмі, та не в одежі

пастирській, так би вас…» – подумав гріховне. І уявив,

як за комір тримає в руці кожного із тих щигликів, і лобами

їх так смачненько…

– Ви, напевне, висповідатися захотіли? – перепитав

отець таким тоном, що поліціянти, здивовано перезирнувшись,

раптом шухнули поза людські спини.

A ще судові пороги не раз доводилося переступати

отцеві Павлу, пороги, за якими не завжди зустрічала

його безпристрасна Феміда – балакала вона, здебільшого,

з польським акцентом або сором’язливо простягала

позолотити долоню.

Того разу суддя помітно поспішав і навіть починав

нервуватися: сперш він час від часу виймав кишенькового

годинника і, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався

у циферблат, а врешті поклав того годинника перед

собою на стіл. Слухання попередньої справи затягнулося,

свідки мляво давали поясненя, видавалося, не говорили,

а швидше жували кожнісіньке слово; суддя ж на сьогодні

домовився з приятелями із воєводської канцелярії виїхати

на маївку, заночувати собі на озері, зварити юшку та половити

раків. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав

позов швидко, ковтаючи інколи слова.

– Слухається справа за позовом священика Георгія

Рибчука до свого парафіянина Петра Грищенка щодо по

Іван КОРСАК92

рушення громадського спокою. Це порушення, твердить

позивач, виявилося у співі під час богослужіння молитов

українською мовою. Чи було таке? – перепитав обвинуваченого.

– Аякже, пане суддя, то було, – схопився швиденько

і перелякано чоловік та став гортати невеличку книжечку,

бо ніяк не втямив, за що його сюди затягнули.

– Але я ніде не схибив, молитви у цьому молитовнику

нашою мовою, то я ще й очима водив, аби, крий Боже,

не збитися…

– Так яке ж тут порушення спокою, отче? – перекинув

погляд суддя сперш на священика, а тоді на циферблат.

З чим тільки сюди не приходять, дратувався у думці

суддя. Він ще розумів, коли звертаються у поважних

справах, он сидить запрошений отець Пащевський, то

він дійсно клопотався разом з парламентарем Масловим

у ваговитому ділі: Чеснохресне Братство судилося

з орендарями земель братчиків. Проти них виступали

вельми статечні орендарі: Герш Акерман, Янкель і

Шмуль Вайнери, Арон Турійськ, Фрума Снайдер, Абрам

Дрогичин, Бруха Гройсбург, Сруль Рухмільчук – кого не

візьми, то має вплив і не забариться віддячити. То ж не

міг він піти проти них, ухвалив виплатити орендарям

14 827 злотих за дев’ятнадцять з половиною соток землі.

Маслов, який мав повноваження державного секретаря і

міг розпоряджатися та відповідав за маєтності братства,

ще пробував оскаржувати судове рішення, писав апеляції,

та тільки марно чорнило переводив. То для суду була

цікава справа, а сьогодні тільки голову тут морочать…

– У чому ж порушення? – судді майже вдалося приховати

роздратування.

– Ваша честь, я не один раз попереджував, що богослужіння

у нас ведеться тільки церковнослов’янською

93

мовою, – священик вправно з-під ряси вихопив записника.

– То пряме порушення споконвічних православних

традицій. Наш високий архіпастир митрополит

Діонисій від цього застерігав, ось я прочитаю: «Українська

парламентська репрезентація на Волині поставила

собі за мету викреслити із церковного обіхода церковнослов’

янську мову богослужіння і силою накинуть православному

населенню Волині богослужіння на живій українській

мові»…

А щоб тобі грець, подумки лайнувся суддя, глипаючи

час від часу на годинника. Цей люд на всходніх кресах

досі не навчився сам поміж собою знаходити порозуміння,

хтось інший, в тім числі суд, має помагати дійти йому

згоди. Секретар суду передав записку, він розгорнув її і

підніс ближче очей: «Коні готові, їх доїдають ґедзі. Страви

досі холонуть. Пане суддя!..»

– Зрозуміло, – перервав на півслові священика, що

відомий в окрузі був як затятий москвофіл. – Прошу вас,

отче Пащевський.

Отець Павло і собі вийняв нотатника.

– Ваша честь, я процитую з дозволу інші слова владики