Капелан Армії УНР

Іван КОРСАК106

йшли за польську і українську свободу, а й теперішні

болі та кривди. В незрушній тиші лунали слова отця

Павла:

– Виховання й освіта широких мас української людності

перебуває в катастрофічному стані. Рівень навчання

в початкових школах украй низький, а ігнорування

української мови в тих школах, призначення на вчительство

осіб, які не знають її, відсутність міністерського

плану у цій царині, веде до того, що по двох-трьох роках

після школи учень знову стає неписьменним.

Отець Пащевський перевів подих, бо йому багато

ще треба сказати про кривди людські, і нехай хмурніє

обличчя пана міністра – у його словах і краплини не буде

олжі.

– Українські гімназії в Луцьку, Рівному, Кременці перебувають

в невідповідних приміщеннях, тісних і зовсім

негодящих для шкільної потреби. Будівлю української

гімназії в Рівному відбирають для інших цілей, попри

численні просьби і домагання православного населення

у Кременці ліквідовується духовна школа. Навмисне нехтують

українську інтелігенцію при прийомі на роботу в

місцеві самоврядні інституції, особливо у ґмінні управи.

Далеко не все й не зі всім, думав Пащевский, пильно

слідкуючи за обличчям Свєнтославського, сприйме та

згодиться міністр, і не в усьому помочі від нього виглядати.

Знайомий урядовець у приватній розмові отцеві

Павлові якось відказав без викрутас: «Ми до вас прислухатимемося

в усьому, окрім того, що заважає польській

культурній агресії». Але ж є питання не тільки власне

українські, в однаковій мірі стосуються вони і польської

сторони:

– Нема розуміння в державних чинників у позашкільній

освіті. Москва ж постійно має Волинь на оці

107

і засипає її нелегальною літературою. Київська та інші

радіостанції передають хороші українські програми, хитро

ведучи при цьому свою комуністичну пропаганду.

Волинь власну радіостанцію, як обіцяють, отримає хіба

колись, а Варшавське та Львівське радіо геть занедбали

культурні потреби суспільства українського.

І отець Пащевський вручив міністрові два меморандуми,

один в справах загальноцерковних, а другий щодо

примусового навернення тутешнього люду у католицтво.

Якусь мить помовчав міністр, тримаючи в руках обидва

документи, наче визначав і не міг визначити їх істинну

вагу, а тоді відказав, затинаючись, чи з нерішучості, бо

й сам ще не виробив думки, чи з обережності.

– Правничі документи щодо стану православної

церкви на викінченні і небавом вступлять в унормування.

Про решту порушеного сьогодні та в цих меморандумах

можна буде судити опісля вивчення.

У вузькому колі по зустрічі перекинулися думками.

– Бодай половина вимог здійсниться, і те буде успіхом,

– міркував посол Сергій Тимошенко, за плечима

якого поважний досвід ще дореволюційного громадівця,

міністра шляхів в уряді УНР і професорування в Подєбрадській

академії.

– Не поступатися ні на мачину, ані на йоту, – затявся

літ на сімнадцять молодший Степан Скрипник, шлях

якого проліг від старшини армії УНР до польського парламенту

і йтиме далі аж до ймення першого Патріарха

Української автокефальної церкви.

Пащевський не сказав нічого, тільки подумав, що в

непевний цей час відгадати прийдешнє таке ж вдячне заняття,

як видивитися від Хрестовоздвиженської церкви

другий берег Стиру в грибну пору, туманного осіннього

досвітку. Але ніхто не сидітиме склавши руки…

Іван КОРСАК108

19

Східцями митрополичої резиденції на вулиці Зигмунтовській

у Варшаві отець Смарагд піднімався рівно

о дев’ятій, ледве годинникова стрілка, здригнувшись, зіскочила

з тої цифри. У приймальній секретар Шатєхін,

глипнувши на Смарагда, сперш знітився і сторопів, бо

знав непрості стосунки митрополита з несподіваним

відвідувачем, але взяв себе таки в руки, зігнав поспіхом

і немалим зусиллям оте раптове оторопіння, як школяр

спішно стирає з дошки в перерві щось непристойне, ледве

передчасно поріг класу переступив учитель.

– Я на прийом до митрополита, – кинув без передмов

Смарагд, не звівши очей на Шатєхіна.

Секретар, знову врівноважений і підкреслено сухуватий,

на лиці якого й сліду не лишилося від непристойної

для чужих очей недавньої розгубленості, зашелестів

сторінками записника.

– День ще вчора щільно розписаний, – відклав убік

секретар зошита. – Але я доповім про вас, пане Латишенков.

Він не знайшов у собі сили сказати «отче Смарагд»

забороненому в священослужінні і лише краєм ока помітив,

як смикнулося, наче від струму, обличчя архімандрита.

По хвилі Шатєхін вийшов з митрополичого кабінету.

– Його високопреосвященство зможе прийняти вас

о вісімнадцятій годині.

Смарагд мовчки розвернувся, задріботів східцями і

небавом прудко йшов, не піднімаючи голови, не вельми

в той час людною вулицею. Отже, у нього попереду ще

весь день.

Ця думка трохи стишила його ходу. «Куди, і до чого

поспішаєш, Смарагде? – сам до себе казав Латишенков.

– До високого, не кожному, певне, під силу піднесення

109

духовного чи прокляття і ганьби незмивної, до світлого