Капелан Армії УНР

незалежності церкви з дипломатичною гнучкістю, твердість у

засяганні українських цілей з реаліями зросійщеного краю.

Іван КОРСАК140

Зустріч у літі 1917 року з Симоном Петлюрою, вироблення

контурів і структури військового душпастирства була

визначальною для подальших років життя отця Пащевського.

Священик Першого українського запасного полку, згодом

Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, праця в департаменті

ісповідань міністерства внутрішніх справ УНР,

участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства, підготовка

Всеукраїнського Церковного Собору, а з грудня 1919

року – участь в Першому Зимовому поході. Про сам похід і

роль духовенства, на жаль, небагато збереглося документів,

окремі епізоди про цю героїчну сторінку українського духовенства

можна знайти в пізнішій публікації самого Павла

Пащевського («Церква і нарід», 1936 рік, частина 10, поч. на

стор. 327).

Інтернування, табори, церковна, педагогічна і громадська

діяльність під польською займанщиною, а з 1939-го – сперш

під радянською окупацією, потім під німецькою – то сторінки

життя унікальної генерації української інтелігенції, перед якою

письменники, журналісти, історики ще у великому боргу.

Помер Павло Пащевський 1944 року у Варшаві і похований

на православному кладовищі на Волі, на так званій генеральській

алеї.

Архімандрит Смарагд

(Павло Антонович Латишенков)

За походженням – з духовної сім’ї. Закінчивши Віленську

духовну семінарію, далі навчався у Петербурзькій духовній

академії. Після того був направлений інспектором Холмської

духовної семінарії.

Проводив активну проросійську місіонерську та іншу

діяльність, за що згодом заслужив цілковите несприйняття

польською владою.

На суді за вбивство Ю. Ярошевського адвокати хотіли

виставити його сперш психічно хворим, але на думку інших

його захисників, прихильник «єдино правильного православ’

я» не міг бути безумцем, та й сам Смарагд опирався,

потому, кілька разів змінивши свідчення, наполягав на розходженні

зі своєю жертвою в суто церковній проблематиці. Суд

141

відзначив надзвичайно обмежений кругозір щодо етичних і

моральних питань, а також рідкісне честолюбство.

Останні роки життя невідомі, бо свідчення різних авторів

розходяться. Одні стверджують, що доживав у безвісти в

Чехії, інші – згинув десь від рук рідного НКВД на просторах

Сибіру.

Митрополит Діонисій (Валединський)

(4 травня 1876 – 15 березня 1960)

Український православний церковний діяч, єпископ Кременецький,

митрополит Православної Церкви в Польщі.

Народився в м. Муром в сім’ї священика.

В 1900 р. закінчив Казанськую духовну академію зі ступенем

кандидата богослов’я і залишився професорським

стипендіатом на кафедрі. В 1902 р. призначений ректором

Таврійської духовної семінарії і возведений в сан архімандрита.

В 1911 р. настоятель російської посольськой церкви в

Римі.

1913–1919 рр. – єпископ Кременецький, вікарій Волинської

єпархії.

1 січня 1919 року Директорією був прийнятий «Закон про

верховне управління Української Православної Автокефальної

Синодальної Церкви». Відповідно до цього Закону, Українська

Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася

будь-якої залежності від Всеросійського Патріярха (§ 6).

Найвища законна влада, судова й адміністративна переходила

до Собору Всеукраїнської Церкви (§ 1). Для постійного керівництва

церковними справами, за законом, був необхідний

Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного

пресвітера, одного диякона та трьох мирян (§ 2).

До участі в Першому Святому Синоді уряд серед інших

запросив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського),

єпископа Кременецького Діонисія (Валединського)

та протоієрея Василя Липківського.

З другої половини 1919 року – в еміграції в Польші.

Разом с митрополитом Юрієм (Ярошевським) був прихильником

створення Автокефальної Православної Церкви

в Польші.

Іван КОРСАК142

Єпископ Волинський (1919–1922), архієпископ Волинський

(1922–1923).

В 1919–1923 роках управляв також Кременецькою єпархією,

а в 1918–1920-х – Холмською та Люблинською і Поліською

єпархіями.

27 лютого 1923 року, після вбивства митрополита Юрія,

Собором православних єпископів Польші був обраний митрополитом

Варшавським і Холмським, главою Польської Православної

Церкви.

13 березня 1923-го підтверджений на цій посаді Константинопольським

Патріархом Мелетієм IV з титулом «Варшавський

і Волинський і всієї Православної Церкви в Польші і

священноархімандрит Почаєвської Успенської Лаври».

У 1939 році арештований гестапо, але в вересні 1940-го

був відпущений.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонисій

затвердив єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду

адміністратора «Православної Автокефальної Церкви

на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа.

На Вербну неділю 1944 року у Варшаві відбувся собор