Кобзар 2000. Soft

Чесно кажучи, у глибині душі я сподівався, що сьогодні вранці вона знову прийде, тому досить довго сидів на ґанку під пальмою та читав недочитану в літаку книжку. Але дівчина так і не з’явилася, тому, щоби не гаяти часу, я вирішив проїхатися містечком, купити їжі та познайомитися з місцевою географією.

–  Грасіас, сеньйора!
– дякував я дівці в обмінному пункті та касирці в супермаркеті і посміхався з усією щирістю.

Цікаве це було містечко. Воно складалося практично тільки з крамниць, ресторанів та автопрокатних фірм. Крамниці я швидко осягнув розумом та гаманцем. Машину після зрілих роздумів вирішив не міняти - врешті-решт уже пізно, а тачка зручна. Навіщо зайві підозри? Навпаки, якщо почнуть шукати за слідами на березі, останнє, що будуть перевіряти - це машини, які на руках, у них тут туристи - як священні корови в Індії. Лишилися ресторани - я видивився кілька затишних місць з прицілом на довгі осінні вечори. Ви ж не забули, що зараз осінь, кінець жовтня, а я вчора плечі попалив - цирк! І коли, завантажившись на тиждень харчем та згаявши чотири години, я повертався до готелю, на сходах головного корпусу побачив її. Вона була без окулярів, тому чорні очі світилися, неначе блискавки під час грози.

–  Фа-фа!
– посигналив я та висунувся у розчинене вікно, вимахуючи рукою.

Вона помітила мої вихиляси і теж замахала рукою у відповідь.

Ні, я був приречений на неї і не міг почати нову гру, поки не закінчу старої.

–  Пообідаємо десь?
– я під’їхав під самі сходи.

–  Драстуйте, - чемно привіталась вона і тут-таки швиденько згодилась.
– Пообідаємо. Із задоволенням.

Як я зрозумів, зарплатня менеджерів була не настільки високою, щоби відмовлятись від дармового обіду. Не встигла вона вмоститися на сидінні, як вже керувала:

–  Тут недалечко, кілометрів вісім, є чудовий ресторан. Зветься “Ла Перла Атлантика”. “Ага, - подумав я собі, - і там тобі дають бакшиш за кожного клієнта”. Але вголос спитав:

–  Ла Перла - це по-нашому черепашка?

–  Ні, - засміялась вона.
– Перла - це перлина.

–  Точно!
– стукнув я себе по лобі.
– От йолоп! Ну, давайте подивимось вашу перлину.

Ресторан виявився і справді непоганим, особливо біле вино, їй-бо як на батьківщині - трохи кислувате, повне, свіже, прохолодне, із запахом степу. Ми таке пили з юності, спочатку крадькома, в льоху, а потім і разом з батьками. Якби не ці очі навпроти, я б зробився майже щасливим.

–  Як вам сподобалась вчорашня екскурсія?
– вона дивилася на мене з прихованою іронією.
– У нас всі дивуються, коли вперше бачать нудистів.

Я якраз воював із печеними мідіями, стукотячи порожніми їхніми стулками, тому заховав за цим звуком свої справжні почуття.

–  Ні, нудисти мене не дивують. Я сам старий нудист.

–  Та ну!

–  Точно. А пляжі у вас паскудні. Абсолютно неможливо купатися!

Вона з великим апетитом наминала смажену рибу, тому від обурення замахала на мене хвостом.

–  Та що ви! У нас пляжі на тому боці острова. Вам туди треба їхати.

–  Брешете. Як і туристичні проспекти.

–  Та ні!
– продовжувала вона вимахувати хвостом.
– Там у нас справжні океанічні пляжі. Пісок, прибій, серфінг - повний кайф.

–  Правда?

–  Правда-правда, хочете, я вас відвезу?

–  Там багато людей, - закинув вудку я.

–  Та ні, - вона розходилась не на жарт.
– Там величезний пляж, там кожен сам по собі. Знаєте, як я люблю купатись!

Такою вона мені більш подобалась, якщо це слово можна вжити у нашій ситуації. Принаймні щиро.

Ми сиділи на терасі, і свіжий вітер приємно обдував нашу розпечену шкіру. Насправді на пляж треба було вибиратися ближче до вечора. З усіх міркувань.

Я вилив собі залишки вина і відставив порожню карафку.

–  Ще вип’єте?
– спитала вона заохочуюче.

Я не відмовився, і офіціант, схожий на сільського вчителя, приніс додаткову літру. Поспішати не було куди. Під ногами повільно коливалися човники та баркаси місцевих жителів. Ні, це таки нагадувало дитинство - і море, і човни, і вино, і відьми. Все як у нас.

–  Що ви робите по обіді?

Вона витерла губи серветкою, сьорбнула вина і повела бровами:

–  Працюю. А взагалі по обіді у нас сієста.

–  Може, поїдемо на екскурсію?

–  Поїхали, - згодилася вона, - але сьогодні я з вас грошей не візьму. По-перше, ви мене пригостили обідом, а по-друге, я ще вчорашні не відпрацювала.

На десерт я замовив місцевий різновид мамалиги, солодкуватої і дещо засухої, тому ретельно запивав її вином.
– І куди ж ми поїдемо?

–  А тут недалечко оглядовий майданчик. Там видно сусідній острів, і взагалі це найвища точка наших гір.
– І це все, чим він знаменитий?

–  Там цікаво, от побачите. А далі за ним якраз той пляж, що я вам казала. Гайда?

Я подивився на дві літрові карафки, що вижлуктав самотужки, хіба тільки з невеликою допомогою, і філософськи відгукнувся:

–  Гайда.

Ми їхали вузькою дорогою, що піднімалася досить круто вгору, заплутуючись у власних поворотах. Рахунок у ресторані був досить поміркованим - напевно, господар, що ним врешті виявився той схожий на вчителя офіціант, не балував екскурсоводів великим бакшишем. Але вино діяло незалежно від цін, тому я міцно тримався за кермо двома руками. Гладка асфальтова стрічка піднімалась брунатним схилом, і найбільше мене дивувало те, що вона ніяк не була відгороджена від урвища, тобто зовсім ніяк - ані відбійника, ні навіть стовпців. З водійського сидіння було добре видно, як земля обривається різко вниз за якийсь метр від узбіччя. Зрештою це почало навіть дратувати. Зустрічні авта їхали повільно, і на водійських обличчях читалося напруження. А поводирка моя як на гріх розцвірінькалася - щось про місцевого художнього генія, про Долину Тисячі Пальм, і тільки питала весь час:

–  Ви мене не слухаєте?

–  Слухаю, - кивав я, і дорога пливла перед очима.

Я боявся зупинитися, бо не був певним, що зрушу машину на п’яні очі ще й під таким кутом, але і їхати було неможливо - мені весь час здавалося, що праве колесо ковзає вниз, і я несамохіть вирулював на середину дороги під нервові сигнали зустрічних авто. Ці гірські тортури здавалися просто нестерпними, особливо враховуючи те, що я виріс у степу, а додаткове напруження створювала безупинна розповідь супутниці.

–  Ви слухаєте?

–  Еге.

У найбільш крутому місці, де дорога робила віраж майже на сто вісімдесят градусів, будівельники зглянулися над водіями та нарешті побудували величенький кам’яний мур. Під його захистом мені вдалося відпочити хвилини з півтори - інакше б не доїхали.

Коли ми нарешті досягли найвищої точки острова, я майже протверезів. Ноги, щоправда, зробилися ватяними, і руки тремтіли, як з похмілля, але машина трималася рівно.

–  Сусідній острів, Ісла Граціоза звідси видно як на долоні. А тут встановлено оптичні труби, через які можна спостерігати за життям рибалок…

Щоб ти була здорова!

Найкраще було, звичайно, з півгодини посидіти, відпочити від дорожнього жаху, але дівчина наполегливо тягнула мене кудись. Заплативши врешті-решт десять доларів за два квитки, я вийшов на терасу, і тут побачив, точніше зметикував, що земля просто під ногами уривається кількасотметровим проваллям. Чорт забирай! Від несподіванки я мало не перекинувся через поручі.

Ні, екскурсії мені не вдаються - певно, причина в екскур-соводі. З нею треба кінчати. Якнайшвидше. А тоді - вниз, на пляж, відлежуватись.