Кобзар 2000. Soft

–  Вам пощастило, - посміхнулась мені приязна медсест-ричка, коли прийняла у мене дружину та відправила кудись у надра приймального відділення.
– Сьогодні сам Григорій Олек-сійович чергує, наш завідуючий. Він, знаєте, який спеціаліст! Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся.

Еге ж, добре їм, “не хвилюйтеся”, а як не хвилюватися? Я сидів на незручному дерев’яному стільці та вивчав складні брудно-зелені розводи на фарбованих панелях, намагаючись не прислухатися до жахливих скриків та лементу, що долинали сюди з другого поверху. Мені здавалося, що я навіть розрізняю ніжний голос Мариночки. Господи, що ж вони там з ними роблять? А ще кажуть, “все буде гаразд”. Та хіба ж це можна витримати?

–  Ноги прибери!

–  Га?

–  Ноги прибери, я помию тут.

Біля мене з настромленою шваброю стояла стара дебела санітарка у брудному халаті. Вона дивилася крізь окуляри цинічним, звиклим до всього поглядом і геть не хотіла зважати на емоції молодого батька. Принаймні так здавалося. Я покірливо підняв ноги, і ганчірка незрівнянного кольору завовтузилась під стільцем.

Що ж це так довго? Вже, мабуть, минуло півгодини. Та ні, більше. Невже ще нічого? Вона трималася навпрочуд мужньо, моя Мариночка, поки їхали, поки я, бовдур, вовтузився з машиною, тільки стогнала, коли несила було терпіти. А зараз, здається, її голос ясно долинав з другого поверху, і в ньому було стільки відчаю, стільки болю, що серце моє вискакувало з грудей. Ну що він там, цей завідуючий, укол зробити не може? У брудних розводах зелених панелей мені ясно почала ввижатися рогата пика, що зловісно підморгувала оком-плямою.

Може, спитати в когось? Я озирнувся навкруги у пошуках найближчого білого халата і тут помітив, що санітарка вже пішла, зробивши свою справу, а я досі, наче дурень, сиджу з піднятими ногами. Ні, це неможливо, легше, напевно, самому родити, ніж отак чекати під стіною. Як на гріх, всі білі халати зникли, наче змовившись, і коридор був стерильно порожнім. Нарешті двері рипнули, і на порозі з’явилася вже знайома мені санітарка, тільки тепер з відром у руках. Не найкращий об’єкт для розпитувань, але як нема кращого…

–  Пробачте, - підвівся я їй назустріч.
– А довго це?

–  Що?
– знову зміряла вона мене своїм цинічним поглядом.

–  Ну, це… родити.

–  А-а, - вона посміхнулася, явно глузуючи.
– Кому як. Кому годину, а кому й вісім.

Мені було байдуже те глузування. Хто стояв у коридорах пологових будинків, той зрозуміє.

–  Вісім! І весь час так кричати!
– жахнувся я, киваючи головою у бік страшних звуків.

–  А куди ж діватися? Сказано ж: “У муках родити дітей своїх”.
– Стара посміхнулася ще ширше, немовби радіючи з цього приводу.

–  Господи!
– вирвалось у мене.

–  Хвилюєшся?
– зазирнула вона в обличчя.
– Правильно. А чого ж ти не пішов з нею разом? Зараз же пускають.

–  Та ну!

Я аж руками замахав. Маринка теж спочатку агітувала мене, навіть дражнилася. Але я не можу. Я, знаєте, не з тих. Як уявлю собі… Ні, ні за що.

–  Боїшся, - зробила не такий вже хибний висновок стара.
– Зрозуміло, всі чоловіки бояться. Як туди - з задоволенням, а як звідти - боронь Боже. А дарма. Краще дивитися, що родиться - чи твоє, чи ні. Для гарантії. От у мене одного разу був випадок, що народилася дитина, все в неї гаразд, ручки, ніжки, а тільки я його поклала на столик, одвернулася - а воно розпливлося, наче кисіль по тарілці.

–  Чорнобиль?
– жахнувся я.

–  Та де там. Тоді його навіть не збудували. Це, кажуть, від домовика таке родиться або від мертвяка. Тому я завжди своїх пацієнток наставляла - якщо від якогось нечистого чи коли напевно не знаєш від кого - роби аборт. Навіщо воно? Живим - живе, а мертвим - своє.

Я скосив око на співрозмовницю. Ні, на божевільну вона не скидалася, хоча те, що говорила, ніяк не лізло у ворота здорового глузду.

–  Що дивишся? Не віриш? Я ж не все життя підлогу мила. Я, знаєш, колись завідувала цим будинком, і в мене самої п’ять десятків душ підлеглих було. На кафедрі акушерства та гінекології три роки викладала, кандидатську захистила.

Я невеликий фізіономіст, але зовнішність підтверджувала правдивість її слів. Щоправда дегенеративно-низько пов’язана хустина та пасмо сивого линялого волосся, притиснутого до самих брів, усе-таки виказували працівника швабри та мітли. Але довгасте обличчя, тонкі риси, що вгадувались під зморшкуватою шкірою, ясні очі за окулярами в тонкій оправі, - все свідчило про шляхетне походження і ніяк не ліпилося в одну купу з брудним халатом та безнадійними, колись безперечно картатими капцями. Великі червоні руки могли бути наслідком постійного сусідства з водою у відрі, так само, як і ознакою гінекологічного фаху - у них та у хірургів чомусь завжди такі руки, ви не помічали?

–  Я, хлопче, багато чого бачила у своїй практиці. Одних абортів зробила тисячі, і розповідали мені баби таке, що тобі й не присниться.
– Вона сумно засміялася.
– Гінекологам не брешуть. Нам усе розказують як було. І від домовиків аборти робила, і від мертвяків. На аборті й згоріла.

Жінка явно збиралася скористатися моїм безпорадним станом і розказати якусь повчальну історію. А я насправді майже не мав вибору - або слухати її пришелепуваті балачки, або вивчати стіни і самому божеволіти з хвилювання. Тим більше що інтелігентне виховання не дозволяло послати стару під три чорти. Старорежимний дерев’яний стілець з напругою тримав її велике тіло, і тільки порипував, коли вона закидала ногу на ногу, намагаючись влаштуватися зручніше перед довгою оповіддю.

–  Сорок років минуло. Я тоді була перспективна, молода, докторську почала писати. А аборти… Навіть не для грошей, бо і тут отримувала, і на кафедрі. Просто жінок наших жалко, бо що ж вони, винні, чи що? Тоді таке законодавство було - не дай Боже! Це зараз усе можна, і амбулаторно, і як хочеш, а тоді - не повіриш, обов’язково госпіталізували, офіційно все, в документах так і писали відкритим текстом, а яка жінка з таким документом до бухгалтерії піде? Та ще й голову морочили, виховували - батьківщині ж потрібні бійці для боротьби з імперіалізмом. А так баба раз-раз, одлежалася вдома, і, як новенька, знову в ярмо. Це ж розуміти треба. Ну й помагала, звичайно, - вона замислилась, перекинула ногу, і стілець жалібно зарипів.
– А може, і для грошей. Бо тоді я зліва мала більше, ніж на всіх роботах. Гінекологія, хлопче, - золота наука.

Стара говорила, як і рухалась, дуже домінантно, і її неможливо було не слухати. Навіть її погляд здавався майже нормальним, тільки десь у глибині очей жеврів вогник, який не дозволяв надто серйозно ставитися до оповіді.

–  Він прийшов тоді до мене з жінкою, і я навіть не запам’ятала зразу його - хіба що капелюха не зняв, так і стояв у ньому ззаду, в куточку, поки жінка його до мене прилипала і просила зробити їй аборт. Казала те саме, що і всі: що не час зараз дітей мати, що зарплатні і так не вистачає, що небажаному жити важко буде, а потім гроші з кишені витягла і мені простягає. Ну, я, дурепа, взяла їх та поклала собі, наче лихий попутав. А він стоїть ззаду і дивиться, тільки руки в кишенях тримає. Я хотіла сказати, щоб хоч капелюха зняв, але потім передумала - врешті-решт яка різниця? Отож і виявилось, що ніякої, бо він, паскуда, не просто так стояв, а фотографував усе, хто його знає, як примудрився. Я ж кажу, що не звернула на нього уваги, тільки за тиждень, коли прийшов і вивалив на стіл фотокартки, згадала, як то воно було. Він такий із себе невеличкий, акуратно вдягнений, навіть трохи не по-нашому, і завжди в чорному капелюсі, широкому, як у ковбоїв у фільмах, пам’ятаєш? Ну от, і з бородою. Давно це було, а зараз постав переді мною - пізнаю, од тисячі одрізню. Як він розклав на столі ті фотокартки, у мене аж серце похололо. А там як я гроші беру, як до кишені пхаю - не одкрутишся. Все, думаю, кінець мені, бо за такі витівки не тільки партквитка покласти, а й сісти можна було просто. Перша думка, що він, напевно, з облздраву чи з ОБХСС. Але якби то воно так!

Стара склала руки біля грудей, немовби зосереджуючись. Породіллі кричали з другого поверху, наче навіжені, але тепер це майже не турбувало.

–  Я кажу: “Скільки?” Бо всі ж дорослі, знаємо, що і як. А він тільки посміхається у відповідь, і розумію я, що мені зараз буде до купи і за спробу дати хабара - прощавай дисертація, кабінет і все інше. Років на п’ять за тодішніми законами. І аж ноги підкосилися, я впала у крісло, а тут він каже: “Ви, - каже, - досвідчена жінка і розумієте, що я з вами можу зробити”. Я тільки головою киваю, бо й мову мені відняло з переляку. “Але, - продовжує він, - ми з вами цивілізовані люди і можемо домовитись”. Ну тут мені трохи попустило, бо, думаю, якщо домовитись, то вже якось домовимось. Гроші йому не потрібні, значить, щось інше, а що б там не було, все краще, ніж під суд іти. Він сів на стільця, скромний такий, паскуда, і дивиться просто мені в очі, аж моторошно стає. “Не будемо, - говорить, - довго воловодитись та корчити з себе незайманих дівчат, я сподіваюся, ви правильно зрозумієте те, що я скажу”. А я думаю, кажи швидше, бо від таких передмов ще лячніше стає, чим було. “Коротше, так. Мені потрібна дитина”. Я аж очі витріщила від несподіванки. “А як же ж ваша дружина?
– кажу, - на чорта ж ви…” Він руку підняв, значить, зупиняє. Я й зупинилася. “Це не моя дружина. Це її сестра. А моя дружина вдома. Їй за місяць родити”. Ну я вже розумію, що зовсім з глузду з’їхала, а сама рота не розтуляю, тільки відчуваю, що очі потрошку вилазять на лоба. “Не дивуйтеся. Це не вашого розуму діло, - попередив він. Помітив, що здивувалася.
– Їй родити рівно за місяць. Ви прийдете, дитину принесете, пологи приймете, а те, що в неї родиться, приберете”. Він так і сказав, “те, що родиться”, їй-бо не брешу, але що мав на увазі, я тільки потім зрозуміла. Ну от, таке він мені каже і дивиться - як я зреагую. А як реагувати, коли ножа біля горла тримають. Тут уже таке діло - або згоджуйся, або не ображайся. Ну я й згодилась, думаю, хай буде що буде, а місяць - це тридцять днів, либонь, щось вигадаю.