Кобзар 2000. Soft

Стара вся поринула у спогади і, мабуть, щоб краще згадувалось, зняла окуляри та почала протирати їх брудною полою халата.

–  Ти тільки не подумай, що тоді було, як оце зараз у газетах пишуть - дітьми торгують і таке інше. Ні, тоді такого неподобства не допускали. Але тут завжди однаково - жінка родила, дитину показали і забрали, а потім скажуть просто - померла, чи що, або поміняють - хто помітить, хто перевірить? Все в руках лікаря. І говорили в нас, що бувало, коли якась, особливо з начальства, бездітна, або просто грошей багато, то можуть попросити помогти, і тут усе на завідуючого, чи хвате совісті згодитись, чи хвате сміливості відмовити. Були й такі, що погоджувались - не бачила, брехать не буду, але люди переповідали. Матері в такому випадку казали, що дитина мертвонароджена. Ну, звичайно, вибирали, щоб жінка не надто розумна була, але щоб і не алкоголічка, бо за здоров’я дбали. До речі, цей теж сказав, коли виходив у двері: “Тільки дивіться, щоб дитина без ганджу. І нікому ані слова. Це в ваших інтересах”. А я сиджу ні жива ні мертва, бо чути про все це, звичайно, чула, а самій не доводилося - у нашому районі якраз усі начальниці на аборти бігали, навпаки. То вже коли він двері причинив, я зрозуміла, на що погодилась. Але куди діватись? Все одно краще, як в тюрму сідати. Напилася, звичайно, всяких таблєток, щоб заспокоїтись, та додому, а вдома уже давай плакати, всю ніч ревла, подушку два рази міняла - як мокра, перевертаю на другий бік, а як той мокрий - беру нову. І головне - нема з ким порадитися. Чоловіка у мене не було, батьки в селі, а подругам хіба про це скажеш? Врешті-решт надумала. Думаю, якщо фотоапарат є та ще й такий хитрий, що з кишені знімає, значить, і сім’я заможна, брехали, що зарплатні не вистачає. А як заможна, то, певно, й дитині буде краще, чим у матері. Якщо якась студентка родить, то що ж вона дитині дасть на свою стипендію, а цей чоловік такий шахрай… тобто такий меткий, що й дитину якось забезпечить. От яка я була дурна тоді. А все від того, що не мала з ким порадитись. Три тижні після того ходила сама не своя - все на породіль задивлялася. Ні, думаю, цю жалко, і та наче дівка хороша, як у неї забрать? І всі дітки здаються такими жалібними, як зайду до них, потім годину реву. Дівчата вже до мене - що таке, ви не вагітні? Та якби то! Мовчу, навіть натякнути нікому не можу. Я тоді й не зметикувала, що погодилась на такий кримінал, порівняно з яким ліві аборти - просто дитячий садок, і якщо вже на такому прихоплять, то й розстріляють к чорту. Дурна баба, і все. Ти, може, спитаєш, чому я тобі про все це розповідаю, коли такий кримінал. Дуже просто - давно це було, говори не говори, а всі строки минули, а за те, що зробила, я вже заплатила на повну котушку. І потім обличчя у тебе хороше, рідне якесь, ти повинен зрозуміти. Та слухай далі. Цей, у капелюсі, щоби я не втекла і не забулася за нашу домовленість, вигадав щодня мені телефонувати і нагадувать. Цікавиться - не придивилися ще? А я як подумаю, аж серце заходиться, як трубку телефонну візьму - годину потім з крісла підвестися не можу. Але за три тижні зрозуміла, що час минає і як вирішила щось робити, треба робити, а то ще гірше буде. Аж тут, як на гріх, поступає до нас із села гарна така дівка, важка дуже. Я її подивилася, а в неї двоє. Читаю історію - ніхто не помітив, ну, в селі, там, зрозуміло, фельдшер. І мене наче блискавкою вдарило, думаю, оце мій шанс. Я тихенько її кладу до себе в палату і пишу запис в історію, звичайний, слово в слово як той фельдшер написав. “Хлопчика, - питаю, - хочете чи дівчинку?” - “Хлопчика”, - посміхається. Як зараз переді мною стоїть. А ввечері він дзвонить. “Ну як?” Кажу: “Сьогодні-завтра”. Він: “Чудово. Якраз днями і дружині родити”. Звідки знає? Я його дружину і не дивилася жодного разу. Хіба сам гінеколог-аматор. Ну і заступила я на чергування, щоб, значить, цю, з близнюками, не пропустити, все ходжу коло неї, як кіт коло сметани. Попутав мене нечистий, не інакше. Коли на другий вечір в неї починається. Тільки почалось, я дівчат відпустила. Кажу: “Поспіть. Вона тут поки одна, я справлюся”. Дівчата й раді. А у мене руки трусяться. Та лежить: “Доктор, ви такі добрі до мене, чого це?” Я її за ці слова задавити ладна, у мене серце кров’ю обливається. Ну і щоб не базікала, снодійного їй. А потім, як пішов перший, я все забула. Слава Богу, легко пішов, я їй показала, а вона посміхнулася: “Хло-опчик”, та й знову спать. А другий десь за пів-години. Як я його витягла, не знаю, бо мати почала прокидатись, я їй знову снодійного, а родова діяльність - слава Богу, тоді жінки були здорові, не те що нинішні. Єдине, що оце під уколами вона зовсім очманіла і геть переплутала - що було насправді, а що наснилося. Я дитинку сповила і до себе в кабінет, у мене там ззаду кімнатка є. Думаю, як добре все вийшло, і мати отримала що хотіла, і мені ще лишилося, аби тільки ніхто не помітив. Ніхто й не помітив, бо наступна породілля з’явилася тільки перед ранком. А ця ще потім раз прокинулася, мене за руку взяла: “Дякую вам, доктор”, - і посміхається щаслива. Мені аж млосно стало. Тут дзвоник. Той, у капелюсі, наче відчув щось. “Ну як?” - питає. “Все гаразд”, - шепочу в трубку. “Чудово. Я за вами зараз приїду, бо в моєї дружини якраз починається. Тільки інструменти захопіть”. Ну я вже від радощів, що все так обійшлося, просто себе не тямлю, дитині соску дала, зібрала все що треба, приготувала сумку велику і чекаю. Стук-стук - заходе. Я навіть посміхнулася йому назустріч, так перехвилювалась. Дитину в сумку та й пішли собі. Дівчатам сказала, що за годину повернуся. Сіли в машину, чорну “Волгу”. Ну, думаю, пощастило хлопчикові, так би в колгоспі за свиньми ходив, а тут новий батько, з машиною. От як добре все влаштовується. Якось і забулася про ту фразу “те що народиться”, а даремно. Їхали довго, та нарешті приїхали. “Волга” у дворі зупинилася. Своя хата. Величенька. У кімнаті лежить породілля, явно вже скоро почне. Ну, мене не треба вчити що робить. Кажу, воду грійте, розклала інструменти, спирту дістала. Цей, у капелюсі, поруч крутиться. Я йому: “Ідіть звідси, це не чоловіча справа”. А він у відповідь так подивився, що я тут-таки язика і проковтнула. Ну, думаю, як хочеш. Відкидаю я ковдру з його жінки, нахиляюся і тут помічаю, що ноги в неї геть волохаті, наче у ведмедя. Ти собі навіть не уявляєш. Так усе тіло нічого, а на ноги просто страшно дивитися. Я за свою практику багато чого зустрічала, але такого навіть уві сні не бачила. Думаю, голити треба, хоч трохи, а потім якось так всередині плюнула - обійдеться циганське весілля без марципанів. Аби люди хоч були приємні, а так - ведмеді оно родять неголені, і нічого. Коли згодом придивилася ще уважніше, а замість стопи у цієї жінки не розбереш що - пальців нема, все заросле, щось таке, мало не ратиця. Тут я по-справжньому перелякалась. Ну, розумію, вскочила так вскочила. Але пологи вже почалися, і наче іде все як звичайно. Я тайкома спиртику хильнула, для хоробрості, від нього за хвилину так тепло зробилося в животі, що аж попустило. Думаю, якось там минеться. А вона лежить та стогне, ну просто як звичайна баба. Вже розкритіє повне. І тут я дивлюся, що її чоловік поплив, злякався, як і всі ви. Пополотнів увесь, каже: “Піду я, мабуть. Ви тут якось без мене”. Знімає він свого капелюха, щоб чоло витерти, і стає видно, що на голові у нього між волосся ростуть роги. От чесно, не брешу. Чи то вже мені привиділося від спирту, чи що, але як тебе бачу, так і тоді бачила, що на голові у нього роги, як ото у молодих телят. Я так і заклякла з відкритим ротом. А він чоло утер та й капелюха назад. “Ти, - каже, - те, що родиться, прибери, а дитину запхай назад у живота”. “Що?

– я аж про роги на мить забула.
– Як це?” - “А так, - він каже, - завтра забереш її до свого будинку, і вона там родить як усі”.
– “Так це ж, - кричу я, - неможливо! Ви не розумієте!” Тут він на мене як загримає: “Яке твоє діло! Ти тут мене не вчи! От побачиш, що можливо. Роби свою справу мовчки, а не зробиш, я тобі голову одірву”. Дверима - грюк! І я зрозуміла, що одірве. От уяви собі таку ситуацію. А тут же ж ця родить. Слава Богу, як раз пішов плід, бо я б, мабуть, померла з переляку, а так до справи, до справи. “Тужтеся”, - кажу. Вона раптом: “Не вчи. Я сама знаю. На ось, тримай”. І наче з гармати, як виплюне! Я прийняла, підношу до очей… Господи! А воно не людина. Тобто не людська дитина. Таке, наче жаба, тільки рожеве і гладке. Я як заверещу та кинула його додолу. Чую, породілля сміється. “Це, - каже, - тобі на заміну, а ти давай мені дитину, хутко, бо зараз закриватися почне. Я нахиляюся і бачу, що в неї розверзлося - і матка, і все так, що туди не тільки дитину - пробачте на слові, бульдозером можна заїхати. Як я не впала, сама не знаю. А вона: “Роби свою справу. Чула, що чоловік сказав? Давай дитину!” - “Зараз”, - кажу я, ледь живая нахиляюся до сумки і бачу, що поруч з нею лежить туфель хазяйський, сорок п’ятого розміру, якщо не більше. Тут мене наче хтось підштовхнув. Хапаю той туфель двома руками, наче дитинку, і їй туди. Вона тільки крекнула і каже: “Щось воно легеньке у тебе. Недоношене?” - “Угу”, - кажу я. “Хлопчик чи дівчинка?” - “Хлопчик”. А сама нахиляюся та решту спирту одним духом - гульк! Бо інакше розумію, що помру. За десять хвилин почало все у неї закриватись, і закрилось, як у всіх, тут і батько заходе, в капелюсі. “Справились?” - питає. “Справились”, - каже жінка. Я стою просто ніяка. Він раптом звідкись із-за спини витягає пакунок і мені простягає. “Це вам, - каже, - гонорар.” Я подивилася - всередині фотокартки, як я, значить, хабара беру, та плівка. “Вас довезти?” Я у відповідь тільки головою мотиляю та мукаю, що, мовляв, ні, не треба. Він посміхається: “Ну то добре. Значить, ми до вас завтра приїдемо родити. А що ви нікому не скажете, я і не сумніваюсь”. Я знову замукала, бо й язик не ворушиться. Взяла сумку з дитинкою, пакунка до грудей притискаю. Тільки за двері вийшла, та як припустила! Біжу, аж вітер у вухах свище. На якусь дорогу вибігла, і тільки там хлопчик у сумці заплакав, а то все тихо лежав, наче відчував, що не можна. Як до дому дісталася, сама не знаю, тільки вдома вперше дитині нагріла молока та нагодувала. Тоді зразу пакунок відкрила, в якому фотокартки, що мене до цього довели, а там, де лежали знімки, тепер гроші, і все сотнями, а де касета -стовпчик із золотими червонцями. Я як побачила все це, як зрозуміла, що це зараз зі мною сталося, то й впала нежива. А потім дитина знову заплакала, я очуняла та й давай речі збирати. Зібрала все, тишком-нишком на роботу, заяву написала, вхопила речі, дитинку на руки та до автовокзалу, і за дві години мене вже в місті не було. До батька з мамою приїхала. “Не питайте, - кажу, - нічого, бо й сама не знаю”. А хлопчик мій такий жвавий, такий веселий виявився. Я його Грицьком назвала. П’ять років жили в селі, поки вже Грицеві про школу думати, аж тоді я до міста повернулася. Де тільки не працювала. І от тепер тут, підтримую санітарні норми. Нічого. Син виріс, теж лікарем став, онуки вже дорослі. Так що краще завжди дивитися, що родиться, тому що життя велике, і насправді значно більше, ніж ми собі уявляємо.

Стара підняла вгору пальця, немовби посилаючись на когось, хто має підтвердити завершальну тезу.

Я сидів, трошки ошелешений всім почутим. Не те щоб повірити - але сама тема!
– в коридорі пологового будинку світ здається трохи інакшим. У мене навіть промайнула миттєва думка - і справді, краще дивитись, бо коли все в чужих руках, самі розумієте. Проте вголос я її, звичайно, не вимовив.

Стара, здається, й не чекала на мою реакцію. Скінчивши свою оповідь, вона просто підвелася і взяла з підлоги відро своїми великими вправними руками.

–  Відпочила з вами. Дякую.

Я кивнув у відповідь, супроводжуючи її очима.

Чомусь пришелепуваті бабусі завжди обирали мене об’єктом для своїх балачок. Мабуть, відчували, гадюки, що не можу відмовити. Стара по-качиному переставляла важкі ноги, ідучи своєю дорогою, і в кожному русі її відчувалося задоволення. Ну це ж треба такого наплести! А що, вона і справді могла бути кандидатом наук, у них буває од науки ум за розум заходить. Тому, мабуть, і підлогу миє замість докторську писати…

–  Микитенко!

З білих дверей визирала медсестра, та, що приймала у мене Мариночку.

–  Що?
– миттєво підхопився я.

–  Вітаю. Син у вас. Чотири кілограми сто грамів. Козак.

–  Син?!

–  Та ще який. Кричить, наче сирена.

Значить, хлопець. Я озирнувся услід старій, що віддалялась коридором.

Медсестричка впіймала мій погляд та похитала головою.

–  Розмовляла з вами?

–  Хто?

–  Баба Люба. Санітарка. Наговорила, мабуть, всякого.

Я кивнув, підтверджуючи, що таки наговорила.

–  Вона у нас може, - запевнила медсестричка, - її хлібом не годуй, дай полякати молодих батьків.

–  А що вона казала, наче у вас завідуючою була.

–  Вона?
– засміялася дівчина.
– Ви її послу-хайте, ще й не таке розкаже… А хочете, я вам сина покажу?
– запропонувала вона раптом.
– Григорій Олексійович дозволив. Тільки халат накиньте.

Уявіть собі мій стан. Тільки п’ять хвилин тому я сидів у коридорі, не тямлячи себе від хвилювання, а от уже зараз побачу… ні, ви тільки уявіть! Обережно ступаючи митою підлогою, я пішов за нею у напрямку галасуючого дитячого хору, до якого вже приєднався і голос мого сина, Микитенка-молодшого, мого власного сина, мого нащадка…

–  Почекайте тут, - зупинила мене сестричка на другому поверсі, зникаючи за великими скляними дверима.

Я набрав у груди якнайбільше повітря, зосереджуючись перед чи не найважливішою у своєму житті зустріччю. За мить дівчина з’явилася із білим згортком у руках.

–  Дивіться, тільки здалека, щоб інфекцію не занести.

Звичайно, я не очікував на щось надприродне, але цей згорток із червоним зморшкуватим личком не справдив навіть моїх найгірших сподіваннь. Не такими я уявляв собі немовлят, чесне слово.

–  Не подобається? Та ви що! Такі красені зараз рідко народжуються. Ваша дружина просто молодець - маленька-маленька, а уродила… От, Григорію Олексійовичу, - продовжила вона раптом кудись у бік.
– Не подобається йому власний нащадок.

Я обернувся туди, куди спрямований був її погляд, і раптом очманів та закляк на місці, бо коридором до нас наближався мій власний батько у білому халаті.

–  Ну, знаєте, як дбаєш так і маєш, - сказав він своїм густим голосом.
– Всі претензії до виробника.

Від подиву я мало не кинувся йому на шию, навіть зробив крок назустріч, але наступної миті зрозумів, що це не мій батько. Тобто цей чоловік був схожий на батька, наче близнюк, але все-таки це не був мій батько, та й не міг бути, бо мій батько в селі вчителем, і нема йому що робити в пологовому будинку.

–  А чого не подобається? Чудовий син, справжній козак, - вів далі цей чоловік. Навіть інтонації у нього були батькові, знайомі мені з дитинства, тільки звуки він вимовляв твердіше, не так, як у нашому селі.

Ні, це була фантастична картина. За мить, придивившись, я помітив мільйон розбіжностей у нього з батьком - і зачіска не така, і родимки на обличчі, і ще багато чого, але з першого погляду сплутати було простіше простого. Це ж треба!

Мабуть, очманілість чітко позначилась на моєму обличчі, бо медсестричка ступила крок назустріч:

–  Ви чого? Злякались чогось?

Але я від здивування навіть не відповів.

–  Григорію Олексійовичу, скажіть бабі Любі. Вона знову налякала мені хлопця. Вона весь час їх лякає.

–  Добре, скажу, - погодився лікар і пішов собі далі, зауваживши наостанок.
– Дитину занесіть на місце. Годі вже.

Він віддалявся темним коридором, а я дивився йому вслід, не можучи отямитись від такої несподіваної схожості.

–  Вона справді більш не буде, - пояснила неголосно мені над вухом сестричка.
– Баба Люба - мати нашого Григорія Олексійовича, тому він єдиний, хто має на неї вплив.

Згорток в її руках раптом завовтузився, скривив і без того криве обличчя і загорлав на всю міць своїх маленьких легенів. Він кричав басом, гучно і вимогливо.

Я впізнав цей голос. Саме так і повинен був кричати мій син, Микитенко-молодший.

Розділ 7 СОН-6

Він був нудним, немов таблиці Брадіса, і діставав нас за допомогою лабораторних занять на кафедрі радіотехнічних систем, де в кутку, замріяно виставивши носа у далечінь, стовбичив СОН-6, тобто Станція Орудійного Наведення шостої моделі. Вони обидва, а саме професор Земецький та СОН, були відставними військовими, кохалися на ладі, дисципліні та субординації і цим завдавали багато прикрощів бідолашним студентам. Професор полюбляв хвилеводи, грубезні, немов каналізаційні труби, він був схильний іноді поговорити про розподілення вектора Аш у резонаторі на три чверті лямбда, а СОН стояв собі у кутку та допомагав чим міг. Отак, наприклад, між лямбдами та епсилонами питає раптом професор Земецький: