Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– Про теорію відносності чула?
– пхекнув я.
Юлька подивилася на мене з-під лоба і противним голосом виправила:
– Не теорію відносності, а лему відносності Галілея-Ньютона.
Я показав їй язика та уважніше подивився на результати жіночої діяльності. Ну от. Цього і треба було чекати. Теоретизувати всі майстри, а як до практики - так то вже складніше.
Щоби глибше дошкулити, я почав здалеку:
– Ти знаєш, Юлю, у мене була одна знайома, теж дуже розумна. Так одного разу телефонує - приїзди, допоможи, бо я тут принагідно гірські лижви купила, пробую кріплення причепити, а не виходе. Я їду. Зустрічає у дверях.
– Це що за знайома?
– кинула олівця Тетяна.
– Ти її не знаєш. Це давно було, - поквапом виправився я.
– А тоді до чого ти?
– До того, що на дідька ви ззаду знімали? Ззаду у локатора неробоча зона. Він там нічого не бачить.
Юлька ображено підскочила:
– Де це написано?
– У методичці. Осьо, дивися, знімати від мінус сорока п’яти градусів до плюс сорока п’яти, а ви все коло зняли, Галілеї-Ньютони, - я переможно тицьнув пальцем у грубий аркуш підручника.
Але гонориста Юлька не могла погодитись.
– Нічого. Ти, Тетяно, будуй. Краще переробити, чим недоробити. А то раптом ми щось забудемось, то лабу не приймуть.
Тетяна запитально подивилася на мене. Я знизав плечима:
– Застав дурного Богу молитися, він лоба розіб’є.
– Будуй, - наполягала Юлька.
– Як хочете. Тільки все одно вийде фігня, бо від стін відбивається, - я відкрив методичку, читаючи про другий експеримент, та відсторонився від процесу.
Хвилин за десять, коли апаратура для наступних вимірювань вже була налаштована, раптом Тетяна схопила мене за руку.
– Миколо, дивись, що у нас тут!
Дівчата виглядали розгубленими. Я подивився туди, куди вказував олівець, і в першу мить остовпів - лінія діаграми нижче осі вигиналась якимось дивним чином і утворювала людський профіль. Їй-бо, не брешу.
Звичайно, в першу мить очі мої округлились, але потім я зрозумів, що з мене приколюються.
– Ідіть ви до біса. Не заважайте працювати.
– Ні, Миколо, справді! Воно справді так виходе. От подивися!
Я недовірливо скосив око. Дівчата якщо й придурювались, то робили це відмінно. Знехочу я нахилився і провів пальцем по таблиці. Ні, все побудовано вірно. Не може ж бути, щоб вони спочатку намалювали, а потім уже писали в таблицю. А власне, чом не може? Я знову подивився на дівчат - ані натяку на посмішку, Юлька, то та взагалі зблідла і заходилась протирати окуляри.
– Спокійно. Зараз ще раз переміряємо. Техніка в руках жінки - загроза для людства.
Я швиденько переналаштував апаратуру, особисто перевірив генератор та посадив дівчат записувати. Задзижчав, зашурхотів двигун, і СОН повільно обернувся навколо себе.
– Три і шість.
– Чотири.
– Є.
На половині дистанції я почав відчувати, що все правильно. Вони все виміряли правильно.
– Чого ти зупинився?
– Та і так все зрозуміло, - збрехав я.
– Говорили ж вам, що там міряти не треба. Там же від стіни відбивається, і взагалі може показувати що завгодно.
Чесно кажучи, мене самого така версія не влаштовувала. Я зазирнув за спину зеленої антени, але нічого істотного не побачив.
Чортзна-що.
– Що ти там шукаєш?
– поцікавилась Юлька.
– Не знаю. А раптом щось є.
Юлька підвелася і теж зазирнула за локатор. Деякий час ми дивилися вдвох, проте це не додало зрозумілості. Стіна була схожою на звичайну
стіну, а хвилеводи - на звичайні хвилеводи. За хвилину до нас приєдналася і Тетяна, але теж, здається, марно. А що там можна було знайти, скажіть будь ласка? Я першим зрозумів, що даремно витрачаю час і всівся на місце. Другою капітулювала Юлька.Але стривайте. Що врешті-решт трапилось?
Я озирнувся навкруги, побачив зосереджені спини за сусідніми стендами і зрозумів, що нічого. Єдине, що цього не могло бути. Проте чому не могло? Якщо поставити задачу… Особливо знаючи схильність професора Земецького до капостей. Можна в принципі скласти схему, що дає такий сигнал? Можна. Навіщо - це інше питання. Але ж можна. А ще можна вмонтувати у стіну залізний екран, який відбиває радіохвилі, спеціально підібравши форму, потім усе це замаскувати тиньком і чекати, поки наївний студент піймається на цей хитромудрий фокус…
– Тетяно, візьми гумку та зітри все, що більше сорока п’яти градусів. Як написано в методичці. Бо інакше нам поставлять двійки. Тетяно!
Але Тетяна все ще до чогось уважно придивлялася, там, серед хвилеводів.
– Тетяно!
– Ой, а тут голка!
– Тетяна вказала пальцем углиб конструк-ції.
Ми з Юлькою підхопилися. І справді, між двох фланців, пофарбованих, як і все, у захисний колір, стирчала невелика голка, звичайна, швейна, з великим вушком. Тетяна вхопила її пальцями якраз за це вушко.
– Міцно сидить, зараза, - вона похитала голку сюди-туди. І раптом та зламалася з тонким хрустом, ледь чутним у гаморі лабораторії.
– Зламала, - сказала Тетяна розгублено.
– Ну і викинь на фіг.
– А раптом це від неї?
Тут вже і Юлька не витримала:
– На лекції треба ходить. Не може голка давать такі перешкоди.
Я витяг з Тетяниних пальців зламану голку і кинув її в куток.
– Гумку бери, стирай своє малярство.
Вона знехотя повернулась на місце. Вона завжди незадоволена, коли її приводять до ладу. Гумка так завзято завовтузилась на папері, що, здавалося, протре й стіл.
Я знову взявся налаштовувати прилади для наступного досліду.
– Миколо, а що це таке? Ти щось зрозумів?
– тихим шепотом спитала Юлька, за відмінницькою звичкою намагаючись докопатися до істини.
– Фокуси професора Земецького. Проти таких розумниць, як ти. Щоб методички читали.
Вона, здається, образилась, але мені було начхати.
– Ну, до зброї, дівчата! Юлько, крути. Тетяно, записуй. Дослід номер два.
Другий дослід пройшов без пригод, та й третій теж. Я вже остаточно переконався в тому, що наша бригада стала жертвою якихось специфічних радіотехнічних жартів і готувавсь показати результати нашої сумлінної праці професору, звичайно, і не натякаючи на дивну форму першої діаграми. Проте, як завжди, життя внесло свої корективи. Наприкінці останньої пари до лабораторії прийшов незнайомий менеес з повідомленням:
– Хто скінчив досліди, можете бути вільними. Професор Земецький захворів і дивитися дані не буде.
Всі здивувалися. І зрозуміло чому - треба вам сказати, що хворий професор Земецький - це щось нечуване. Це приблизно, як гранітна скеля, що раптом чхнула.
– А що з ним?
– удавано-турботливо спитав хтось.
– Ногу зламав. Щойно. Ішов по сходах і впав.
За сусіднім столом стиха присвиснули. Тетяна чомусь зойкнула та подивилася у куток. Я теж скосив очі туди, але нічого цікавого не побачив.