Кобзар 2000. Soft

–  Серце моє, це ж убойний шанс! Як же його спалити? Люди оно радіоактивні мітки використовують у грі. І то нічого. Не бояться. А потім, завжди є вірогідність, що помиляється та жінка.

–  А до священиків ви не пробували звертатися?

–  Та ви що! Мене тепер у церкву на поріг не пускають. Відчувають якось, не інакше. Священик вибігає, як дьогтем підмазаний, де б не був, і навіть розмовляти ні про що не хоче.

Я зіщулилася.

–  Ну а ті кістки, якими ви в нарди грали? Вони справді були людські?

–  Так.
– Федір Іванович сумно похитав головою.

– Я потім навмисне у медінституті перевіряв, там скелет стоїть розібраний.
– І цю розписку на карті ви все-таки мені не покажете?

–  Не покажу. Нікому не покажу і заховаю так, що ніхто не знайде.

–  Тоді книжки не вийде.
– Я вдалася до грубого шантажу.
– Хто ж повірить у всю цю історію, якщо я напишу, що навіть розписки не бачила.

–  А ви напишіть, наче бачили. На те ви і письменниця, щоб вам люди вірили. Дюма оно теж мушкетерів ніколи не бачив.

Його логіка була убивчою.

–  Ну добре, а що, крім цієї містичної історії? Як то кажуть, що корисного читач винесе з цієї книги?

–  Як це, що винесе? Життя винесе. От ви знаєте, наприклад, що картярі свого часу врятували Богдана Хмельницького? Коли турки вночі напали на Січ, дозорні спали, а картярі, звичайно, ні, бо грали в карти. От вони і підняли тривогу.

Я посміхнулася. Знову починає за рибу гроші.

–  Так пробачте, гуси теж колись Рим врятували. Давайте я про гусей напишу.

Федір Іванович не образився.

–  Ну, якщо гуси заплатять… А от до речі, ви знаєте, що теорія ймовірності зародилася тоді, коли Паскаль намагався розв’язати задачі, що їх йому підсунув найавторитетніший шпільовий Франції кавалер де Мере. Йому треба було розрахувати, як обкатувати лохів у зари.

Я цього не знала.

–  Ну от бачите! Напишіть. Враховуючи складність завдання, я підвищую ваш гонорар до п’ятнадцяти тисяч. Можу одразу видати аванс.

–  Не треба. Я подумаю, а тоді вже будемо говорити про аванс. З цього просто може нічого не вийти.

–  Вийде. Даю вам місяць на роздуми. Сам я нікуди не поспішаю, вийшов на пенсію. Капусти за останній час намолотив - на сто років вистачить. І вам вистачить на гонорар. Буду в пансіонати їздити, з читачами зустрічатися, мінеральну воду пити… А ви думайте. Через місяць я вас знайду.
– Він витяг з кишені ручку, взяв серветку і підняв на мене запитальні очі.
– Який у вас номер телефону?

Те літо видалося для мене дуже клопітким. Одне відрядження за іншим. Я майже не з’являлася вдома і, звичайно, той, хто пробував до мене додзвонитися, лише марно витрачав час. І от якось, чергового разу запізнюючись на поїзд, вже на порозі квартири я почула телефонний дзвінок. На тому боці ввічливо спитали:

–  Людмила Миколаївна?

–  Так, але говоріть швидше. У мене за тридцять хвилин потяг.

–  Це райвідділ внутрішніх справ. Ви знайомі були з Мірошником Федором Івановичем?

–  З ким?

–  Федір Іванович Мірошник. У нього в записнику був ваш телефон.

–  Ну то й що?

–  Я б хотів вас запросити, щоби поговорити з цього приводу.

–  Молодий чоловіче, - сказала я, - у мене за півгодини потяг, я їду у відрядження. Буду тільки в понеділок.

–  Нема питань.
– Голос на тому боці не виявляв нетерпіння.
– Приходьте до райвідділу в понеділок. О восьмій сорок п’ять. Моє прізвище Микитюк.

У понеділок я стояла перед воротами забрьоханої двоповерхової садиби з вивіскою “Районне управління внутрішніх справ”. Міліціонер на вході краєм ока глянув на моє редакційне посвідчення і пропустив у двір. Черговий в коридорі за скляною перегородкою взагалі на документи дивитися не став.

–  З газети? До Микитюка? Ліворуч за двері, дванадцята кімната.

Трошки поблукавши тісними коридорами, я нарешті опинилась в маленькій кімнаті з трьома столами, заваленими паперами. Протиснутись між меблями можна було хіба що боком, а на єдиному стільці для відвідувачів красувався панцирний жилет.

–  Я можу побачити Микитюка?

Молодий коротко стрижений хлопчина бандитського вигляду підняв на мене очі. Тут я згадала його, і одразу зрозуміла, про якого Федора Івановича йтиметься.

–  Ви телефонували мені, домовлялись на восьму сорок п’ять.

–  А!
– Він чомусь невдоволено поглянув на своїх сусідів і підвівся зі стільця.
– Зараз.

Жилет перекочував на підвіконня, а я була запрошена сісти на звільнене таким чином місце. Очі у слідчого були червоними, чи то з недосипу, чи то з перепою.

–  Перше питання. Як ви сюди пройшли?

–  За редакційним посвідченням.
– Я простягнула йому документа.

–  Служба… - Микитюк з докором похитав головою і поклав моє розгорнуте посвідчення на стіл перед собою.
– Друге питання. Ми з вами раніше ніде не зустрічались?

–  Зустрічались. Півроку тому. У відділку на залізничному вокзалі.

–  А, точно! Здається, вас обікрали.

–  Ну, майже.

Він дістав якийсь бланк і почав ретельно його заповнювати, звіряючись періодично з моїм посвідченням.

Решта населення кімнати не звертала на мене ніякої уваги. Один ліниво крутив диск телефону, додзвонюючись кудись, а другий просто собі тихо спав, поклавши голову на руки.

–  От, почитайте, чи правильно я все записав. Якщо правильно, розпишіться внизу.

На бланку ретельно були записані дані з посвідчення.

–  Все правильно.
– Я поставила автограф, а слідчий вказав на рядок вище.

–  Це про відповідальність за неправдиві свідчення. Напишіть прописом, що попереджені.

Я написала, і хлопець поспішно вихопив папірця з моїх рук.

–  Скажіть, ви були знайомі з Мірошником Федором Івано-вичем?

–  Так, ми познайомились у поїзді. Ви ж теж були з ним знайомі.

–  Я?
– Здивувався слідчий, і в його очах вперше промайнуло щось людське.

–  Ну, так. Нас з ним затримали на вокзалі, а ви ще потім з нами розбиралися. Один тоді на нас заяву написав про карти. Пам’ятаєте, дідок такий солідний? Ми удвох з ним були. А до речі, що сталося?

–  Зарізали його.