Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
А у той час відпочивав там один рудий, з Харкова. Шпільовий середньої руки. І ці дешеві понтярщики страшно йому не подобались. І нам, до речі, теж. Ну так слухайте. Рудий підходе до нас одного разу і пропонує мазу, що розведе усю цю екстрасенсну шелупонь прямо на пляжі. Ми ставимо по сто, він - п’ятсот, а у самого очі хитрі, значить, щось вигадав. Ну, сто рублів - гроші невеликі, а розвага обіцяє бути цікавою. Пересуваємося ближче і чекаємо що буде. А він обтрусив пісок з плавок і прямо з підходу до самого авторитетного бровастого дідугана, який виробляє чорт зна що, предмети рухає на відстані, взагалі безпрєдєл. Рудий з понтом прямо в лоба йому викладає, мовляв,
Вони як зарепетують! Ви б бачили. Понаставляли на нього всі ці свої рамки, паси роблять і кажуть - брехня. Нема в Ялті ніякого екстрасенса.
А рудий сміється і питає, чи вміє хтось з них читати думки по телефону. Ну вони, звичайно, говорять, що це неможливо. А він - я просто зараз вам доведу. Бо є у мене домашній номер того екстрасенса, а телефон-автомат прямо на пляжі за рогом.
Збираються вони всі разом та ідуть до телефону-автомата. Ми за ними. Цей рудий додзвонюється до екстрасенса і питає, хто з громади буде розмовляти. Звичайно, трубку схопив сам дідуган-авторитет. Тут ялтинський екстрасенс, не давши йому навіть промурмотіти, з того кінця прямо у трубку розписує словесний портрет діда з подробицями. У яких той плавках і що тримає в руці, а також де вони стоять і скільки кругом людей. Уявляєте? Дід у відключці, а рудий бере трубку і питає, хто іще хоче поговорити.
З наступним чародієм поговорили - та сама історія, і про татуювання на руці запарив ялтинський екстрасенс. Рудий питає - хто ще? І тут всі ці біоенергетики стали як прибиті і жодного слова не можуть сказати. Рудий подякував у трубочку, і пішов до нас свій виграш отримувати. А екстрасенси більше на пляжі не з’являлися. З’їзд їхній якраз закінчився.
Файний зіхер?
– Не те слово!
– Я знову була вражена в саме серце. Ні, все-таки я нічого не знаю про життя, не дивлячись на весь свій журналістський досвід.
– А знаєте, в чім секрет?
– Навіть не уявляю.
– Старий цирковий номер. Цей рудий, коли говорив у трубку, він все шифром переповів.
– Як це?
– Ну так. Наприклад, якщо біля телефону жінка, він говорить “Добрий день”, а якщо чоловік - “Драстуйте”, і так далі. Старі мастирки, вони найбільш надійні.
– Ну, це не зараховується.
– Я уявила собі зграю екстрасенсів на пляжі біля телефону. Сміх. З усіма своїми біополями нарвалися на дитячу підколку.
– Чому не зараховується?
– А тому що. По-перше, він їх не обіграв, а розіграв. А по-друге, якби грали на гроші, вони б тоді всерйоз задіяли свої здібності.
– А оце уже ви дарма. Для шпільового часто вже сам факт розводу - справа честі. А якщо лох не ставиться всерйоз до гри, тим краще.
– Федір Іванович на хвилину замислився.
– Є у шпильовому світі така професія - постановник.
– Режисер?
– Беріть вище! Він організує гру. Не таку, як оце ми бачили. Серйозну гру. Підшукує упакованого карася, наймає виконавця, організує місце, підводки, антураж. І часто все робиться так, щоби гра була наче жартома. Тільки бабки після того живі треба віддавати.
– Для підкреслення парадоксальності ситуації мій співбесідник клацнув своїми пещеними пальцями та хихотнув.
– Робота серйозна. Бо іноді щоб підготувати постановку, треба кілька місяців працювати. Ну то там і гроші відповідні. А виконавець, власне той, хто сидить за столом, - це простий робітник. Працює за малу долю, а відповідає по повній. Якщо косяка запоров.
– Прямо експлуатація виходить.
Федір Іванович замислився.
–
Скоріше розподіл праці. Хоча буває й експлуатація. У цій справі дуже важливо знайти невідомого виконавця. За ними їздять чортзна-куди. От привозить постановник такого самородка звідкись з Крижополя і підставляє його під сильного відомого гравця, наче це лох, якого треба обіграти. Попаде приїжджий - потрапляє в рабство до постановника, поки не відпрацює гроші, які попав, а також штрафи та відсотки. Виграє - тим краще. А ще інколи другого теж грають у темну, мовляв, фраєра взуваємо. Тоді обидва грають гроші постановника. І хто б не виграв, організатор гри отримує ручного виконавця майже задарма.– Красива історія.
– Я не люблю паскудства в будь-яких проявах.
– І про таке ви пропонуєте мені писати?
Федір Іванович зробив суворе обличчя:
– Я не пропоную. Ви мазу попали.
– І ви думаєте, що тепер я буду на вас ішачити, як той виконавець з Крижополя?
– За все буде заплачено.
– Ходімо краще. Вже пізно.
Федір Іванович скривився, але слухняно посунув за мною мимо дверей сонних купе.
У кутку порожнього вагона-ресторану сиділи знайомі персонажі, тільки тепер без лисуна. На столику знов були розкладені гроші, але вже акуратно, по трьох кучках.
Мій супутник, побачивши це, раптом ввічливо вибачився переді мною і рушив до столика.
– Це що за номера?
– Звернувся він до трійці, і в старому голосі раптом задзвенів метал. Всі як по команді обернулися.
– Іще лохи пачками ходять, а ви дербан влаштували. Горить вам, чи що? Потім будете скаржитись, що з вами за стіл ніхто не сідає!
Патлатий накрив гроші рукою:
– Дід, а ти хто такий?
Федір Іванович раптово набув солідного вигляду.
– Я тобі не дід. Я Шаляпін. Чув про такого?
Носатий і провідник поважливо захитали головами, а патлатий раптом завівся.
– Ну так і шо? І шо, шо Шаляпін? А я, може, Карузо. Пойняв? Ти що, у доляні? Ми що, тобі жалілися, що з нами не хочуть грати?
Федір Іванович вилаявся крізь зуби, розвернувся і мовчки пішов до виходу, а патлатий усе ще сичав услід.
– Теж мені. Вчитель знайшовся. Шаляпін!
В тамбурі я заспокійливо взяла Федора Івановича за лікоть, а він гірко сплеснув музикальними руками:
– От бачите! Вони не себе, вони всю професію палять.
Я зрозуміла, що хлопці дістали його до самих печінок, і мені чомусь навіть жалко стало старого маестро. Він щось шепотів собі, чимчикуючи вперед порожніми хиткими коридорами, а я йшла слідом і навіть у схиленій спині читала злість і розпуку від того, що ця зграя відморозків псує мистецтво, а зробити з ними нічого не можна, тому що перевага на їхньому боці, і взагалі вже старість підкрадається, он цуценята ці кажуть “дід”… Не знаю, що він там собі думав, але моя версія була настільки жалісною, що я ледь втрималася, щоб не обійняти його за плечі.
Ми мовчки дісталися свого купе. Федір Іванович так само мовчки вибрався на свою полицю і тільки перед тим як вимкнути світло нахилився до мене і сказав:
– Запам’ятайте, дівчинко, це були дешеві майданщики. А справжні шпільові - це зовсім інше.
Прокинувшись, я виявила, що наші сусіди на своїх місцях так і не з’явилися. Мало того. Зникли навіть всі їхні речі.
– Мабуть, зійшли по дорозі, - припустив Федір Іванович.
Після вчорашніх пригод він був у ліричному, я би навіть сказала трохи сумному настрої, тому здебільшого мовчав. Я теж на розмову не наривалася, а просто дивилася у вікно.