Кобзар 2000. Soft

–  Так мало того. Найбільший зіхер полягав у тому, що, обігравши всю цю мішпуху, він лишався для них найкращим другом. Проводжали Курсанта всім училищем. У найкрутішому ресторані. І коштували йому ці бенкети аж п’ятихатку. Полічіть, як зараз кажуть, сальдо.

–  Слухайте, - я раптом дійсно полічила.
– Так це він за рік заробляв сорок тисяч рублів?!

–  За чотири місяці. По десять тисяч за місяць. А за наступні півроку він акуратно попадав всі ці гроші в більярдній на Гідропарку. Так що за рік виходив нуль.

–  Безумство якесь!
– я не уявляла собі, як це можна виграти, а потім водночас програти такі великі гроші.

– Жах! Це ж його в більярдній хтось обігрував так само, як він своїх курсантів!

–  Точно! Тут він був чистий фраєр.

Все це не вкладалося в голові. Та у старі часи на сорок тисяч рублів можна було жити… зачекайте, скільки можна було жити? Ну, років десять, не менше. Якщо під три проценти в Ощадбанк, то уже більше тисячі на рік. І оце все просадити у більярд? А головне, не один раз. Мучитись з іспитами, чоботами, медкомісіями, а потім знову…

Я не витримала:

–  Значить виходить, що шпільові і фраєри - одні й ті самі люди? Сьогодні він шпильовий, а завтра - фраєр? І тут Федір Іванович образився. Він вмить задер голову і процідив крізь губу якомога презирливіше:

–  Раджу вам запам’ятати, голубко, що справжні шпільові не бувають лохами ні за яких обставин.
– Він зробив театральну паузу.
– Вони теж можуть попадати, бо випадок сліпий. Але шпільовий керує процесом гри, а лох грає наосліп. Його засліплює бажання взяти куш. Якщо людина хоче по-легкому заробити, значить, це лох.

–  А як же ж цей Курсант?

–  Чесно кажучи, Курсант був трохи лохуватим. Тим і прославився. Але винятки тільки підтверд-жують правила.

Мені така сентенція здалася сумнівною, але сперечатися не хотілося.

–  А той, хто грає не для виграшу, а просто для свого задоволення, теж може бути лохом?
– спитала я.

–  Може. Правильно формулюєте.
– Мій співбесідник пом’як-шав.
– Лох - це життєва позиція.

За такою розмовою я загубила з поля зору гравців, але вони швидко нагадали про свою присутність.

–  Ну хлопці! Це ж не мої гроші, - занив хтось раптом противним голосом.

Я підняла очі. Лисун, програвши все, намагався відбреха-тися.

–  Запишіть мою адресу, я потім віддам. Це мені люди дали на товар. Поверніть мені ці гроші, а я, чесне слово, віддам.

Патлатий, що якраз складав купюру до купюри, презирливо ощирився, а його носатий товариш почав гугнявити голосом, схожим на пилосос:

–  А я скільки попав! Це ж теж гроші немаленькі. Ти ж оце вигравав тільки що, а якби ти виграв, і я у тебе почав гроші назад прохати? Це ж гра така. Давай ще трошки скинемось та відіграємо все назад. Разом поставимо…

–  Які претензії?
– Патлатий явно збиткувався.
– Не треба сідати не у свої гроші. А гра чесна була, от людина підтвердить. Які претензії?

Дядько в залізничній сорочці хитав головою, немов китайський божок - мовляв, я все бачив, гра була чесна. А у лисуна з очей бризнули сльози.

–  Як же я без грошей?.. Це ж чужі… Я все віддам. Будьте ви людьми.

Федір Іванович нахилився до мене:

–  Це називається арія фраєра. Слова народні.

–  Ходімо звідси.
– Мені було неприємно дивитися, як дорослий дядько розмазує по обличчю соплі.

–  Правильно, - підтримав пропозицію Федір Іванович.
– Зараз буде кіпіш. Вони його вчисту укатали, придурки.

Він кинув на стіл гроші за каву і потягнув мене за собою в інший кінець потягу.

–  Прогуляємось, добре? Бо не дай Боже повернуться кіпі-шувати до купе, Гаврило прибіжить, тільки нас там і не вистачає.

–  А котрий з них Гаврило?

–  Гаврило - це так провідників називають… Ви пробачте, може, я іноді незрозумілі слова говорю, так ви перепитуйте, не нітіться.

–  А я і не нітюся.

Дійшовши до останнього вагона, ми влаштувалися у тамбурі. За вікном романтично бігли в далечінь рейки та вогники семафорів.

–  В старі часи існувало святе правило, - мій супутник продовжував повчати невідомо-кого.
– Ніколи не забирай у лоха все. Завжди лиши хоч би на таксі додому.

Я сперлася спиною на вогку залізну стінку:

–  Вас послухати, так раніше був суцільний гуманізм.

–  Це не гуманізм. Це техніка безпеки.
– Федір Іванович видобув з кишені цигарки і гречно простягнув мені відкриту пачку.
– Пригощайтеся.

–  Дякую.

–  Справа полягає в тому, що лоха не можна заганяти у глухий кут. Загнана людина здатна на все. Раніше не гуманізм був, а поняття. Все було спокійно, по-людському. Кожен шпільовий мав на зиму пригодовану компанію лохів, яку бомбив потроху, на прожиття. Хтось грав у преферанс з науковцями, хтось у буру з м’ясниками. А у травні всі підіймалися на море. Там, на пляжі, можна було за сезон влегку взяти тисяч двадцять-тридцять. На зиму верталися до своїх. Раз на два-три роки могли дозволити собі якусь авантюру. Коротше, жили зі смаком. Задоволення отримували від життя. Не те що зараз. Стара школа, і люди поважні. Є що згадати, чорт забирай.
– Він глибоко затягнувся, наче розмірковуючи, і сказав.
– Ви б записували. Для книжки.

–  Нічого. У мене пам’ять професійна.

Книжки! Ти диви, тепер він мене має за власного біографа. Хоча, якщо правду сказати, парі, чи як там, мазу я йому програла, але ж він користувався своїми професійними знаннями. Це все одно що я б сперечалася з ним, які правки зробить у матеріалі наш редактор.

А Федір Іванович випустив у повітря акуратненьке кільце диму і замріяно продовжив.

–  В авторитеті у нас, моя люба, були не ті, хто забирав у фраєра останнє, а ті, хто робив щось таке, що решті слабо.

–  Наприклад?

–  Ну, наприклад, обкатав когось відомого. Якогось космо-навта чи актора.

–  А Кашпіровського не пробували обкатати?

Федір Іванович посміхнувся:

–  Кашпіровського? Я вам розповім, як один мій знайомий розвів цілу сотню Кашпіровських. З’їзд екстрасенсів. Це було у Ялті.

Вони зібралися туди з усього Союзу. До обіду - засідання, те-се, а потім, звичайно, вільний час, а де у Ялті проводять вільний час, скажіть будь ласка? Зрозуміло, на пляжі. І головне, всі страшенно понтові. Уявіть собі - майбутнє передбачають, лікують на відстані. Карми, біополя, телекінез, хрінокінез. Дивитися страшно.