Короп по-чорнобильськи

–  Так беріть.

–  А раптом украдуть у поїзді?

–  Ну, так НЕ беріть. Залиште вдома.

–  Дім теж можуть обікрасти.

–  Покладіть у банк.

–  А раптом банк збанкрутує?

–  Залиште сусідам.

–  Чи ви не знаєте моїх сусідів, ребе. Вкрадуть моїх гроші, а потім присягатимуться, що я їм нічого не давала.

–  Віддайте при свідках.

–  Ой, так вони і свідків куплять.

–  Візьміть із собою.

–  Вкрадуть у поїзді…

Ребе і відвідувачка ще кілька разів проганяють усі можливі варіанти. Нарешті втомлений пастир каже:

–  О, до мене порядні люди йдуть. Містечковий кравець із дружиною. Знаєте що, шановна, посидьте поки що біля воріт на лавочці, а потім знову порадимося.

Заходить поважана пара.

–  Ребе, ми дочку заміж видаємо.

–  Хороше діло. І що?

–  То як ви скажете - в першу шлюбну ніч їй у сорочечці лягати, чи без сорочечки?

–  Про що мова - звичайно, без сорочечки.

–  Ой, ребе, ну це ж не дуже пристойно.

–  Тоді в сорочечці.

–  Так це не дуже приємно. Самі знаєте.

–  Тоді без сорочечки…

–  А що сваха про нас скаже, як ми дочку виховали?

–  Тоді в сорочечці…

–  Але ж, ребе, ніч тому і перша, що на все життя пам’ять. А яка вона буде, коли в сорочечці не так приємно, як без сорочечки?

Варіації на тему «в сорочечці-без сорочечки» прокручуються ще кілька разів і нарешті терпець у рабина вривається:

–  Послухайте: в сорочечці чи без сорочечки - все одно вашу дочку ви… ну, самі знаєте, що з нею зроблять. Отепер підіть і скажіть те ж саме тій старій дурепі, котра на лавочці сидить.

Є чимало фактів, котрі свідчать, що славетні єврейські оповістки часто-густо були точними замальовками конкретних ситуацій. Як оцей фрагмент зі спогадів відомого сучасного російського поета Ігоря Губермана про своє дитинство.

Живе собі типова для тих часів єврейська родина. Батько і троє кремезних синів працюють на м’ясокомбінаті забійниками скотини. О п’ятій ранку вони прокидаються, снідають… шклянкою горілки і то не з гранчака, а з тієї, в котру влазить двісті п’ятдесят грамів, після чого йдуть на роботу. Там, звичайно, теж п’ють, бо без цього на такій роботі не можна. Після чотирнадцятої повертаються додому і нарешті сідають до столу.

Старший із синів, як годиться, одружується першим. Приводить у сім’ю мініатюрну красуню із хорошого роду: дочку відомого всьому місту закрійника. Вона закохана у свого великого чоловіка і струшує з нього пилинки. Проте, дещо в його поведінці її бентежить. Одного дня, наважившись, вона ввічливо звертається до свекрухи:

–  Мамо, скажіть будь ласка, чому це Боря зранку снідає горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Свекруха, типова єврейська Мама, котрої всі чотири забійники великої рогатої худоби відверто побоюються, негайно гукає синові так, що чути на всю вулицю:

–  Борух, отут Роза цікавиться, чому ти снідаєш горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?

Синочок не одразу, але максимально ввічливо пояснює:

–  Мамо, ну хто ж уранці подужає каву з булочкою?

Звичайно, родинне життя - то щастя. Але, як відомо, плями бувають навіть на сонці. Отак і з сім’єю. Часом рідні люди так заведуться, що доводиться йти до рабина. Бо, щоб ви знали, в єврейських общинах ребе не тільки давав поради, а й виконував функції мирового судді. У царській Росії так званому «рабинському суду» офіційно підлягали справи, не пов’язані з позбавленням винних волі. Тобто, весь букет цивільного кодексу.

Старий Фірінштейн з Лінців притягає на рабинський суд свого сина.

–  Оце робіть з моїм дурнем, що хочете.

–  Не зрозуміли.

–  Не вміє пити і грати в карти.

–  Шановний, ви що - збожеволіли? Це ж прекрасно.

–  Яке там прекрасно. Я ж кажу - не вміє пити, а п’є, не вміє в карти грати - а грає!

* * *

Полаялися два родичі. Анчель Фролькович і Копель Якубович. (Ні-ні, це навіть не однофамілець того, про кого ви подумали). Оскільки сварка була при свідках, то дійшло до рабинського суду.

Вислухали Фрольковича, вислухали Якубовича, порадились і дійшли висновку:

–  Вибачайте, Анчель, але доведеться вам брати свої слова назад.

–  Це, шановний суд, стосовно того, що Копель наволоч і злодюга?

–  Саме так. Доведеться вибачатися.

–  Шановний суд, я не знаю, як це робиться.

–  А вам і необов’язково знати. Ми напишемо текст і ви його зачитаєте.

Написали: «Копель не наволоч і не злодій». Дали Фрольковичу в руки. Той став перед судом і голосно прочитав:

–  Копель не наволоч? Копель не злодюга?

–  Анчель, що ви таке кажете? Оце по-вашому вибачення? З такою інтонацією?

–  Не знаю, не знаю. Ви звеліли зачитати текст, але нічого не сказали про інтонацію.

–  Але ж ви повинні вибачитися. Розумієте - треба обов’язково сказати: «Я вибачаюсь…»

–  Я зрозумів. Копель не наволоч? Копель не злодій? Ну, я вибачаюсь…

* * *

Один поважаний єврей притягає до рабинського суду всю свою родину, та ще й прислугу.

–  Що сталося, шановний?

–  У мене зник золотий годинник. Я так вважаю, що це хтось із них поцупив.

–  Зачекайте, шановний, а докази у вас є?

–  Доказів нема, але більше нікому.

–  Так справи не робляться. Нехай ваші родичі вийдуть, а ми вам щось порадимо.

Вийшли родичі. Голова суду каже:

–  Посадіть їх вдома за стіл і повільно читайте вголос десять заповідей Господніх. Якщо хтось при словах “не вкради” опустить очі, то це він.

Через годину радісний позивач вбігає до суду і починає тиснути руку голові. Той цікавиться:

–  Що, знайшли злодія?

–  Та ні! Просто коли я дійшов до заповіді “не побажай жони ближнього”, то сам згадав, де я забув того клятого годинника!

* * *

Два єврейських комерсанти постали перед рабинським судом. Обидва - і позивач і відповідач - то висовують все нові і нові виразно фальшиві аргументи на власну користь, то посилаються на якихось свідків, котрі насправді живуть в інших губерніях…

Нарешті обидва не витримують і починають лаяти один одного: