Короп по-чорнобильськи

–  А з чого я маю жити?

* * *

За царських часів євреям-ремісникам дозоляли пристави. За радянських - фінінспектори дихнути не давали. Та ото ж: помирає старий бердичівський закрійник. Покликав дружину і каже:

–  Саро, виконай моє останнє прохання. Організуй так, щоб коли я помру, мене спалили в крематорії, попіл поклади до коробки, напиши на ній: “Отепер ви маєте з мене все!” - і віддай фінінспектору.

* * *

Бердичівський єврей, що має зиск із обміну валют, радиться з приятелем:

–  Ти знаєш, маю думку купити німецькі марки.

Розмова точиться у розпал Першої Світової війни, тому приятель відповідає:

–  Не раджу. Німці програють, не сьогодні-завтра курс марки впаде.

Міняло не послухав, купив і прогорів. За якийсь час знову приходить радитися:

–  У мене таке враження, що пора купувати російські рублі.

–  Йолопе, які рублі! В Петрограді царя скинули. Не сьогодні-завтра твоїми рублями підтиратися будуть.

Недовірливий спекулянт купує рублі і втрачає на цьому все. Але знову йде радитися:

–  Слухай, ну скажи, нарешті, що я маю робити?

–  Поцілуй мене в пуп!

–  А чому в пуп?

–  Та тому, що ти все одно навпаки зробиш.

* * *

Київський комерсант Ізя Розенблюм, котрий називав себе “галантерейним королем”, збанкрутів. Судові виконавці описали і винесли з магазину і кабінету всі товари та меблі. Ось-ось мають прийти зі станції аби забрати телефон. Раптом дзвінок:

–  Це відділення банку Ротшильда?

–  Ні.

–  То я помилився?

–  Ой, ще й як помилилися!

* * *

Мандрівні комівояжери в усі віки вважались особливою породою двоногих, що має з людиною суто зовнішню схожість. Це швидше бульдоги в людській подобі, бо як вчепляться, то не одірвеш.

До хазяїна бакалійної лавки з’являється мандрівний агент і пропонує купити бочку червоного вина.

–  Дякую, - відповідає хазяїн, - але я й свого червоного не маю куди діти.

–  А у мене знижка!

–  Не треба! Навіть зі знижкою.

–  Слухайте, зараз я вам наллю на пробу - і ви таки точно візьмете.

–  Ще одне слово - і я вас скину зі сходів!

Оскільки набридливий агент не прислухався до застереження, то за мить політ таки відбувся. Невдаха полежав трохи, встав, обтрусився, знову зайшов до бакалії і сказав:

–  Щодо червоного вина, то ми це питання закрили. А як стосовно бочки білого?…

* * *

Ще одна оповість із життя київського заводчика Бродського. Одного дня він викликає до кабінету молодого, але здібного працівника і наказує:

–  Маю пакет акцій однієї фірми. Сьогодні там загальні збори акціонерів. Сходіть замість мене. Початок о 12-й. Думаю, десь о 14-й ви зможете мені доповісти, як там ситуація.

Вже о 12.20 на стіл перед Бродським лягає телеграма-блискавка з наступним текстом: “Негайно продавайте всі до одної!”. Ще за дві години посланець, не поспішаючи, повертається на роботу, де на нього вже чекає нетерплячий патрон:

–  Юначе, я підвищую вас у посаді і збільшую зарплату. Бо ви врятували мене від чималих втрат. Але поясніть, як ви дізналися про банкрутство цієї фірми за півтори години до того, як про це довідалися на біржі?

–  Елементарно! Голова ради директорів розпочав свою промову зі слів: “На жаль, пані і панове…” Далі я вже не слухав, бо рвонув на телеграф.

* * *

По дорозі додому мільйонер Бродський зазирає до синагоги, де прогресивно налаштований рабин проводить аукціон продажу права читати по суботах розділ із П’ятикнижжя.

Бродський заходить до зали якраз на словах:

–  Шановний реб Кон дає двадцять рублів. Двадцять рублів раз.

Бродський негайно:

–  Сто рублів!

Громада замовкає, а вражений рабин таки подає голос:

–  Реб Бродський, ви ж навіть не знаєте, про що йдеться.

–  А мені начхати. Зате я знаю Кона. Якщо він пропонує двадцять рублів, то товар коштує як мінімум у п’ять разів дорожче.

* * *

Після святкової служби в синагозі Кон демонстративно вручає якомусь бідному єврею сто рубльову асигнацію зі словами:

–  То Бог послав, я лише передаю!

Присутній при цьому Бродський миттю реагує:

–  І скільки ви злупили з Бога комісійних?

* * *

Наступна оповістка за радянських часів була надзвичайно популярною. Як це буває, називалися різні адреси: москвичі казали, що це було у них. Ленінградці з ними не погоджувалися. Але насправді батьківщина анекдоту - наш рідний Київ.

Сидить у парку навпроти Університету старий єврей і каже своєму онукові-студентові:

–  Раніше все було краще. От наприклад: на розі Хрещатика і Прорізної…

–  Де?

–  Хрещатика і вулиці імені Яші Нухмана, котрий Свердлов… так от, там на розі стояла бочка з чорною ікрою. І тьотя Фаня продавала ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе!

А на Євбазі…

–  Де?

–  На нинішній площі Перемоги, кепеле! Так от, там стояла бочка з червоною ікрою. І тьотя Роза продавала з неї ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе! Так ото, дитино, вчись, може ти мені потім скажеш: кому ті бочки заважали, що їх прибрали?

А ось іще один типово єврейський анекдот, котрий потребує вступного коментарю.

У священних книгах євреїв написано: “Не можна їсти ягнячого м’яса, зготовленого з молоком його матері”. Віруючі юдеї потрактували цей запис у такий спосіб, що тримають вдома окремий посуд та начиння для приготування м’ясних та молочних продуктів.

А тепер - оповість. Такий собі Айзек, містечковий єврей-невдаха, не зміг спромогтися ні на що інше, окрім сплодити чотирьох дітей, яких треба було годувати. Тож з відчаю вирішив податись у бандити. Розуму особливого не мав, але сили було вдосталь.