Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
В Бердичеві до поїзда сідають два місцеві євреї-комерсанти. Поговорили про те, про се і ні про що, а потім один і каже:
– Що ви мені дасте, якщо я зараз вгадаю ваші думки?
– Золотого червінця.
– Так от, ви збираєтеся імітувати банкрутство, аби надурити клієнтів, але не наважуєтеся зробити це самі. Тому їдете до Києва, щоб порадитися з компаньйонами.
– Я казав про золотий червінець? Нате два. І дай вам Боже здоров’я.
– Ну, так як я вгадав ваші думки?
– Ніяк. Я думав зовсім про інше. А це вам гонорар за хорошу ідею.
Все
– От цікаво, скільки у вас у Бердичеві євреїв.
Від авторів: питання, звичайно, цікаве. На ті часи навіть приказка була: “Київ - то Єгупець, Боярка - Бойберек, а Бердичів… то Бердичів!” Себто, осередок єврейства.
Бердичівський єврей відповідає:
– Та вже десь тисяч за 20.
– А гоїв скільки?
– Ну, може сто, двісті набереться.
– І чим вони у вас у Бердичеві займаються?
– Як чим? Дрова рубають, печі розпалюють, воду носять.
Знову від авторів: бердичівський пасажир, звісно, мав на увазі не просто представників інших релігійних конфесій, а так званих шабес-гоїв.
– А скільки у вас у Варшаві наших?
– цікавиться в свою чергу бердичівський.
– О, Варшава велике місто! Євреїв десь так, думаю, тисяч сто набереться, не менше.
– А не-євреїв скільки?
– Щонайменше вдвічі більше.
– Ну ви ж там у Варшаві зовсім запаніли! Нащо вам стільки шабес-гоїв?
Від авторів: отут ми просто зобов’язані знову встромитися зі своєю баночкою на дьоготь. Річ у тім, що світлої пам’яті Горацій Сафрін хоч і прожив другу половину свого життя у Варшаві, але в Бердичеві жодного разу не бував, а тому припустився у своїх записах такої разючої неточності щодо цього славного міста. Виправдовує його лише те, що про Бердичів він чув виключно від тих євреїв, котрі після громадянської дійшли своїм розумом, що ніж чекати, поки їм в УРСР побудують соціалізм, то краще дожити віку за капіталізму в сусідній Польщі - доки кордон остаточно не перекрили.
Так ото - про Бердичів. Без жартів. Бо саме він був фактичною єврейською столицею всього півдня Росії, а не самовпевнена бандитська Одеса, в якій навіть вкрасти рубля без стрілянини не вміли.
За переписом 1888-го року у Бердичеві проживало 10 777 православних, переважно українців, 1031 росіянин-старовір, 3 298 поляків-католиків, 339 німців-протестантів, 12 мусульман і 62 366 євреїв. Крапка! А не 20 тисяч, як абсолютно помилково вказано у Сафріна.
Так, переважна більшість єврейських будиночків у цій некоронованій столиці, як і за часів Бальзака, танцювала польку, а також краков’як і фрейлехс. Зате!!! Які вивіски прикрашали собою ці… ледь не сказали, халупи! Вчитайтесь і вслухайтесь:
· Гальперін, бердичівське відділення Санкт-Петербурзької філії.
· Фірма Бродського, Бердичів-Жмеринка-Одеса-Варшава-Відень.
· Маргуліс, центральна контора всесвітньо відомої фірми.
· Банк Трахтенберга.
· Малоросійська філія банків Штейнберга.
· Гальперін і сини. Кредит на довіру.
· Дербандекер і Пивоцький. Цегельні заводи.
· Ріхтер. Шкіргалантерея.
· Шнайдер. Миловарня.
· Заходер. Золоті і срібні вироби.
· Цигарки від Гробінкера. (так і напрошується “Минздрав предупреждает”).
Тут що не прізвище - то музика. Фрейлехс, маюфес, хава нагіла і щойно написане “Сім сорок”! Не без того, що поважані у єврейському світі підприємці та банкіри, чиї прізвища ми щойно зацитували, часто-густо навіть не підозрювали, що у їхніх фірм, банків і контор, виявляється, є відділення… даруйте, філії у Бердичеві. Але то інша тема. Хоча - теж для анекдотів.
І от коли ви заробили трохи грошей у бердичівських маргулісів, скажімо, випросивши вигідний кредит у Гальперіних, і це прибуток не згорів разом із банком Трахтенбергів, то ви можете на початок замовити собі порядний гарнітур в ательє Айзельберга або просто Зільберга. Хоча до Зільберга краще не ходити, бо там працює закрійником легендарний Беня Лотман. Мусимо зупинитися аби навести оповістку про цього майстра кравецької музи.
Беня Лотман був не просто закрійником, а дамським майстром. Знімаючи мірку, він зазвичай повторював: “Не сукня прикрашає даму, а дама сукню”. І партачив так, що у клієнток очі на лоба лізли вже на першій примірці.
Доки невдячні замовниці влаштовували Бені скандали, обламували об його голову парасольки чи навіть намагалися видряпати йому очі, то це ще півбіди. Аж тут трапилася освічена, либонь з отих німкень-протестанток. Замість вгатити по голові парасолькою чи обізвати жидівським вишкребком, ця суфражистка потягла Беню до мирового судді. Отам і відбувся діалог, що увійшов до класики єврейського фольклору.
– Підсудний, ваше прізвище?
– Лотман.
– Ім’я?
– Ваша честь, у нас, євреїв щодо імені, то все дуже складно.
– А в чому складність?
– Прошу, послухайте, тільки не перебивайте. Єврейською мовою мене звати Байніш. По-вашому я Беня. Коли я вчився в хедері, мене дражнили Берл-козел. В синагозі до мене звертаються реб Бер. На візитках у мене написано Бернард Лотман, а от моя дружина чомусь називає мене ідіотом.
Є ще одна класична єврейська оповістка, авторство якої теж приписують Бені Лотману. Він здибає на вулиці знайомого в бездоганно пошитому костюмі.
– Абрам, де ви дістали цей костюмчик?
– Не дістав, а замовляв. У Парижі.
– А це далеко від Бердичева?
– Та зо дві тисячі верст буде.
– Подумати тільки - така глушина, а так добре шиють.
Отже, якщо вам не зіпсували гарнітур у Айзельберга, а вашій жінці не спаскудив сукню Беня-ідіот, то ви можете увічнити вашу подобу у фотографії Розенбаума і культурно збагатитись у єврейській оперетці Шерентіса і Загера. А якщо ви зануда і здатні за копійку вдавитися, то купіть собі в книгарні Глюксенберга найдешевшу книжку, прийдіть додому, сядьте на віденський стілець, що ви купили на розпродажу в магазині Гелліна, і читайте собі на здоров’я. Звичайно, якщо ви знайдете у своїй халупі бодай малю-ю-юсінький куточок, щоб приткнутися.
Квартирне питання не просто бентежило чи навіть мучило бердичівських обивателів. Воно їх сіпало, смикало, викручувало, тіпало і доводило до гикавки. Адже згідно з тією ж жорстокою статистикою на кожен будиночок у Бердичеві в середньому припадало… 30 мешканців! А на Пісках та понад річечкою з ніжною назвою Гнилоп’яття ще більше. Дві-три родини тулились в одній кімнаті! Тож немає сумнівів, що легендарний єврейський анекдот “купи козу” народився саме в Бердичеві.
І природно, що тільки тут придумали один із шедеврів єврейського фольклору: про те, як Бог людям шанс давав.