Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Такий собі Файвел кілька років не заглядав до свого рідного містечка Дашева. Аж нарешті вибрався. Йде по вулиці, озирається, коли раптом - назустріч єврейський похорон. І хто ж іде за труною, весь в сльозах? Друг дитинства Іцик. Файвел підходить, тисне йому руку, і каже зі співчуттям:
– Іцик, кого ховаємо?
Іцик відповідає крізь ридання:
– Мою дружину.
Файвел радісно підскакує і лупить Іцика по спині:
– Ти що, женився? А я й не знав! Пробач, що з запізненням, але мої найщиріші поздоровлення!
Вже
– І що там пише наш Аврамчик?
– цікавиться дружина.
– Ой, вей, вей! Його теща померла, хай земля їй буде пухом. Жінка зламала ногу. Дитинка тяжко хвора. Хата валиться, комерція накрилася… Але в листі жодної граматичної помилки. Серце радіє, коли читаєш!
А ось іще один жарт щодо типової ситуації. Раптово помирає єврей, наприклад, у лазні, синагозі чи на роботі. І його друзі радяться, як про це повідомити дружині.
– Треба зробити це максимально делікатно, - каже один.
– Щоб не було, як у тому анекдоті: прийти і ляпнути чи тут живе вдова Рабиновича. Це ж, не дай Боже, бідолаха інфаркт заробить.
– Не заробить, - втручається інший.
– Ми Хаїма пошлемо. Цей вже точно отак з порогу не ляпне. Бо заїкається.
Ми не цитуємо анекдот про “вдову Рабинович”, бо він усім добре відомий. Натомість подаємо іншу версію цієї ситуації.
Єврей раптово помер на роботі і колеги послали, скажімо, того ж Хаїма делікатно підготувати вдову. Діалог:
– Драстуйте, я Хаїм, ми з вашим чоловіком разом працюємо.
– А що таке?
– Ви знаєте, що Хаїм узяв вигідне замовлення?
– Хто, Хаїм? Вигідне замовлення? А чого мені не сказав?
– Не знаю, напевне, хотів сюрприз зробити.
– І де ж він із тим сюрпризом?
– Розумієте, одержали ми разом із ним гроші, зайшли до ресторації, щоб, як водиться, обмити, чарка за чаркою, а тут компанія трапилася… грали в карти… одне слово, Хаїм усе спустив. До копійки.
– А щоб він здох!
– Уже.
Є ще одна версія, яка об’єднує обидві: не було ніякого вигідного контракту, просто Хаїм замість сидіти на роботі, гайнув до лазні, де й окремому кабінеті з два чатами і картами програв усю зарплату. Але суть анекдоту залишається та ж сама: ви, мадам, побажали? Одержіть.
– Слухай, кажуть, у тебе жінка важко захворіла? Кажуть, є загроза для життя?
– Дурницю кажуть. Загроза для життя - то коли вона при доброму здоров’ї.
Єврей-корчмар у маленькому містечку на Волині радиться зі своєю мудрою половиною:
– Цілю, кохана, от чого ми такі бідні? Горілки людям продаємо багато. Це раз. Кожну порцію розводимо водою - це два. І нарешті, коли клієнт добряче впивається, дописуємо
йому в рахунок кілька зайвих чарок.– О! О, о… ти ж сам сказав, звідки наші злидні. Ми ж не доливаємо води у ті чарки, котрі дописуємо.
У Києві на єврейському цвинтарі ховають старого мільйонера Бродського. Рабин звертає увагу на те, що якась стара, скромно одягнена єврейка дуже вже побивається за покійником.
– Вибачте, ви родичка померлого?
– Ні…
– А чому ж ви так голосно плачете?
– Тому й плачу…
Від авторів: мудрий народ, про який ми пишемо, вважав, що головне єврейське щастя - це сім’я та діти. А для того, щоб цього щастя було багато, треба, нікуди не дінешся, багато працювати. У царській Росії до 1917-го року можливості для єврейського бізнесу були дещо обмежені. Та й конкуренція заїдала. Одне слово - доводилося докладати чимало зусиль аби ота єврейська комерція давала хоч якийсь пожиток.
Дореволюційна Жмеринка, у суді розглядають заплутаний позов стосовно певних особливостей ґешефту між двома євреями-комерсантами. Основним свідком звинувачення виступає так званий фактор. У євреїв так називали посередника, у якого не було ні офісу, ані крамниці. І весь свій робочий день він крутився поміж торгівельними рядами на базарі, зводячи, підказуючи, а то й відверто дурячи - аби заробити бодай пару рублів.
Суддя розпочинає допит свідка:
– Прізвище та ім’я?
– Брохес Янкель.
– Вік?
– Сорок років. А почуваюсь - як на сто двадцять.
– Де народилися?
– Та тутечки. Третя вулиця за вокзалом.
– Професія?
– Фактор.
– А конкретно? Що ви робите?
– Кручусь помаленьку.
– Попрошу не жартувати в суді. Я вас питаю: чим ви заробляєте на хліб?
– Я ж сказав: кручусь.
– Останній раз попереджаю: кидайте свої жартики.
– Які жартики, високий суд? Мене спитали, з чого я живу, чим заробляю, то я й кажу: кручусь.
– І з цього вашого крутіння живете?
– Аякже!
Тоді суддя, який так і не зрозумів, про що йдеться, починає уточнювати:
– Свідок, поясніть, от якби я крутився так, як ви, то я б собі на життя заробив?
Свідок відповідає миттю:
– Ви б не заробили нічого! Але якби я крутився коло пана судді, то і я би жив, і вашій честі дещо б перепало.
До малесенької крамнички на околиці Василькова залітає пристав і кричить із порогу:
– Розенштейн! Ти чого податки не платиш? До суду на тебе подали!
– Ой, пане пристав, - заламує руки Розенштейн, - щоб ви знали, так я тримаю крамничку для забудьків.
– А це як?
– А це як хтось їде із Василькова і щось забуде купити, то купує у мене. А потім забуває віддати гроші.
– Та ви ж на додачу ще й забули викупити патент!
– Патент? Пане пристав, про що йдеться? Подивіться, у мене в крамниці, крім голих полиць, нічого немає!
– То чого ж ви тут сидите?