Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Святослав Ріхтер був людиною, як то кажуть, не від світу цього. Його цікавила тільки музика, а все решта для нього не існувало. Тому чиновникам з міністерства культури довелося відритим текстом пояснювати геніальному піаністу, що на новосілля слід обов’язково запросити товаришку Фурцеву, тодішню керівничку всією радянською культурою.
Новосілля проходило чудово. Святослав Теофілович грав для високої гості своїх улюблених авторів. Товаришка Фурцева вдало імітувала захоплення і розуміння. Та от в якийсь момент Ріхтер вигукнув:
– Катерино Олександрівно, я вас прошу, побудьте ще трохи! Зараз я видзвоню Ростроповича
Унікальність цього дуету годі було й уявити. Найбагатші люди світу могли тільки мріяти послухати гру цих двох гігантів одночасно. А тут - Ростропович і Ріхтер мали б грати для неї одної!
Проте, товаришка міністр замість зрадіти жахнулася:
– Та ви що! Ростропович? Ні в якому разі! Я навіть на його концерти не ходжу.
Здивуванню Ріхтера не було меж:
– А чого це раптом?
– Як?
– здивувалася в свою чергу Катерина Олександрівна.
– Ви хіба не чули? У нього ж на дачі Солженіцин живе.
Пояснення спеціально для молодих читачів: Олександр Солженіцин, радянський письменник, лауреат Нобелівської премії, був на той момент офіційно позбавлений усього - від членства в Спілці письменників СРСР до казенної квартири. В ЦК КПРС вирішувалося питання, що з ним робити далі: посадити чи вислати за кордон. І отоді Мстислав Ростропович без зайвих коментарів прихистив у себе опального письменника.
– А чому він на дачі живе? У нього що - квартири немає?… Послухайте, Катерино Олександрівно, я придумав! Передайте Солженіцину, хай він перебирається до мене. У мене ж тепер п’ять кімнат - є де жити.
«Швидка допомога» прибула вчасно і порятувала для радянського суспільства члена ЦК КПРС, міністра культури СРСР Фурцеву К.О.
Ще один наш земляк, класик радянської російської літератури Михайло Аркадійович Свєтлов усе життя старанно приховував своє єврейське походження. (Мають же бути у великих людей маленькі слабкості). Всі це знали, проте, робили вигляд, що вірять, нібито він від народження росіянин Свєтлов, а не Мойше Штейкман з Єлисаветграду.
В пам’яті сучасників Михайло Аркадійович залишився, як неперевершений майстер експромту.
Хтось зі знайомих здибає класика у вельми пригніченому стані.
– Михайле Аркадійовичу, що з вами?
– Та от, щойно зуба вирвали.
Знайомий ставить, м’яко кажучи, ідіотське запитання:
– Ну, і як?
– Коньяк краще!…
А ось далеко небезневинний, як на ті часи, свєтловський експромт. Літературний інститут. Творча майстерня професора М.А.Свєтлова. Перше знайомство зі студентами. Якась майбутня надія радянської поезії натхненно читає вголос заримовану агітку, від якої пересмикувало б навіть чукотських оленярів. Михайло Аркадійович терпляче витримує ці тортури до кінця, а потім ввічливо цікавиться:
– І котрий вам рочок, юначе?
– Вісімнадцять!
– гордо відповідає автор.
Свєтлов гірко зітхає:
– Шкода. Такий молодий, а вже курва!
У 1954 році, коли почалася реабілітація політв’язнів - живих і мертвих - Свєтлова викликали до КДБ для свідчень
стосовно одного з його знайомих. Молодий чекіст сказав:– Оцей ваш приятель був троцькістом і ми його за це засудили…
Свєтлов перебив слідчого:
– Помиляєтеся, троцькістом був я, а мій друг був справжнім комуністом і засудили ви його надаремне.
У чекіста відібрало мову і він лише мовчки підписав перепустку.
А Свєтлов і справді був троцькістом, точніше, співчуваючим троцькізму. З цим формулюванням його в 20-х роках виперли з комсомолу, а в роки війни не прийняли до партії. Відповідно, до самої смерті Михайло Аркадійович був невиїзним. Тому в анкетах писав: “За кордоном був лише один раз, коли у 1945 році разом з радянською армією дійшов до Берліну”.
Своїм найближчим друзям Свєтлов пояснював свою любов до чарки так:
– Десь наприкінці 20-х викликали мене у НКВС і запропонували стукати на літераторів. А я прикинувся дурнем. Кажу, мовляв, з дорогою душею, але не можу. Бо я насправді засекречений алкоголік і можу виляпати будь-яку таємницю. Відпустили мене з Богом. Вийшов я з Луб’янки, відчуваю - слідкують. Ну, я бігом в “Національ” і там нажерся горілки до повного відпаду. Треба ж було якось підтвердити власну характеристику.
Потім поет помовчав і сумно додав:
– Отак і досі підтверджую…
Журналістка Вікторія Аронова у своєму есе до сторіччя від народження М.Свєтлова навела кілька блискучих експромтів поета.
На московській вулиці до Свєтлова підходять два іноземці:
– Ви не скажете, де тут найближчий нічний бар?
– У Хельсінкі.
Якось один із студентів літінституту вирішив підлеститися до Свєтлова:
– Михайле Аркадійовичу, якби на те ваша воля, що б ви написали на власній меморіальній дошці?
– У цьому будинку жив і не працював поет Михайло Свєтлов…
До останніх днів свого життя Свєтлов полюбляв залицятися до жіноцтва. І от якось хтось зі знайомих здибав поета на вулиці. Той ішов, голосно лаючись і розмахуючи руками.
– Михайле Аркадійовичу, що сталося?
– Та розумієш - призначив побачення одній своїй студентці. Ти б її бачив! Які очі! Які груди! А ноги які, Господи, які ноги! І на тобі!…
– Що, не прийшла?
– Гірше. Я забув, де ми мали зустрітися.
Свєтлов жив і творив у ті часи, які історики назвали епохою великого страху. Чимало його друзів і близьких безслідно зникли у підвалах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Як і багато його сучасників, поет рятувався від стану постійного чекання біди старим расєйським способом: пив, не просихаючи.
Звідси і його найкоротший, либонь, в історії подібних церемоніалів виступ на власному ювілеї:
– Отут про мене всі так добре говорили, а я сидів і думав: за що? І оце мене осінило. Напевне, за те, що я все життя прожив без необхідного, хоча й не міг обійтися без зайвого.