Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Колись давно-давно, либонь ще коли правобережна Україна була під Польщею, чорнобильський воєвода, поляк, ясна річ, втомився розбороняти бійки між ортодоксальними юдеями і хасидами. Тому прийняв радикальне рішення: кожна община делегує свого духовного провідника на релігійний диспут, в якому і з’ясується - чиє ж то зверху?
Але! Аби раз і назавжди відохотити бажаючих зробити таку практику традицією, воєвода звелів: тому, хто перший визнає, що чогось не знає, зітнути голову. Жах!
Треба сказати, що на той час рабином чорнобильських хасидів був уже добряче немолодий достойник та на додачу ще й здоров’я
І от - уявіть собі - зголосився місцевий балагула. Може, й предок нашого Арєля. Його зодягли, як належить духовній особі, і привели на диспут. Ортодоксальний рабин, якому за жеребом випало першому відповідати на запитання, помітив підміну (ще б пак!) і єхидно поглядав на псевдоцадика:
– Що означає “єйнені жодеа”?
– запитав переодягнений балагула.
– Не знаю, - відповів ортодокс… і власне, відповів правильно. Бо в перекладі з івриту ці два слова означають “не знаю”. Але ж виглядало так, що він не знає відповіді на питання.
Воєвода наказав стратити ортодокса, балагула одержав свою нагороду. Бійки, природно, припинились, але запитання до переможця таки залишилися. Балагулу запросив до себе головуючий кагалу і сказав:
– Слухай, ти що, знав, що треба запитати?
– Та ні, мені просто пощастило. Кілька днів тому я запитав нашого високоповажного рабина, що це за слова такі: “єйнені жодеа”? А він мені сказав: не знаю. От я й подумав: якщо вже наш високоповажаний ребе не знає, то навряд чи це знає отой пархатий.
Хасид із Чорнобиля емігрував до Америки. І одразу звернув увагу, що місцеве населення якось не дуже доброзичливо споглядає на його традиційні довжелезні пейси і бороду. Тож він негайно подався до нью-йоркського рабина і запитав:
– Ребе, маю потребу поголити бороду. Чи наш Закон це дозволяє?
– Забудь раз і назавжди! І не заїкайся! Наш Закон забороняє торкатися лезом людської шкіри.
– Ребе, а чого ж у такому разі ви поголений?
– Бачиш, сину мій, бо я ні в кого не питав на це дозволу.
Чорнобильський єврей, який живе через паркан од місцевого цадика, доходить висновку:
– Святі книги пишуть правду. Немає жодної людини без гріха. Але! Є різниця між цадиком і звичайним грішником. Цадик, доки живе, знає, що він грішить, а грішник - доки грішить, знає, що він живе.
У поїзді здибаються чорнобильський та брацлавський цадики. Ввічливо вітаються, зручно вмощуються і мовчать.
Хасиди, що супроводжують достойників, з нетерпінням чекають, коли ж ті розпочнуть мудру і повчальну бесіду або, ще краще, дискусію.
Але обидва мудреці мовчать.
Нарешті в одного з хасидів уривається терпець:
– Високоповажні ребе! Чого ви мовчите?
Чорнобильський, як старший за віком, відповідає з усмішкою:
– Я знаю все. І він знає все. То про що нам говорити?
Від авторів: допитливий читач одразу впізнає в цьому сюжеті класичний віршик українського пересмішника Степана Руданського. Нічого дивного! Адже поет більшу частину життя прожив на Поділлі. До того ж - неподалік
од Брацлава. Почув від місцевих хасидів - і літературно обробив. А може, все було навпаки: склав отакий от жарт, добре знаючи вдачу своїх сусідів-євреїв - і пустив у народ.Чорнобильський рабин та кілька віруючих виходять із синагоги. Настрій - сама благість, ребе продовжує говорити про щось там божественне і піднесене, коли раптом уриває на півслові і поминає нечистого. Ще б пак! Під самісінькою синагогою стоїть молодий Сруль і, даруйте, лапає християнську дівчину.
– Лайдак! Атеїст!
– вибухає ребе.
– Побійся Бога! Як ти посмів! Та ще й під час посту.
– Ребе, не робіть ґвалту, - заспокоює Сруль.
– Я Бога поважаю. Те, про що ви подумали, ми з цією дівчиною робитимемо після “кучок” (єврейська Паска, - авт.). А зараз ми про це лише домовляємося.
Взірець красномовства чорнобильського ортодоксального рабина:
– Як пожертву на цвинтар офірувати - так від вас не допросишся. А як дійде до там поховати, так біжите наввипередки!
Ще один анекдот на тему про одвічне. Небідний чорнобильський єврей звертається до рабина:
– Що ви скажете, ребе, якщо я офірую все своє добро на синагогу, то після смерті я втраплю до раю?
Ребе замислюється, а потім видає:
– Стовідсоткової гарантії дати не можу, але думка цікава. Треба обов’язково спробувати.
Ми вже зазначали, що слава чорнобильського рабина вийшла за межі не лише самого містечка, а й губернії. Тож або порадитися до пастиря пхалися не тільки свої, місцеві, а й чимало приїжджих. Порадь їм та порадь, а головне - на халяву.
Зрештою одного дня ребе не витримує і вивішує оголошення: “Поради платні. По 10 рублів за дві штуки. Гроші наперед”.
Перший же відвідувач довго крутить носом, врешті решт сплачує і уїдливо зауважує:
– Ребе, вам не здається, що 10 рублів за два запитання - то забагато?
– Здається. А яке ваше друге запитання?
Один із останніх анекдотів про чорнобильського рабина з’явився, на нашу думку, десь у середині 30-х років минулого століття. Бо саме тоді у великій моді були так звані антирелігійні диспути і гасла на взірець “Комсомолець - на літак!”
Так от - хтось із місцевих єврейців-комсомольців єхидно запитує:
– Ребе, а ваша (???) віра дозволяє у суботу стрибати з парашутом?
Якщо брати до уваги ту обставину, що Талмуд забороняє віруючому юдею в суботу навіть виходити з хати, не кажучи вже про поїхати на аеродром, взяти парашут, сісти в літак і злетіти, то підступність за питаннячка стане очевидною. Але ребе реагує миттєво:
– Стрибати можна. А от розкривати парашут - ні.
Від авторів: ми вже згадували вище, що чорнобильські хасиди, ледь почалася Перша Світова війна, швиденько спакувались і зникли з міста. У зібраннях Горація Сафріна ми знайшли оповістку, котра, як нам здається, проливає світло на обставини цієї таємничої події.