Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Жив Свєтлов скромно, навіть дуже скромно. Часом єдиним засобом до існування поета були копійчані відрахування за виконання у концертах славетної патріотичної пісні «Каховка» на його слова. Проте, чужим статкам і чужій славі він ніколи не заздрив. Хоча, часом і кепкував з цього приводу.
Якось дуже популярний у п’ятидесятих-шестидесятих роках поет-фронтовий Сергій Орлов подарував Михайлу Аркадійовичу книгу своїх віршів під назвою «Колесо». Свєтлов радісно вигукнув:
– Сергію, я тебе поздоровляю! Ще три
…А гонорар за свою останню прижиттєву книгу смертельно хворий Михайло Свєтлов віддав двірничці, котра сама ростила сина-школярика.
Епізод з натури: Одеса, літо, спека, пляж. Хтось із приятелів зайшов у море і горлає звідти Свєтлову:
– Михайле Аркадійовичу, ходіть сюди! Вода - двадцять шість градусів!
Свєтлов замріяно:
– І ще б чотирнадцять градусів - і її можна було би пити…
Давно і міцно забутий радянський поет Сафонов за всі роки, коли він був головним редактором журналу “Огонёк”, жодного разу не надрукував Свєтлова, а позаочі називав його не інакше, як “отой жид”. Свєтлов на це неодмінно відповідав:
– Сафонов взагалі-то поет хороший… У нас з ним єдине розходження з питань ґрунтознавства: він мріє, аби якомога швидше закопали мене, а я мрію, щоб це якомога швидше зробили з ним.
Своє ставлення до популярності Свєтлов сформулював промовистим рядком в одному з останніх своїх віршів:
«Кажется, меня уже почётом, как селедку луком окружают…»
Товаришу Сталіну не щастило з євреями. Один Лев Давидович Бронтшейн, він же Троцький півжиття кров з нього пив. Про анекдотичне проголошення соціалістичної Польщі, котре ледь не відбулося в суто єврейському Хелмі, ми згадували вище. Схожа ситуація склалась і з гімном Радянського Союзу. Точніше, конкурсом на його текст.
Спочатку все було, як годиться. Можна сказати, як у людей - розписали умови, роздрукували, запросили, забезпечили анонімність, розглянули вірші, подані під девізами, визначили переможця, відкрили конверт, у якому лежав листок зі справжнім прізвищем щасливчика і… хором сказали: «Ме!»
А генеральний секретар Спілки письменників СРСР (так тоді називалася ця посада) товариш Фадєєв відпросився начебто «по маленькому» і тут-таки, у кремлівському туалеті висмоктав заздалегідь принесену пляшку коньяку. Мовляв, як пускатимуть «в розход», то не так страшно буде.
А все тому, що з того листочка вичитали: Михайло Семенович Голодний, член спілки письменників СРСР. Воно, з одного боку, після рядків «Інтернаціоналу» - «…весь мир голодных и рабов» було б цілком логічно оголошувати, що автор слів гімну теж Голодний. Але ж всі у Спілці, та й не лише в ній, добре знали, що він насправді і не Михайло, і не Семенович і, звичайно ж не Голодний, бо за паспортом прізвище у нього - Епштейн. (До речі, теж наш земляк, бо родом, як і його друг Свєтлов - із Катеринослава.)
На щастя для журі у товариша Сталіна того дня був хороший настрій. Він лише якихось п’ятнадцять
хвилин мовчки ходив із кутка в куток кабінету, пахкаючи люлькою, і нарешті виголосив:– У товариша Голодного вже є хороші, правильні пісні, які любить і співає наш народ. І про товариша Щорса, і про матроса Желєзняка… думаю, що товариш Епштейн не образиться, якщо ми дамо першу премію поки що менш відомим і не таким популярним поетам. Наприклад, Михалкову і Ель-Регістану.
Михайло Семенович, звичайно, не заперечував. От тільки чомусь невдовзі помер, ледь відсвяткувавши своє сорокап’ятиріччя.
А в літературних колах довго пошепки розповідали злий жарт, що Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», либонь, теж єврей, бо хто б іще так проникливо написав про «проклятьем заклейменных».
Історію про те, як Голодний-Епштейн гімн Радянського Союзу написав, розповів нам Ілля Михайлович Левітас, за що йому окреме спасибі.
Від себе додамо - нікому ані до того, ані після того не відомий Ель-Регістан теж, на жаль, помер молодим. Крім уже згаданого радянського офіціозу мав у своєму доробку ще один шлягер, який виконувався свого часу частіше, ніж державний гімн. Це була дуже популярна пісенька “Конвалії”. Пригадуєте: “Ландыши, ландыши, светлого мая привет…”. Але - слава земна, вона таки проходить. І в останньому виданні БСЭ для Ель-Регістана не знайшлося навіть піврядочку. А от Сергій Володимирович Михалков добряче пожив і за себе, і за свого співавтора, і ще за багатьох-багатьох затаврованих, гнаних і голодних колег. І навіть уклав аж три варіанти тексту офіційного шлягеру.
До речі, саме на міхалковському співавторстві одного з атрибутів держави, образно кажучи, обламався славетний композитор і дуже талановитий дотепник Нікіта Богословський. Якось у теплій компанії радянських митців він голосно гукнув через стіл Михалкову:
– Сергію, а текстик у тебе щодо “союз нерушимий” - відверто кажучи, лайно!
– Так, лайно, - несподівано погодився Міхалков, - але щоразу, коли його співають, ти встаєш.
І це був чи не єдиний випадок, коли Богословський не знайшов, чим відвзаємити.
У повоєнному Києві на Печерську щодня (!) можна було зустріти невисокого сутулого чоловіка вічно середніх років, зодягнутого скромно, але з претензією на елегантність. За будь-якої погоди він виходив зі свого будинку навпроти заводу “Арсенал” і повагом прогулювався повз комендатуру, будинок офіцерів (званий серед військового люду “Дім останніх надій”), проходив через Маріїнський парк до Верховної Ради і повертав назад. Цей же маршрут він повторював увечері.
Його звали Марко Зісман. В молодості він учився в інституті червоної професури і навіть підготував дисертацію щодо традиції українського перекладу з німецької мови під керівництвом славетного українського поета і вченого Дмитра Загула. Проте - в день захисту наукового керівника заарештували і невдовзі стратили, а недійшлого аспіранта довго тягали на допити і зрештою милостиво дозволили працювати перекладачем у якомусь технічному видавництві.
У роки війни Марко Зісман несподівано для всіх і для себе втрапив перекладачем у дивізійний СМЕРШ. Наступна історія записана з його слів. Він розповів її нам незадовго до того, як полишив цей світ.